Олеся МІФТАХОВА. Ду-да-рик

Щойно смеркало – вже охопила темінь,

Десь заховалось рогате нічне світило.

Шепіт навколо – тепер істеричний лемент,

Отець одягає рясу, несе кадило.

Ладаном тягне, рвучко зникають біси,

Підла собача зграя скавчить щомиті. 

Щільний потік – спітніло-тілесно-тісний,

А в домовині Дударик земний лежить.

Божі раби! Божевільні, блаженні, голі.

Хто говоритиме, хто прокричить в ефірі?

Слово упало метеликом сірим долі,

Зірка загасла в старому, як світ, сузір’ї.

Кутик охайний місяця зсунув хмари,

Нишпорять тіні, як почуття провини.

 

Може зійшла благодать, може загальні мари –

Криво всміхнувшись, Дударик встає в домовині.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *