Юрій ОРЛОВСЬКИЙ. Я йшов…

Я йшов уздовж кладОвища поночі,

Яким же довгим був цей випадковий шлях,

Невимушено відвертались очі,

Але в горлянку учепився страх.

 

Скажу вам чесно, що тоді не думав,

І монолог про вічне не завів, 

Хіба хотів помчатись наче пума,

Та ноги, немічний, так тяжко плів.

 

Не варто тільки впевнено казати,

Що це містичний чи вселюдський жах,

Я постараюся ту тугу передати,

Чому тремтів немов у жаских снах.

 

По праву руку спали вже будинки,

По ліву руку теж, та не такі,

Бо не ведуться там ті поєдинки,

Які ми звикли – днями «дні і дні».

 

І ось від чого моторошно стало,

Вони ж такі як ми були, клянусь!

І нас дістане те, що їх  спіткало!

А я між двох світів собі плетусь…

 

Діставшись дому довго в ніч дивився,

І на будинок, що стояв німий,

Тужив за тими, хто ліворуч опинився,

Але й радів, що сам іще живий.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *