Олена ЩУР. Двадцять восьмий

Я заблукала у нічних світах.

Мій сон під небом, бачиш, не літає,

І темрява ранкова не лякає.

Щось не земне тепер новий мій страх.

 

А так хотілось правду віднайти.

У світі тої правди я не знала, 

І рівно о десятій відкривала

Я книгу, що завжди боявся ти.

 

Гілки тремтіли під нічним дощем

І стукали у вікна з потойбіччя,

А я ховала злякане обличчя

Під чорним, як бездонна ніч, плащем.

 

Я говорила з кимось. Не сама.

Приходили якісь химерні тіні,

І я, немов в старому павутинні,

Тремтіла, й з неба дихала зима.

 

Не знала, в кого я просила сил.

Це ‒ не людина. Він мені явився,

І лютими вогнями подивився,

Як дивиться злий демон із могил.

 

І не сказав. Лишень холодний лід

На дзеркалах виводив пентаграму.

Три… Два… Один…й стареньку фонограму

Так тихо заспівав підземний світ.

 

А потім… Не згадаю більше бід.

Бо все страшне прийде до мене завтра.

Десь поряд ходить потойбічна варта

Й шукає ту, що увійшла в них світ.

 

Так кожен день для мене влився в тінь.

Поміж людей, що приязно вітають,

Вони до мене руки простягають ‒

Сім душ, забутих Богом поколінь.

 

Вони кричать ‒ і я німію вмить.

Я чую всюди крики їх бездонні.

Тремчу, коли протягують долоні,

Чи то зігрітись, чи мене убить.

***************************

Вони хороші, душі ці, як я.

Тепер ми разом на чиїйсь могилі.

Танцюємо, бо у моєму тілі

Живе хтось інший, начебто змія.

 

І я не зла, його нема в мені,

Бо душі ці, як я колись хотіли

Пізнати правду й в гості запросили

Того, хто виє в пеклі у вогні.

 

І кожен з нас тепер прибічник тьми:

У темряві, у дзеркалі старому,

У шелестінні страху біля дому

Когось чекати завжди будем ми.

 

Я заблукала у світах колись.

Мій сон під небом, бачиш не літає.

Тут кожна тінь нове життя шукає.

Три… Два… Один…

Я поруч. Обернись!

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *