Максим ПОПІЛЬ. Кохаєш мене ти, чи ні?

Зачинені двері, за вікном темна ніч висить.

Ти мене кохаєш? Чи так і не відповіси?

Я тебе кохав, а ти все мовчала,

Ховалась від мене, тікала, очима навіть не поглядала.

Наче й зовсім не знала. 

 

А я весь час думав про тебе: щодня, щоночі,

Бачив в думках твої темні прекрасні очі.

Такі чорні та звабливі, як та непроглядна безодня,

Як ті чорнильні сутінки, як та сила надприродна.

В безодні.

 

Але ти все не казала, кохаєш мене, чи ні?

Тільки ховалась від мене, тікала, а я все бачив очі твої сумні.

Я казав тобі, що кохаю, давав про це знати,

Ходив за тобою, питав, лиш би тільки змогла ти сказати.

Як мені взнати?

 

Та ти мені не сказала, і я до твого дому прийшов,

А ти не вірила, не чекала мене, коли я в двері увійшов.

Ти пам’ятаєш те лезо ножа, з яким я тоді зайшов,

Його холодну сталь, яка виблискувала, жадаючи кров.

Наче наша любов.

 

Ти заплакала, злякавшись коли я до тебе підійшов,

Кричала на мене, благала щоб я геть пішов!

А я запитав у тебе, тільки те одне — найважливіше у житті,

Що роками не давало мені спокою у вісні:

«Кохаєш мене ти, чи ні?»

 

Але ти не відповіла, хоч я так сильно хотів,

Благала мене, щоб я пішов геть, щоб не посмів!

Та я не послухав тебе, бо ти мені не сказала,

І я тебе різав, і кров текла з твого тіла багряна.

Ця рана…

 

Ти закричала тим криком, від мук і від болю,

Лежала красива і стікала кров’ю, а я просто стояв над тобою.

Твій крик був прекрасним, наче та пісня написана кров’ю,

І я його слухав, і водночас милувався одною тобою.

Такою.

 

Я дивився на тіло твоє, безмежно красиве,

Таке чарівне, та таке звабливе,

Наче та темна ніч за вікном.

А ти, мов та зоря, хоч кричиш все знов і знов,

Смакуючи кров.

Як тобі мила моя любов?

 

Твоє темне волосся омилося кров’ю,

На твоєму обличчі я бачив страждання від болю.

Ти ж кохала мене — все життя, чи не так?

Але не казала мені, не встигла сказати про це, однак.

Як же так?

 

Твої очі погасли, мов ті небесні зорі,

Стали мертвими, скляними, бо вже не відчували болі.

Я відніс твоє тіло і закопав у могилу,

Яку вирив під деревом, де колись ти сиділа не одну годину.

Мріючи про дитину.

 

Я тебе поховав у землю, таки не дізнавшись правди —

Кохала мене ти, чи ні? Досі не можу сказати.

І ось вже я чую, як крізь дощ за вікном,

Тихе шарудіння біля дверей, наче хтось прийшов.

Мене знайшов?

 

Це ти прийшла! Я завжди знав, що прийдеш!

Хоч роками пролежала в землі, та я вірив, що мене знайдеш.

Через те, що кохаєш — життя все кохала!

Але не казала мені, не зізнавалась про це, уникала.

Душу мою вбивала.

 

Але роками терпів я та чекав, бо знав що кохаєш,

І ось я вже йду до дверей, відчиню, і ти запитаєш:

«Кохаєш мене милий, чи ні?» — така вся мертва у пітьмі,

А що я тобі відповім — ні?

Ні.

 

Бо я тебе кохаю і навіки відтепер будемо ми у сирій землі,

Кохаючи один одного у вічнім сні — самі.

 

То кохаєш мене ти, чи ні?

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *