Софія ШАПОШНІКОВА. І знову душать суму обеліски…

І знову душать суму обеліски,

Печаль морозить відблиски ночей,

А душу спогади трощать на тріски,

І втома слізьми падає з очей.

 

Сполохані дощі кричать на ганку,

Неначе падають на землю ліхтарі, 

Палає тихе полум’я світанку…

І гасне… Гаснуть радощі старі.

 

У слові темряви задуху чути,

Повітря майже зовсім більш нема,

І як тепер же бути чи не бути?

І тільки серце сповнює пітьма…

 

Кричать роки і спогади нестримні,

Останні кроки, втомлені, одні…

І душу забивають мокрі ливні,

Лиш спогади лишились й дні нудні.

 

Кричить пітьма, кидає у вигнання,

Мовчать собі погаслі ліхтарі,

Як встати важко крізь нудні вагання,

Блукають думи в темряві старій…

 

Кричать віки, все важче вже мовчати,

Крізь темряву спалахують думки ,

Летять птахи, під небом темні хати,

Мовчать у темені глибокої ріки..

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *