Юрій ОРЛОВСЬКИЙ. Монологи людських турбот

 Частина перша

«До і після»

***

Плем’я – це головне.  Поза племенем неможливо вижити. Всюди, де блукають одинаки, їх переслідує смерть. І інакше бути не може. Холодні вітри здирають шкіру з кісток, примушуючи зуби цокотіти. Вогнище може згаснути, якщо за ним слідкуватиме лише один. Один обов’язково втомиться і засне. І тоді вогонь помре, а з ним помре й один – замерзне та затвердне, мов камінь. Підступні хвороби хапають у свої невидимі лапи і завдають страждань.  Дикі звірі чатують за кожним каменем і тільки вичікують моменту, аби випустити свої гострі пазурі, накинутись і зжерти. Вони знають, що коли нас багато, ми – мисливці, а вони – жертви. Та коли нас мало, а їх багато, то все навпаки. Голод. Їжу з кожним днем здобувати все тяжче, а наодинці можна полювати хіба на жуків. О, чому Боги не зробили нас тиграми?  Тигру не треба вогню. В нього є тепле хутро, яке вберігає від холоду і не дає захворіти. Тигра всі бояться, і ніхто не ризикне напасти. Звісно, він завжди ситий, бо гострі зуби та пазурі – це чудова зброя для полювання.  Тигр легко може жити одинаком, і так для нього буде навіть краще, бо ні з ким не доведеться ділити здобич. Але ми не такі. Старші переповідають, що колись у нас теж було хутро, та воно чомусь зникло. Пазурів і гострих ікол ми теж не маємо. І навіть старші не пам’ятають, зникли вони чи ніколи й не росли. А може в давні часи, коли ще не існувало вогню, тигри були нашими братами? Та, напевне, деякі з них провинились перед Богами, і їх вигнали з племені. Так з’явились на світ ми – слабкі, приречені на смерть, позбавлені усього. Та вони не забрали головного – племені. А це теж здатність виживати. Може Боги побачать, як ми змінились, як стали сильнішими і кращими, та знову перетворять нас на тигрів? Та не варто чогось від них вимагати. Разом ми сильні, та й жити стає легше. Особливо після того, як деякі вожді дозволили робити нащадків чоловікам і жінкам з різних племен. Це добре. Так нас ставатиме більше, племена об’єднуватимуться в одне і зможуть краще оборонятись. Тоді вороги боятимуться нападати. Не відбиратимуть їжі, не ґвалтуватимуть жінок і не вбиватимуть чоловіків. Хоч ми слабкі, але найстрашніший наш ворог – це інші ми. Та все зміниться. Будуть правила, згідно з якими не можна чинити зла іншим. А хто їх порушить – буде покараний. І всі житимуть однаково добре. Полюватимуть разом і разом їстимуть, будуватимуть разом і разом житимуть, разом розводитимуть вогонь і разом будуть біля нього грітися. Робитимуть нащадків і виховуватимуть їх. Ми збудуємо одне велике сильне плем’я, де всім буде добре. Плем’я – це головне.  Поза племенем неможливо вижити. Всюди, де блукають одинаки, їх переслідує смерть. І інакше бути не може.

 

***

Довкола мене завжди хтось є. Чим далі я виходжу за межі своєї кімнати, тим їх більше. Цей вселюдський мурашник тисне і дратує. Схильністю до мізантропії я ніколи не вирізнявся. Вдачу маю терпеливу, а від цікавого спілкування завжди отримую естетичне задоволення. Та річ у тому, що у всьому повинна бути міра. Звісно, якийсь розумник порадив би щось на кшталт “поїхати в ліс, збудувати халупу зі сміття і гілок, посадити город і запустити кудлату бороду”. Та це занадто. Терпіти не можу крайнощі. Будь то залюднене місто чи лісок, в якому найрозумніший житель – це білка, а я буду не в захваті. Моє місце десь посередині, в комфорті. Та з пошуками цієї самої середини поки нічого не ладиться.  Вдень за порятунок від роздратування слугують навушники з улюбленою музикою, а вночі – вата у вухах. Я живу з власницею квартири. В різних кімнатах, звісно. Досить мила жінка. Буває. Переважно коли не вдома або мовчить. Останнім часом підсів на Бродського. А “Не выходи из комнаты, не совершай ошибку…” через постійне перечитування запам’ятав. Часто декламую його в метро, коли їду на роботу. Звісно не вголос. Схоже на зліт з котушок. А вчора я практично цілий день був у трансі. Методичними кроками міряв кімнату від стіни до стіни і плекав якусь хвору мрію, що пустилась у вільне плавання. В ній усі люди лежали в контейнерах, що по розміру були трохи більшими від їх тіл і спали. Гігантська машина годувала їх рідиною з трубочок і тримала свідомість в стані такої собі “контрольованої коми”, де життя було схоже на рай, і всі бажання людей здійснювались, як тільки вони того хотіли. Кожен там мав право на тишу і самотність. Це була лякаюча і чарівна фантазія водночас. Подібні “місця відпочинку” я якось бачив по телевізору, в сюжеті розповідалось про китайські готелі невеликого розміру, що радше нагадували морг. Може цей спогад і навіяв моєму атрофованому розуму подібні думки. Не можу пригадати коли це почалось. Все у моєму житті нормально, без потрясінь. Може це банальна  нестача адреналіну? Та ні, дурня. Проїхатись в метро в ранкову чи вечірню годину-пік – це ще той адреналін. Тут тобі і біг з перепонами, і гімнастика, і вербальна й невербальна конфронтація. А аромати? Ні, метро це не просто вид транспорту – це ціла пригодницька аркада. Один раз я навіть бачив Mortal Kombat в вагоні, що рухався. Якийсь доходяга отримав стусанів від качка за те, що той ніби-то потерся в його дівчину. Та дубасив він так, ніби потерлися у нього. Тоді я перевів погляд на інших людей. Їх нещасні, сповнені пустоти очі оживились від сцени насильства. Бійка і секс – тільки такі подразники можуть струснути міських зомбаків. Люди в великому місті стають пасивно-агресивними. Та напевне справа не тільки в місті, а й в самих людях. Парадоксально, та чим більше навколо інших, тим більше ми стаємо дратівливими і самотніми. Почуваюсь як поплавок, що відірвався від вудочки і дрейфує на водоймі. Ніби на поверхні, а втриматись немає за що. Просто пливу туди, куди дує вітер. Схильним до депресій я ніколи не був. Але цей тиск вбиває. Структура суспільства напрочуд жорстока. Людину роблять частиною механізму. Спилюють всі гострі кути і безкінечно шліфують, аби тільки ти вписувався в роботу соціум-машини. Загалом так переплавлюють особистість. І заодно перетравлюють. А потім маніпулюють в різних масштабах. Починаючи від того, що купити в магазині і закінчуючи травлею на ворога, з яким потрібно воювати. І все це разом, під прикриттям красивого слова “демократія”. Люди стали єдиним цілим, відповіддю на всі питання. Соціалізм загнувся, а “ми” лишилось як ракова пухлина. Хто? Ми. Де? Ми. Коли? Ми. Навіщо? Ми. Напевне, на втечу у мене просто не стане духу. “Я” надто злилось із “Ми”. Та й куди тікати? Довкола мене завжди хтось є. Чим далі я виходжу за межі своєї кімнати, тим їх більше. Цей вселюдський мурашник тисне, ламає.

 

Частина друга

«Мартін Іден і Лессі»

***

Чому люди помиляються? У світі повинна бути  сила, яка б не давала робити погані речі і надихала на добрі. Та людина сама відповідає за своє життя, на жаль. А раніше ж вважала, що це на щастя. Минуло вже три роки з того часу, як я втекла з дому, і багато речей, які викликали у мене ейфорію, тепер породжують лише агонію. Пам’ятаю, як тільки вибралась до великого міста, то почувалась гусінню, що нарешті скинула з себе кокон провінційної обмеженості. Звісно, моєю наївністю швидко скористались. Сьома тридцять ранку, і я, з рожевим шкільним ранцем за плечима і в джинсовому комбінезоні, стою перед дверима квартири, яку маю орендувати. Нетерпляче затискаю дзвінок перед тим, як відчиняються двері. Чітко пам’ятаю лише тріаду смороду із алкоголю, тютюну і сексу, що вразила мене, мов ляпас. І вид кімнати за спиною лисуватого чоловіка в покритій різнокольоровими плямами майці і цигаркою в зубах. Шість двоповерхових ліжок на пружинах. П’ять із них вже прикрашали нагромадження шмоток. Він щось почав говорити, але пам’ятаю лише, як мчалась сходами по під’їзду, де тхнуло котячою сечею, поки не вирвалась на вулицю. Передоплату за кілька днів до того вистачило розуму скинути на картку. Піклуватись про мене не було кому. Півдня я проплакала. Та чітко знала, що не повернусь додому. Для себе тоді вирішила, що це місто тепер мій дім, а заночувати знайдеться де. І справді знайшлося. Заспокоївшись, знайшла інтернет-кафе і по фото обрала нормальну кімнату. Дорожчу, звісно, але після нещодавнього досвіду мені це підходило. Після того все було нормально: влаштувалась офіціанткою в суші-бар, де платили хороші гроші, здружилась з колегами та й на квартирі жилось добре. Минув рік,  і я почала підійматися з дна, здавалось, якщо багато працювати і бути милою, все йтиме чудово. Була дурепою. А тепер ще й вагітна дурепа. З Сашком ми познайомились на роботі. Якось ввечері він прийшов до нас з друзями. Мені випало обслуговувати їх столик. Я  споподобалась йому. Перед тим, як піти, він попросив мій номер і записав його на серветку. Через рік ми почали жити разом. Все було чудово. Перший тиждень. Потім  все частіше виникали скандали, де будь-який зроблений мною хід ставав програшним і тільки погіршував ситуацію. Двічі дісталось по обличчю. А через півроку – вагітність. І він зник. Без усяких сварок. Я його не шукала і навіть не думала про це. Етап принижень лишився позаду. Тільки у фільмах поворотам передує якийсь моментальний, чіткий злам. В житті цей злам довготривалий і відбувається всередині людини, подібно до того, як розкладається мертвечина. Поступово і безповоротно. От і я, підкорившись обставинам, почала розкладатись. Ідея зробити аборт навідала мене досить швидко. А які ще були варіанти? Виживання попри все. Здатись я не могла собі дозволити, а дитина унеможливлювала б моє зростання.  Потрібно було шукати нову квартиру, а на стару не дозволяла повернутись гордість. Та й харчі, одяг, комуналка. І все це гроші, які не заробляться, коли ти навіть до пальців на ногах не можеш дістати. Шлях додому у забите село в моїй свідомості давно відрізаний. Старі образи сильніші нових потреб. Піклуватись про мене не було кому. Життя відсікло усе лишнє, як скульптор з мармурової  глиби, яка після безлічі ударів має перетворитись у щось прекрасне. У руйнацію я попри все не вірила. Проте, що робити, коли від тебе відламали щось необхідне, сплутавши його з лишнім? Від мене, схоже, забрали добру частку потрібного. Отже, я записалась на попередній огляд. Не збожеволіти від самотності допомагав режим, якого вирішила дотримувалась увесь тиждень до прийому. Щодня рано прокидалась, робила зарядку, снідала фруктами, а після роботи ходила на пробіжку (рівно п’ять разів довкола стадіону швидким кроком), вечеряла чимось некалорійним і перед сном читала “Мартіна Ідена” Джека Лондона. Історія видавалась чудовою, та й персонаж, який пробивався з низів, нагадав мені себе. В кінці книги він наклав на себе руки. Увесь його контроль над власним життям був настільки ж ілюзорним, як свобода людського пересування. Ми думаємо, що можемо вільно собі ходити, але це тільки тому, що сила земного тяжіння нам це дозволяє. А якби вона хоч на кілька хвилин зникла, усі люди злетіли б у небо, мов повітряні кульки . Ця думка не відпускала мене зранку у день прийому. Я відпросилася з роботи заздалегідь і не знаючи, що робити, аби відігнати страх, влаштувала генеральне прибирання.  Мила, чистила, витирала, вигрібала і складала в сміттєві пакети непотріб. За дві години до прийому я закінчила і понесла зібрані пакети до сміттєвих баків біля будинку. Наближаючись, я звернула увагу на дивну картину – серед бруду і гнилого смороду сидів безхатько, стать якого видавала лише борода. Окрайцем хліба він годував собаку, після чого та стрибала на задніх лапах, вдаючи, що танцює. Життя, здавалось, зламало цю людину. Проте, у ньому було щось нетипове. Я довго приглядалась  в надії, що чоловік не помітить моїх витріщань і навіть підійшла практично впритул, вдаючи, що хочу викинути сміття. Я роздивилась його краще, мов людина зі слабким зором, яка одягає окуляри і дивується, як нечітко раніше бачила світ. І тоді зрозуміла напевне, що чоловік щиро посміхається, і причина цьому – пес. Тоді нізвідки тяжкий клубок підібрався до мого горла. Поки я там стовбичила, бородань підняв голову і наші очі зустрілись. Тоді  я злякалась, кинула сміття там, де стояла і побігла в квартиру. Побачене ніби пробило величезну діру в моїх грудях. Щойно зачинились двері, я розплакалась. Істерика тривала годину, а може й дві. Що було далі, я погано пам’ятаю. Знаю тільки, що ввечері вже їхала потягом додому. Не з поразкою, а з надією повернутися знов. Уже сильнішою і не самотньою. Мені тепер є про кого піклуватись. Не знаю, як  звали того чоловіка, але він сам того не знаючи, врятував життя двох людей. Всього лише посмішкою. Чи не дивина? Для себе я назвала його Мартін Іден, сподіваюсь, він би не образився. І чому люди так помиляються? Хоча, добре, що у світі є сила, яка не дає робити погані речі і надихає на добрі.

 

***

Я завжди чудувався з людей. Як багато їм дано на благо, і як мало з того використовується правильно. Взяти хоча б багатіїв в дорогих костюмах, що ними протирають шкіряні сидіння в не менш дорогих автомобілях. Вони мають можливість робити світ і навіть власне життя краще, та в силу багатьох спокус їх бачення швидко викривляється і пристосовується. Зате автівки у них все кращі. Більшість таких агрегатів нагадують мені елітні катафалки. Хоч тіла їх господарів схожі на добрі бочки з пивом, а очі випромінють владність, та це оманлива картина здоров’я. Душа ж їх в позі ембріона ховається десь глибоко за завісою обвислих, волохатих грудей і просить допомоги. Якщо ще може. Та це не упередженість з мого боку, я їм щиро співчуваю, адже і сам колись вірив у власну всемогутність. Старий дурень. Та справа не лише у грошах, було б наївно так думати. Взяти хоча б середній клас. Папірців у них значно менше, а спосіб життя пустий куди більше. Щодня бачу, як вони бігають, кричать, метушаться, жаліються і зляться дорогою на роботу і з неї. Я розумію, їм важче ніж вершкам суспільства, але де ж сенс? Виживання – не життя. Як не крути, а це поняття ближче до світу тварин, а не людей. Тож фраза на кшталт “Виживаю, як можу” для моїх вух звучить як “Деградую, бо хочу”. Люди не вміють ні бути щасливими, ні робити щасливими інших. Та куди там мені про когось судити? Мало, що справа ця не зовсім порядна, то ще й нічого кращого я запропонувати не можу. Погодьтесь, що суспільство, де немає поняття ієрархії і де всі люди – затяті альтруїсти, це не більше ніж утопія. І хоч я й вичитав ці слова в словнику, який знайшов у смітнику, та прав щось пропонувати я не маю. Таких як я по-культурному називають маргіналами. А якщо копнути глибше – бомжами. Це зараз я філософствую і критикую сучасну людську мораль. А ще тиждень тому лежав на лавці встеленій газетами, увесь брудний, з бородою, повною вошей, і в одязі, просякнутому власною сечею. Тоді мої думки були лише про нову порцію випивки. Хоча, я й зараз не успішніший. Проте, хоч тверезий. Для людей мого сорту це вже родзинка. Саме зараз я намагаюся знайти роботу. Навіть купив газету з оголошеннями. Якщо чесно, мало віриться, що такого хтось візьме на роботу. Але головне – не здаватись, десь-таки повинно пощастити. Та й тепер я не сам. Маю друга, який не дасть знову скотитися і завжди мовчки підтримає. Він урятував моє життя, тож підвести себе я ще можу, але підвести його – ні. Ми познайомились якраз в той день, коли я відпочивав на лавці і роздумував, де б роздобути дріб’язку на міцний сніданок. Був квітень, і потрібну суму пощастило видобути з фонтану, куди діти кидали монетки на щастя. Мало хто з дорослих вірить в такі речі. Та я точно вірю, бо ж не раз за ті монетки купляв чогось випити, а то й попоїсти. Не знаю, чи здійснювались потім бажання тих дітей, та мої однозначно так. Тож це вже чудо. Так от, в той день я наловив рівно на пляшку. Це точно був знак. Покупку довелося сховати в кишеню куртки. Ділитися з братами по нещастю я не люблю, тож навчився конспірації. Співали пташки, пригрівало сонеце і пахло травою, а в цій казці насвистуючи прогулювався я. День почався легко і чудово, та незабаром мій настрій зіпсували. Якась молода жіночка була так зациклена на пробіжці й музиці в навушниках, що ледь не збила мене з ніг.  Натомість її м’язисте бедро вибило з кишені пляшку, і та розбилась. Я навіть не встиг нічого сказати, як вона почала вибачатись, розказувати, як їй незручно, і запропонувала відшкодувати втрату. Я був непроти. Хто ж знав, що вона купить мінералку й хот-дог. Не хотілось засмучувати її відмовою, та й купувати те, що вона розбила, такій жінці було непристойно. Тож я просто подякував і направився в парк. Там мінералкою полив квіти, що росли обабіч алеї, і взявся розчаровано жувати хот-дог. Раптом до мене підбіг старий, брудний білий пес. Він сильно скавчав, і здавалось, давно не їв чогось поживного, то я й віддав йому залишки хот-дога. Бідолага жадібно поглинув його й втік. Загалом день видався цілком звичайним. Та вже наступного ранку удача повернулась! В якогось незнайомого побратима по не щастю був день народження, на яке мені хитрістю вдалося потрапити. Випивки там вистачало. Три пляшки мені навіть вдалося прихопити з собою, тож святкування затягнулось. Спустошивши всі запаси, я примостився ночувати на вокзалі, та пан поліцейський натякнув, що це не місце для сну і таких як я загалом. Довелося піти в парк. Ніч тоді видалась холодною, та мені було тепло зсередини. Знайшовши першу ліпшу лавку, я відключився. В цей час випав сніг. Ну не дивина? Хто ж, навіть будучи тверезим, міг передбачити подібне в квітні? А в моєму стані і при таких обставинах заснути на вулиці означало замерзнути на смерть. І так би й було, якби не білий пес. Спочатку я прийняв його за янгола, та коли він почав облизувати мене, закралась підозра про помилку. Та й подих ніяк не скидався на янгольський. А коли він загавкав, я таки прокинувся і впізнав його. В ту ніч ми знайшли собі теплий прихисток і з тих пір не розлучаємось. Я назвав його Лессі. В честь однієї собаки з книги, яку я колись давно читав. Там віддана тварина подолала багато кілометрів, аби тільки знайти свою маленьку господарку. Хоч насправді білий пес – хлопчик, та й я – не маленька господарка, та ми згодились лишити це ім’я. Зараз життя наше трохи налагодилось. Принаймні вдень, бо вночі мені часто сняться кошмари, де я замерзаю на смерть  і моє задубіле тіло розривають інші брати по нещастю і смажать його. Та, на щастя, коли я прокидаюсь, пес завжди поруч. Хочу влаштуватись на якусь роботу, щоб краще годувати мого друга. А ще зав’язую з алкоголем, бо п’яницю на роботу ніхто не візьме. Та й Лессі не любить мене на підпитку. Також я став учити його трюкам. Він уже вміє так-сяк танцювати на задніх лапах. На цьому ми іноді заробляємо. Дехто вже називає нас циркачами. А нещодавно якась жінка так перелякалась, побачивши як ми з Лессі танцюємо, що впустила мішки зі сміттям, які несла, і як ошпарена кинулась тікати. Напевне ніколи не бачила псів, що танцюють. Ну не дивина? А вечорами, я вичісую своєму другу бліх, від чого він отримує немале задоволення, і думаю про наше майбутнє. З ним я точно не пропаду. Пси хоч і не найрозумніші істоти, хай вибачить мене Лессі, та, схоже саме вони розуміють поняття дружби найкраще. Я завжди чудувався з людей. Як багато їм дано на благо, і як мало з того використовується правильно.

 

Частина третя

«Тридцять три і тридцять три»

***

Минулої середи я утнув серйозну дурницю. Якби батько був живий, він би боки надірвав, так сміявся б з мене. Дожився, мовляв сину, останню клепку втратив. Чортівня це все. Хоч я в таке і не вірю, та на душі мені всеодно неспокійно. З того візиту минуло чотири дні. Завтра потрібно вставати на роботу. А чи справді потрібно? Наврядчи я зможу піднятися з ліжка. Зателефоную і скажу, що захворів. А може й взагалі звільнюся. Все це пусте гаяння часу. Ще цілих двадцять сім років горбатитись на тих слимаків. Тридцять три мінус двадцять сім. Тридцять три мінус двадцять сім дорівнює… Шість. Мало, як це все ж таки мало. Та ну його! Дурні думки. Валіть з моєї голови. Хай та ворожка котиться до біса. Стара брехлива шкапа. Та що вона там може знати. Живе як обідранка, ще й інших обдирає. Чорт мене поплутав заржати, коли вона жінці моїй про “золоті гори” набріхувала. Ну а що? Які там золоті гори, коли вона до дивана скоро приросте. А та відьма, як вирячилась на мене, і не кліпаючи, каже: “Тридцять три роки тобі лишилось на цім світі ходити, синку, і ні на день більше”. І треба ж було Марусі мене в таке лігво потягнути. Мовляв, давай, у неї мої подруги були, і все справдилось. Тьфу його на все те кодло. Та й ти добра, спиш собі оце спокійно під боком. Та так мирно, що ніби нічого й не накоїла. А чоловіку мучся. Тридцять три роки. А далі що? Нічого? Клац і все? Та плювати я хотів. Зараз не краще. З дня в день все те саме. На роботу, з роботи, в телевізор, в ліжко. І по колу, як хом’як в тому дурному колесі. І що я маю? Гроші? Колись же були й інші варіанти. Були. Все профукав. Обрав стабільність. Та й які там гроші, смішні. І що я маю? Від сина тільки те й чую, що “тато, дай”. А Маруська, мало що теж доїть, то ще й вичитує постійно. Ну справжній тобі проповідник. Як ті, що в Америці. Їх все по телевізору показують. А розриваються так, що слина немов би й до мене долітає. Точно Маруська, копія. Ха-ха! Машина є, квартира – все-таки чогось досягнув. І що? Навіть в ресторан сходити не можу – все, що не в сім’ю, то на бензин іде. А за квартиру так взагалі ще півжиття платити. Та вже всеодно не виплачу. Добре, що тих ворожок в банки працювати не беруть. Інакше б мені кредит точно не видали. Мовляв цей зкочуриться, йому не давайте. А он той багато протягне, йому можна, ще й на вигідних умовах. Ха-ха! А може звалити? По-тихому продати машину, зібрати грошенят і чкурнути? Ото б Маруська горлала. Її б жоден проповідник не перекричав. Ха-ха! А куди ж я поїду? Може у Францію? Та ні. Як побачу, що хтось равликом чи вгодованою ропухою ласує, то мене раніше пророкованого вперед ногами винесуть. Іспанія? Та ні, спека – це не моє. Штати? Всі гроші на одну дорогу підуть. О! В Польщу! Багато мені розумних людей казало, що там тепер жити добре. Європа! І крутитись можна. Зароблю грошенят, а там в тур поїду по всьому континенту. Старі міста, музеї, люди, природа. Загалом – побачу світ! А на кінець в Німеччину перекочую, куплю будиночок і рибалитиму на якомусь озері з кілометровою назвою до скону. Так, Німеччина – країна стабільна, і люди там живуть в своє задоволення. А те, що закон суворий, то не страшно. Зате і віддача є. Та й які можуть бути претензії до простого рибака. Гарно було б так пожити, справді, гарно. Ех, Маруська, добре все-таки, що ти мене до тієї ворожки потягнула, справді добре. Передасиш подругам від мене подяку за сприяння. А поки спи. Тридцять три роки. Подумати тільки, я ще стільки всього встигну. Цілих тридцять три роки!

 

***

Це все робота. Напевне я перевтомився. Мені наснився дивний сон. Прокинувшись, я сів на мокрому від поту ліжку. Годинник насторожено цокотів рівними тактами. Здавалося, кімната моя розширилась, і все, що за її межами, теж розширилось. Кольори стали чіткіші й яскравіші. Немов би невидима всеохопна хвиля змила бруд з усього матеріального. Я ж почувався маленьким і цілісним, як піщинка. Піщинка, яку віднесло хвилями від великого сімейства інших піщин колись давно, та саме зараз притягнуло назад, немов магнітом. Минуло трохи часу, поки я звик до цих змін. Першим, що впало в око, був календар. Сьоме квітня. П’ятниця. Бабуся казала, що сни з четверга на п’ятницю віщі. Я ніколи не вірив у подібні нісенітниці. Та бабуся ніколи мене не обманювала. Навіть коли одного разу вона сильно закашлялась, а я маленький спитав: “Що сталось, Ба, Вам погано?”. Вона все життя була чесною, як з дорослими, так і з дітьми. “Помираю, синку”. Таку відповідь я тоді отримав. А за три місяці її не стало. На календарі тоді було дев’яте травня. День перемоги. Бабусю всі любили і надзвичайно поважали, тож в день її похорону майже все село зібралось на кладовищі. Святкування відмінили. Священник з чорною масивною бородою щось розказував про те, якою бабуся була доброю до людей і працьовитою. А опісля того замахав пахучим кадилом. Раз-по-раз щебетали птахи. Вітер колихав зеленкуваті трави, а над ними, неподалік могили Ба, шумів старезний дуб. У сні все було схожим. Трави, люди, дуб. Тільки птахи не співали. І люди не стояли сумні. Їх сум немов ішов звідкись зсередини. Раптом один за одним вони почали залазити на дуб і стрибати в могилу Ба. Тіло було дуже втомлене, та шок змусив його діяти. Ошелешений я кинувся туди. Пусто. Лише прірва дивилась своєю нескінченною глибиною. А люди продовжували забиратись на найвищі гілки дерева і стрибали, розпростерши руки. Мене охопила паніка. Дивовижно, та на пустому гранітному пам’ятнику зблиснуло моє власне відображення. Риси були доволі нечіткі. Але це був я. Дорослий. Відкриття чомусь не надто здивувало, і я кинувся рятувати людей, ловити їх руками. Та вони ніби проходили крізь моє тіло, мов привиди. Я був вражений подібним сюрреалізмом, але не розгубився. В той момент до мене чітко дійшло розуміння того, що ці люди гинуть. Лишався єдиний варіант – засипати яму. Лопати поруч не було, тож довелося робити це вручну. Дивовижно, але я таки засипав ту яму. І доволі швидко. Люди перестали стрибати. Вони стояли шеренгою, по одному дивлячись на дуб і не рухались. Окрилений своїм маленьким успіхом я почав підходити до кожного з цих незнайомців і обіймати їх. А коли обійняв останнього, то схилився і стомлено заплющив очі. Піднявшись, я помітив, що довкола ні душі. Всі зникли. Можна було полегшено видихнути. Стомлений своїми потугами я приліг на лагідну зеленувату траву і поглянув на дуб. Він все так само шумів. Потім я звів очі на пам’ятник. Там з’явилось моє обличчя і дві дати. Одна була вже знайомою, інша ж прийшла з майбутнього – дев’яте травня дві тисячі сімнадцятого року. На щойно засипаній могилі росли тридцять три білих хризантеми. На цьому марево обірвалося. Це все робота. Напевне перевтомився. Мені наснився дивний сон. Прокинувшись, я сів на мокрому від поту ліжку. Годинник насторожено цокотів рівними тактами. Здавалося, кімната моя розширилась, і все, що за її межами, теж розширилось. Кольори стали чіткіші і яскравіші. Немов би невидима всеохопна хвиля змила бруд з усього матеріального. Я ж почувався маленьким і цілісним, як піщинка. Піщинка, яку віднесло хвилями від великого сімейства інших піщин колись давно, та саме зараз почало притягувати назад, немов магнітом. Минуло трохи часу, поки я звик до цих змін. Першим, що впало в око, був календар. Сьоме квітня. П’ятниця. Бабуся казала, що сни з четверга на п’ятницю віщі. Я ніколи не вірив у подібні нісенітниці. Та бабуся ніколи мене не обманювала. Оговтавшись, я похапцем зібрався, спакував старанно випрасуваний білий халат і поспішив туди, де на мене чекають.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *