Оксана ТИМЧИК. Вужева таємниця
Я прикинуся сірим вужем
і підслухаю тихо в куточку,
як чаклує відьмак над Ужем,
заховавши слова під сорочку.
Темні справи на мить відкладе,
бо не знають спочинку тривоги.
Його серце стежину знайде.
Я ж зів`юся собі край дороги.
Він рушає у ніч, я – за ним
поповзу, не порушивши тиші.
А відьмак із обличчям сумним
промовляє закляття, як вірші.
«Викликаю тебе, темний дух.
Термінове прохання я маю.
Тож явися сюди як мій друг.
Між світами я шлях відкриваю».
І, змахнувши руками униз,
малював на землі чорні двері.
Й запаливши розкиданий хмиз,
кинув в нього слова на папері.
Спалахнуло багряним вогнем…
Темна тінь у багатті з`явилась.
І зненацька холодним дощем
її мова таємна полилась.
Насторожую вуха, бо я
вже десь чула подібне шипіння.
Парселтангом та мова була,
а вужам притаманне це вміння.
«Ш-що таке, що за с-справа така?
як пос-смів ти мене турбувати?
Між с-світами межа ш-ще тонка
Небез-зпечно тепер чаклувати».
«Вже століття тобі я служу
й нагороди собі не прохаю.
Лиш одного у тебе молю.
Я не їм, я не сплю… Я вмираю.
В цьому світі усе обшукав,
та не можу в твоїх володіннях.
Десять років пройшло, я чекав.
Та вона – лиш фантом у видіннях».
«Не знайдеш-ш в потойбіччі ж-живу.
Між-ж людей її також-ж немає…
Хто ж-ж даремно відш-шукує ту,
котра й так з-за тобою блукає?»
Зблиснув гнівно востаннє вогонь.
Зникла тінь. Виплив місяць із хмари.
Я лишилась в кущах осторонь.
Аби далі від злої примари.
Безтурботно жене хвилі Уж.
Що ж йому до страшного закляття?
І не знає відьмак, що десь вуж
мусить сповнити давнє прокляття.
Я повзу знову далі, у ніч.
Вона знає мою таємницю.
Чорний розпач відьмак зусібіч
забере в особисту в`язницю.
Потаємним магічним ключем
зачинив двері у потойбіччя.
Повернувся, закрився плащем.
Постояв. І пішов на узбіччя.