Дарина СИЛЕНКО. Крізь важкі окуляри століть…

Крізь важкі окуляри століть

Дивляться стомлені очі людини,

Яка не сліпа, не німа й не глуха,

Та від чого вона в окулярах?

І чому її руки стискають тростину,

Що веде її в лапи спокійної смерті?

Її тіло гниє не в землі – на землі,

А тюрма – та найгірша, що не стримує ґратами –

Маринує в обманній свободі,

Тисне силою злісного вибору,

Що ніколи не буде зроблений

У палітрі зав’ялих рапсодій,

У палітрі нещасного неба,

У палітрі сталевої втоми

Заростають тіла від ілюзій

Тихим дзвоном іржавих опалів.

То навіщо тюрма окулярів,

Заміновані тугою вежі?

Закодовані кригою двері?

Застудитись би, тільки не хочеться

Дратувати змарновану долю,

А чи вибір колись існуватиме

В заплямованих ерах історій?

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *