Соломія МАРДАРОВИЧ. Очі

«Я хочу бути п’яною від аромату кави

і зашивати день солодким білим чаєм.

Я хочу віднайти слова серед чужої мені тишини.

Десь там я чула – варить зілля наш Алхімік…

Можливо мені теж пора?

Хвилина божевілля…» 

І знову північ. Знову ніч.

Я знову починаю, але так не хватає сил закінчити сюжет.

В вікно постукав дощ…

Хотіла закурити, але закінчилась остання пачка сигарет.

Навколо мене бігають картини,

їх відчуття і смак вбивають запах денних слів.

Чому нічого не зникає?

Чому я відчуваю лукавий дотик літнього сонця?

Чому? За що? Коли?

І знову так багато запитань.

Я повертаю голову і раптом зупиняюсь.

На мене дивляться, Вони…

Блискучі, чорні і холодні… очі…

Вони нічого не говорять,але манять… Кличуть до себе…

Кладу на стіл бокал текіли, але хвилина…і нема.

Чути легенький шелест листя, а у кутку лізе павук.

Я не включаю світло. Воно обпалює,неначе полум’я вогню.

Мої уста наполовину вже закриті, так ніби-все , кінець…

Останнє слово… Хочу сказати, але щось не дає.

Скрипнули двері і хтось почав співати…

Напружую свої слабенькі вуха, але не можу розібрати мови.

І ніби все навколо завмирає. І звідки чути, цей дивовижний голос?

Нагадує ледь чутні коливання хвиль морських.

Так було тихо і спокійно, і знову повернулась біль.

Пісня невидимого серця й очі ці.. Такі далекі і водночас близькі…

Немає сил пустити цю скупу сльозу.

В кімнаті пусто, прохолодно… Я не одна, зі мною дощ…

Рядок чекає і мовчить. А я? А я хочу відатись ночі чи

може…. дияволу продати душу?

Щось небезпечне і пекельно нове… Немає нот людської слабкості і мови…

Так чи ні? Цього поняття не існує.

«Останнє танго» – раптом на вухо щось прошепотіло

і ніби як легенько потягнуло за рукав.

Холодний піт… Я вибігла у коридор, але нікого!

Мене зненацька охопив дорослий страх та відчай!

« Хто ти?» – єдине запитання.

А потім протилежне відчуття взяло над моїм серцем верх.

Як то була не я,а інша дівчина без пам’яті моралі!

Дві паралельні  душі…. Одне тіло.

Сміливо відчинивши двері,  побачила, я знову їх!

Щось було в них таке… Таке,що бракувало вдень і не могло забутись у ночі.

І знову я почула ці слова: «Останнє танго».

Заклякла, тільки тепер побачила його, не зводив вовк з мене очей.

«Мій ангел спить.  Тоді навіщо: «на завжди?».

І тут звучить,як відповідь на моє запитання: « Немає вічності ні завтра, ні сьогодні».

Зі столу падає і розбивається щось чорно-біле.

Це фотографія нашого останнього роману в танці.

Знову звучить та невідома пісня і біль стає сильнішим і гучнішим!

І тут я відчуваю як ріже скло.. Глибоко десь, всередині.. Все повертається.. Я плачу…

Повільно опускаюсь на коліна й далі плачу!

Торкається хтось непомітно мого волосся і витирає сльози.

Я душуся, мені не вистачає свіжого повітря!

Чому?! Чому ці відчуття мене не покидають?!

І злість,і ненависть, і жалість, але любов…

Щось повернути, щось змінити…

Я не звертаю ні на що уваги, тільки на звук…

Дощ став сильнішим, не мовчить. Підтримує , мене, нічну…

Вовк дивиться на мене. Я відчуваю його погляд на собі.

І розумію, що не хочу повертатись.

Бо знову забуття, а потім – сон без сну…

І пісня зваблює… Не бачу хто співає.

Біль знову стухла. Тільки тепер я зрозуміла!

В кімнаті не залишилось уже нічого,

єдина фотографія лежить розбита на підлозі.

«Останнє танго»…. «Останнє танго»…

Знову ті самі звуки…

Ніч змін… А далі що – пекельні очі вовка чи ще один пісенний танець?

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *