Юлія БАТКІЛІНА. Він і вона

За жовтими вікнами він уявляє трон,

і ніби вона до трону, легка, іде,

і ніби вона занурює пальці в кров,

бліді, мов пелюстки лілій чи орхідей.

Вустами ловитиме ніжне палання вен,

і питиме біль і пристрасть його або 

і серце із нього вийме, іще живе,

і зварить собі гарячу живу любов.

У замку гуляє протяг, кричать коти,

і не до смаку їй збоченець під вікном.

Усе відпалало, голод її остиг,

вона уже років двісті – лише вино.

Та раз на добу, як місяця срібло вже

закотиться за кошлаті чужі сади,

складається незавершений їх сюжет,

як пишеться заповіт небесам блідим.

Чи скрипне вона дверима, чи йде у двір

подихати вітром літа, вишневим сном,

він ловить ці звуки й рухи, як дикий звір,

і здобич, і хижа спрага, усе в одно,

Усе його переповнює смертю вщерть,

і сонце тоді засліплює і пече.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *