Роксолана ЖАРКОВА. Зберегти до завтра
Один із тих, хто плаче над нею, коли вона спить.
Поки літо ще довге: ще встигнеш зібрати всі вірші і вишні.
Встигнеш все з’їсти, розганяючи втому, спраглість і сить.
Заковтавши слова – двозначні, порожні, колишні…
Не вір.
Хай вертається в нірку спогадів чи до решти зношених-вже речей,
Залишених на балконі про всяк… (випадок? вигадок?), та не для всіх, та не…
Він ховається в тіні твоїх зібраних-вже валіз, у засмазі твоїх плечей,
Спиваючи твою ласку, як щось соковите й сумне.
На твоє світло злітаються ті, що знають про біль усе.
І босий Хтось промочує ноги високим твоїм літом.
І раптом тобі здається, що одну-тебе навіть спасе
Той, що плаче і п’є молоко, вже-розіп’ятий світом.
Він готує тобі зимну постіль, вибілену зі сивиною мами.
Ти на колінах згадуєш, що не дзвонила їй, мабуть, від лютого…
І поки він примружує місяця око і думає, що світанок робитиме з нами,
Тобі хочеться доторкнутись до того, всіма вбитого і забутого.
Розірваного до клаптика, перетвореного звуком шиплячим,
Стоптаного поміж травами, засипаного землею – чорною і глевкою…
І нехай навіть вічність одне одного не почуємо – не побачим,
Простягнися мені дорогою, обіймися мені рукою.
Ступатимеш тихо. Ще туманно, та все ж бережливо.
Обійти б всю цю круглу маленьку голівку планети!
Один із тих, хто ще плаче над нею (коли це потрібно й можливо).
Одна серед всіх, хто ще питає його: «Де ти?»…
… із кісток проростають вишні – вірші – спогади з яблунь і ялівцю.
Кожен крок замінованим ґрунтом стає шансом лишитися тут, щоб цвісти.
Коли забуваєш про всі хвилини, пам’ятаючи тільки цю,
Коли промовчуєш всі обличчя, щоб єдине долонями розповісти.
Коли затихають в тобі усі вистріли, вибухи, вигуки, навіть звуки, проказані всує.
І він один плаче, сівши на ті валізи, захламлені чиїмось одягом,
який вже ніхто не носитиме…
Ночі здаються ранами, з яких витікають грози, в яких щось живе пульсує.
І хтось може її отут зберегти до завтра.
Та вона не проситиме.