Галина ЯЦКІВ. Надломлена душа

Ніч…Навколо тиша…Гм…Ні душі.

Хіба про що я? Всюди – мертві душі.

Неподалік – канава й комиші

Без права й правил спокій цей порушать.

 

А правила на цвинтарях ще ті!

Ніхто у ніч сюди ані ногою. 

А може одинак у каятті

Погладить хрест тремтячою рукою.

 

А місяць вповні – ніби сонця знак,

Видовжує і так страшенні тіні.

Там хтось лопату кинув абияк,

І гріб якийсь порушив мову ліній.

 

А він тремтів мов той сухий листок,

Що опівліта встиг вже пожовтіти…

Навколо цвинтаря – іще виток,

Вже друзі можуть щиро порадіти.

 

А друзі в нього, вибачте, ще ті!

Не товариство, а бійцівський клубик:

Скелет бездушний – на гербі й щиті.

Мета у них – то справжній кубик-рубик.

 

Вигадують для себе і для всіх

Могутню гору витівок і вчинків,

Коли для помсти, а коли – для втіх,

З дорослим світом вічних поєдинків.

 

Бо що є зло? Й чи є в світах добро?

А чи його прикрили під хрестами

Й воно колючим терном проросло?

Так би хотів про це спитати в мами…

 

О, де ти, мамо? Чуєш мене, мам?

Я вже втомився істину шукати.

Й немає ліку всім отим кругам,

Яким я маю цвинтар оббігати.

 

Той клуб, матусю, то тепер мій дім…

А батько що? Він десь собі кайфує:

Жінки, машини, гроші – все при нім

І більш ніщо його не потурбує.

 

А друзі що? Придумали мені

Аби я свій, переборовши сором,

Ба, більше страх…Намотував нудні

Навколоцвинтарні круги чи кола…

 

А завтра скажуть: другий є етап.

О, скільки в мене буде тих етапів?

З-під моїх ніг хтось вибиває трап

І б’є клеймо, і накладає лапу.

 

Назавтра лиш густішим став туман,

Всі павуки заснули на осонні.

На шиї він затиснув «талісман»,

Поклавши мамин хрестик на ослоні.

 

А в «талісмана» –  взір як у орла,

А роги десь ростуть із звивин мозку.

А хлопець – із кущів, як із дупла:

«Спасибі, мамо, що малий зі зросту».

 

Дали наказ – десь розвалити хрест

І на могилці потоптать ікону…

І він пішов (а руки ті – навхрест),

Не взявши богохульство в заборону.

 

І хруснув мармур…Впало півхреста,

Ліхтарик свічки луснув наче мрія…

Колись й тебе хотіли в яр – з моста,

Та заступилась матінка Марія.

 

Коли на цвинтар з поранком прибіг,

Від болю й шоку знепритомніть мало:

– Твою могилу, мамо, як я міг?

Нема мені вже прощення, о мамо…

 

Враз відштовхнув того, що поруч був:

-Іди, іди до сво́їх сатанистів.

І з неба голос мамин я почув.

Це не її, це я себе понищив…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *