Людмила ІВАНЕЦЬ. Пітьма

Відгоріло багаття, розійшлася юрма.

Стали попелом плаття, мотузки й ти сама.

 

Дим до неба полинув, біль забрали чорти.

Сонце десь за хвилину встигло в землю врости.

 

Він лишився стояти на тій площі пустій

(Сам неначе розп’ятий на кривому хресті) 

 

І не знав, чи кричати, чи давитись слізьми,

Чи з тобою вмирати, чи піти за людьми.

 

Чорні тіні розпуки грали чорних котів.

Він не бачив ні муки, ні завзятих катів,

 

Ні похмурих військових, ні гримас короля,

Ні очей волошкових, ні сухого гілля,

 

Що так добре палало під гукання юрми.

Лиш відчув, ніби стало в місті більше пітьми.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *