Віктор ГРЕБЕНЮК. Білий голуб

Боже, допоможи моїй бідній душі.

Останні слова Едгара По

 

Я думав, війна закінчиться, коли прочитаю Псалтир.

Коли десять разів прочитаю Псалтир, перемежований молитвами,

і ще десять тисяч таких, як я, читатимуть в унісон Книгу псалмів тими тривожними вечорами.

Проте не змінилось нічого. 

Ми вдесяте прочитали останнє «амінь!» – а не змінилось нічого.

Боже, чого мовчиш, чого мовчиш?

Чим завинили перед Тобою?

 

Нащо зазнаємó кривди від одновірних і єдинокровних,

чому змушені шукати захисту в іноплемінних і безбожних?

 

Гукають на нас образливі слова,

знущаються із живих і загиблих.

За віщо, Творче, за віщо?

 

Зосереджений погляд дівчини-снайпера, що стріляє по наших

(у неї руденьке волосся й лице в ластовинні,

така краса мені до вподоби);

невдовзі й вона лежала посеред степу, вбита далеким стрільцем.

Де її мати? Чи проклинає нас, чи долю картає, чи молиться за вбивцю?

Чим завинили ми, чим завинили?

Чому не відповідає Всевишній?

 

Загиблі діти, сестричка й братик, привалені стіною сиротинця,

коли обстрілювали шахтарське містечко,

чим завинили?

Чого мовчиш?

Чи не мовчиш??

Де читати Твої письмена?

З якого амвону Ти промовляєш?

 

Я вийшов у розпачі поміж притихлі жовтаві сади,

що під погідним небом готувались до відпочинку,

але ні в струнах бабиного літа не вчував Його слóва,

ні в леготі з піль, ні в шепоті гіль.

 

Та ба, залопотіли крила у високості!

Голуб, білий голуб, поштовий!

змахами вітав мене, кола виписував

у тишині осінній, теплій, чисто-ясній, аж порожній,

і, воркуючи, усівся на фігуру .[1]

 

Що ти, віснику із неба,

сповістити мені маєш?

Що за лист оце, від кого

в мої руки ти доправив?

 

Мені дався в руки голуб,

відчепив я те послання

з лапки птиці спішним рухом,

спішним поглядом окинув.

 

Що ж приніс мені той голуб,

чим було оте послання?

Лиш два слова: «Більш ніколи!»

у рядку лише останнім.

 

Решта стрíчок – наче голі,

мов затерто все білилом,

тільки фраза «Більш ніколи!»

червоніла розжаріло.

 

Скинув гляд у вишні далі –

се ж бо віщії глаголи!

Враз – істерлися печалі:

більш ніколи, більш ніколи!

 

Досить голосінь і плачу!

Годі туги й меланхолій!

На письмі й на серці бачу:

«Більш ніколи!», «Більш ніколи!»

 

Нумо вгору шпиль надії,

православний і католик,

враг здолати не зуміє:

не ділімось більш ніколи.

 

Рушмо далі спільним ходом,

піднімімо наші чола.

Ані Заходу, ні Сходу

хай не буде більш ніколи.

 

Разом станьмо на толоку –

хутір, місто, мегаполіс,

рівним рядом, рівним кроком,

в один голос: «Більш ніколи!»

 

Не шапкуймо перед кріпшим –

чи то Кремль, чи Капітолій.

Запишімо в серці віршем,

обіцяймо: більш ніколи!

 

Мало – часткою Європи:

осереддям в нашім колі!

Звіємо імперій попіл,

на узбіччя ж – більш ніколи.

 

Й так осяяним сузір’ям –

ген до Божого престолу.

В барви пекла, тьму невір’я –

більш ніколи, більш ніколи.

 

…Злинув птах над злоті віти

в пірует – пір’ясте соло,

лиш осталося яскріти

в небі й мислі: «Більш ніколи!»

 

[1] Фігура – тут: хрест із розп’яттям або статуя святого на роздоріжжі.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *