Юлія БАТКІЛІНА. Він і вона
За жовтими вікнами він уявляє трон,
і ніби вона до трону, легка, іде,
і ніби вона занурює пальці в кров,
бліді, мов пелюстки лілій чи орхідей.
Вустами ловитиме ніжне палання вен,
і питиме біль і пристрасть його або
і серце із нього вийме, іще живе,
і зварить собі гарячу живу любов.
У замку гуляє протяг, кричать коти,
і не до смаку їй збоченець під вікном.
Усе відпалало, голод її остиг,
вона уже років двісті – лише вино.
Та раз на добу, як місяця срібло вже
закотиться за кошлаті чужі сади,
складається незавершений їх сюжет,
як пишеться заповіт небесам блідим.
Чи скрипне вона дверима, чи йде у двір
подихати вітром літа, вишневим сном,
він ловить ці звуки й рухи, як дикий звір,
і здобич, і хижа спрага, усе в одно,
Усе його переповнює смертю вщерть,
і сонце тоді засліплює і пече.