Димира БОХАЧ. Я – самітник вурдалак…

Я  –  самітник  вурдалак,

Я  –  прокляття  небес.

В  повномісяччя  я  –

А  чи  вовк,  а  чи  пес.

З  моїх  ікол  скрапа

кров  доліниць –  

Ворог  мій  лежить  горілиць.

Груди  наскрізь  протика

осиковий  кіл,

На  губах  запікся  крик

Й  передсмертний  біль

Моїх  жертв,

Й  мене  самого…

Виття  рветься  ввиш  –

До  світання  лиш  дожити  б,

лиш…

Півень  закричить  вдалині,

Вранішня  зоря

Закривавить  схід…

Хтось  прийде,  а

Хтось  покине  цей  світ  –

На  піску  переплелись

Вовчий  й  людський  слід.

Сонця  промінь

Дикі  терни  торкне

І  надгробок  без  хреста

віднайде.

Там  в  холодній  і  німій  глибині

Мертве  тіло  не  спотворює

тлін.

Неприкаяна,  самітня  душа

Під  надгробком  тим

Притулок  знайшла…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *