Наталя ПОЛІЩУК. Віддзеркалення

Знов опівночі блукаючи,

В темряві істини шукаючи

Серед чорних вічних тіней,

Що блукають між живих,

Я плутливою ходою,

Темряву веду з собою,  

Туга чорною струною

Прокладає шлях німий.

Лише спогад голосний

Промайне і тихо згасне.

Невладний час над ним,

Як і я, власне.

 

Наче із кутка підняло та попереду постало

Дзеркало в старій оправі

Незліченно давніх днів.

Дивно, немає мене в нім.

Тіло кригою пройнялось та назад злегка подалось,

Тільки золото оправи прикувало погляд мій.

Невідома старість їй.

В дзеркало неначе в душу

Пильно я дивитись мушу,

Воля темряви сильніша та благаю:

«Відпусти! І на крок не гідна відійти».

 

Тільки дзеркало мовчало

І сильніш мене тримало,

Наближаючись все ближче,

Льодом тіло холодить.

Її зустріла я в ту мить,

Коли за крок од дзеркала стояла

І відпустить себе благала.

Віддзеркалення.

Посмішкою на губах

Ховає сльози на щоках.

В тишині нічних образ ховає смуток,

Що душу рве не раз.

 

«Хто ти? Демон чи лиш я?»

А у відповідь лиш тиша.

«Тебе колись стрічала я у дні,

Коли й сама була інша.

Тому прошу, дай відповідь мені.

А ти інакша, ніж у ті далекі дні.

Ти все мовчиш, а я все плачу.

Мабуть, даремно сили трачу.

Мої вмовляння все одно тобі байдужі.

Порожні очі зараз на мої не схожі.

 

Ти знаєш все, знову молю:

Скажи, як він?

Я так його люблю.

Ти знаєш, знаю, та мовчиш.

Навіщо правду в ніч хорониш?

 

По містку із небуття прошу пройти тебе туди

Де у вікні камін мерехкотить.

Послухай про що він буде говорить,

Поцілуй і швидко йди.

Знаю, лезо наче втиснеться у груди.

Коханням звуть усе це люди.

Повертаючись додому з місяцем не розмовляй

І назад не повертай, він не зрадіє.

Хоч взаємне почуття у грудях тліє.

 

Життя у нього і сім’я

А хто я?

Чи ти?

Далекий спогад, юності далекий дим.

Чому ти плачеш, посмішку сховала?

Тепер ти знаєш, як я покохала.

Що це за біль в очах твоїх стальних?

Спогади?

Не сховаєшся від них.

 

А чи б  життя за нього ти віддала,

Аби як я сильно покохала?

Мовчиш?

Бо не кохаєш, а біль мою охороняєш.

Ти тінь, ти відблиск, порожнеча.

А я…

Я?

Я невагомість!

І доречні мої повернення додому

І лиш у дзеркалі одному мій образ встрівся

Знову молодим,

Знову живим,

Та геть мені чужим.

 

Чому ж мовчиш, очі у дзеркало сховала?

Серце я своє йому подарувала

Аби він жив, кохав і мріяв.

Без нього мій би світ зів’яв.

Без нього він би весь загинув.

Я так кохала.

Він це знав.

 

Аварія страшна тієї ночі

Розкрила відчаю очі

І показала, як можна кохати.

Все, що хотіла – його урятувати.

Тепер мій дух легкий ці стіни прикували.

За ним сумую, а не можу підійти.

О, дивний друг мій дзеркальний

Ти – не я,

А я – не ти!»

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *