Роман ПОВЗИК. Шкіра

По шкірі спини

розростається інший світ,

з чорними травами,

зміями

й

іншими демонами. 

Зупинив би їх,

як би знав хоч, де вони.

Знищив би їх,

розтираючи сіль і лід.

Це не просто малюнки,

тату, як бунт проти всього:

цілі ліси

і

будинки

підіймаються на мені.

Люди себе уже знищують

у вогні,

серед простору цього

самотнього і нічного.

Вони не мовчать,

говорять мені на вухо,

поглинають тепло у своїй нездоланній пітьмі:

двоголові собаки,

потвори сліпі й німі,

рослини-вбивці

і

такі ж

смертоносні мухи.

Кажуть:

«Не ховайся,

друже,

ти точно один із нас,

ти такий же темний

як ми сьогодні.

Просто кожен з нас уже в цій безодні,

А ти просто боїшся

й

будуєш собі каркас».

Павуки

і

вовки,

столітні потворні змії,

птахи

і

дерева,

вірні мерці кладовищ,

говорять до мене,

кажуть:

«Цю віру знищ.

Не лишилось віри

і

жодної в тебе мрії».

І доки ранок не досягне мого вікна,

закритого шторами,

забитого вщент цвяхами,

вони вкривають мене

важкими нічними тілами,

де немає світла,

темрява лиш одна.

Ікла і лапи,

крики і буревії.

Як виживати в світі забутих страхів?

Завтра постарію,

наче дванадцять вдів.

Вже,

наче вбивця в суді,

сивію.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *