Сусанна ВІНЕЦЬ. Кінець симфонії

Серед крайніх ударів нижніх нот органного подиху вітру

Віртуозно дощові мануали гроза розливає,

Мармурова стіна давню вежу від люду ховає,

Усі древа підносять маестро, мов хвилю, овацій палітру.

 

Ритм оркестру нечемно збиває чуже тріпотіння плаща.

Порятунку шука межи стін стародавніх щілин, 

Просуваючись далі, крізь нетрі колючих стеблин,

Жива стать змахом блиску ножа собі путь до сходин очища.

 

Перед нею явились рельєфи й фігури істот невідомих віків.

До дверей тремтячи проступає, аби дух обігріти,

Щоб в незнаній господі хазяїна постать узріти,

Або ніч переждати з пітьмою у стінах німих язиків.

 

Притуливши долоні до різьблених вигинів давніх дверей,

Раптом чує тепло: “Благодатний вогонь там палає!

Якийсь шум.  Може, хтось тут мене зустрічає?

Швидко ніч настає, вже промокли подоли кирей…”

 

Та не встиг скрип дверей вгорі вежі вдаль ехом  здійнятись,

Як зелена лоза обгорнула налякане тіло,

Вже за мить воно в листях осінніх горіло,

Та душа без прощання від праху зачала́ віддалятись.

 

Із-під плит просочилися лози нові, незбагенної міці та сили,

Стисну́ли в колючих обіймах самотності мури,

Завили на дво́рі чудовиськ ожилі камінні фігури,

І знову затихли, покривши собою безмовні склепіння могили.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *