Софія ШАПОШНІКОВА. І знову душать суму обеліски…
І знову душать суму обеліски,
Печаль морозить відблиски ночей,
А душу спогади трощать на тріски,
І втома слізьми падає з очей.
Сполохані дощі кричать на ганку,
Неначе падають на землю ліхтарі,
Палає тихе полум’я світанку…
І гасне… Гаснуть радощі старі.
У слові темряви задуху чути,
Повітря майже зовсім більш нема,
І як тепер же бути чи не бути?
І тільки серце сповнює пітьма…
Кричать роки і спогади нестримні,
Останні кроки, втомлені, одні…
І душу забивають мокрі ливні,
Лиш спогади лишились й дні нудні.
Кричить пітьма, кидає у вигнання,
Мовчать собі погаслі ліхтарі,
Як встати важко крізь нудні вагання,
Блукають думи в темряві старій…
Кричать віки, все важче вже мовчати,
Крізь темряву спалахують думки ,
Летять птахи, під небом темні хати,
Мовчать у темені глибокої ріки..