Світлана СТОЛЯРЧУК. Міст

Ліс сколихнувся в зеленім багатті,

Ось і минає весна.

А на місточку, де річка в лататті,

Всміхнені – Він і Вона.

Тільки у неї під серцем тривога,

Десь зачаїлась печаль. 

Сумнівом стелиться давня дорога,

Птиці пророче кричать.

Сонце на склі. Світлі звуки органа.

Сяйво відкритих долонь.

-Чом ти тривожишся, юнко кохана? –

Погляд питає його.

Ніжно до неї, мов голуб, воркує,

В очі її загляда.

-Лист затремтів і душа моя чує –

Ходить за нами біда.

Він засміявся:

-Не будем коритись! –

З легкістю скочив на міст. –

Ніколи нам. Треба сіяти жито.

Ось отаке! В повен зріст!

Дні то зітхали, а то мерехтіли,

Злет – і усе шкереберть…

І на мосту вони знову зустрілись,

А біля нього – вже смерть.

Серце німіло та відмовлялось

Вірить жахливим словам.

-Ні, не віддам ! – враз Вона прокричала.

-Смерті тебе не віддам!

Смерть збайдужіло зітхнула з утоми:

(Бачила все на віку!)

-Видно, прийдеться посидіти вдома,

Де взяв уперту таку?!

Зорям – царівна, для світу – жебрачка,

Світло і тінь на межі,

Та ще й у відповідь – насміх в подачку,

Лиця ворожі й чужі.

-Змішані з болем й любов′ю ці ліки,

Випий, коханий, бери,

В горі і радості бути повіки

Разом судилолось згори.

Осінь колюча. Вітри прямо в очі.

Справжнє кохання – то гріх?

-Мислиш, кохана, ти серцем жіночим,

Я ж маю думать за всіх.

Бачиш, за річкою натовп сховався?

(Мутна вода від біди!)

Той, хто мені вчора чемно вклонявся,

Подумки каже:

-Вже йди!

Голос до неба невпинний полинув,

Відлік зворотній пішов.

Натовпе, ні, не розпяв ти Людину,

А розіпяв ти Любов.

Ноги подерті. Заплаканий ворон.

Сотні запалених свіч.

А навкруги стало поле все чорним,

Пахла молитвою ніч.

Натовп змінив своє строге обличчя,

Осуд жалем жовтим стер:

-Чули? Він взимку весну свою кличе…

Чули? Він все ж таки вмер…

Рвалося серце і протестувало:

-Ні!!! Не даремно все, ні…

Час зупинився. Дерева упали.

Стали в′язницею дні.

Ранок зчорнів. Закривавились сльози.

День – із туману й роси.

… Двері відкрились. Він став на порозі.

-Люба, вечерять дасиш?

Рада безмежно. Хоча ніж у серці,

Віра однак не зника.

-Як через міст ти зумів перенестись?

Як відпустила ріка?

-Я на Землі  тебе тут зачекаю.

Разом в світ щастя нести.

Кожен, кохана, за вірою має:

Ріки, серця і мости.

Хай же тепер всі навколо повірять,

В те, що любов в світі є.

Очі примружив. Усміхнений,щирий,

Знову продовжив своє:

-Туфлі старі в тебе. Треба обнову.

Де шик минулий і стиль?

Щось ти хворієш, змарніло вже слово,

Що маєш в Всесвіт нести?

Славен, у кого є любляче серце,

Голос із квітів й трави,

Це я для інших давно уже мертвий,

Але для тебе живий!

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *