Сергій СІВАЧЕНКО. Дочекаємось нарешті…

Дочекаємось нарешті –

Аж при самому арешті –

Коли ніч тугим напилком

Відшліфує скло повік.

Заніміє парк бездумно,

І алеям стане сумно, 

Але й тіням стане мілко

Озиратись в один бік.

 

А опівночі зненацька

Нерозсудливість юнацька

Порозтрощує куранти:

Час захоче врятувать.

Але стриманість незряча

Це сміливцям не пробачить –

Й утопічні дуелянти

Навідмах почнуть стрілять.

 

Розіллються ріки крові,

Зникнуть тіні пурпурові.

Хтось убік зійти попросить,

Але я не пропущу,

Бо немає нам спасіння.

Лиш розгубленість осіння

Заплітає хмарочоси

В вузол п’яльцями дощу.

 

Як приречені на згубу,

Заволаєм пісню грубу

Про земну несправедливість,

Про вагітних хробаків.

Хтось підхопить ці ридання,

Зрозумівши, що востаннє

У нього знайшлась можливість

Розтопить полон віків.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *