Єлизавета НОВАК. То було, коли зимовий ранок благав соснову голку зашити його червлену рану

крізь темний час блукаю, ліс
де зріс твій дух, твоя душа
поруб, поранення, поріз
розривом в серці рими зріс
я тану повінню, лиша
твої гілки скляниці сліз: 

ковтає косм космату ніч,
зрина світанок в світі сну
торкає злéгка пломінь віч
гаптує музику сумну
світанку коминок, мов піч,
і поцілунки зір лиша,
немовби опіки… болить…
скажи, невже вона є річ –
твоя скляніюча душа?

вона лазурна пава, спить
який жорстокий ти, о смерк!
встромлюся в тебе й буду пить,
й тоді ранковий феєрверк
над горизонтом забринить.

у лісі ранок, ніби твань,
мої озера овива,
крізь темний час ступає рань,
розтята неба голова,
струмить із нього ночі кров,
і помира космата ніч,
цікаво, що таке любов,
скажи, невже вона є річ?

невже то сум зі снів дощу,
тому й так тужно на душі,
чи, жалюгідний, ніби щур,
той, хто комусь писа вірші?
засліпо дивиться на всіх
те немовля, що звем ми днем,
воно, не здатнеє на сміх,
уже горит чуттів вогнем,

і лісу голки знов і знов
лоскочуть п’яти дню-царю,
і поміж них стебловий шов –
то горизонт зшива зорю.
я не втомилася іти,
проте, чомусь забракло слів,
бо їх ніколи не знайти,
коли червлена повінь злив
тебе обпалює, крізь час
пройшла я дивно, мов доба
промиготіла поміж нас,
і ніби ти тендітно дбав
про те, щоб час не линув повз,
щоб кожна мить була – тобі,
а все ж, мій сум й сюди доповз
сюди дістався біль, в журбі
згоряє час, і ліс мовчить
щоб кожна мить була – тобі!
ти так хотів цього!
болить?

невже гаптує голка день,
і не пече йому душа,
невже не рана там є, де
йому цілунки зір лиша?
бо то розрада для очей,
і то розрада для душі,
дивитись, як вогонь ночей,
встромляє в рань тупі ножі.

яка іронія у тім,
що зір наш святом назива,
то мов в мовчанні мовчазнім
топити лагідні слова.
немає сенсу в сій красі,
це святотатська коловéрть.
адже прекрасно знають всі,
що розсвітання то є смерть.

бо маски скинуті з лиця
небес гарячих і палких,
я знаю: видимість оця
незрозуміла для слабких,
та гра потворності душі
кінець-кінцем і врешті-решт,
візьме дієвіший рушій
і сум моїх північних вешт…
…о, вештань лісом дум твоїх
врятує посвіт від пітьми,
хоч до непізнаних країв,
ще завітає лють зими,

і небо марить і горить
і розплелося злато кіс,
і зріє серце в тужну мить
небес гаптований поріз.
байдужий погляд гоїть враз
і святотатську коловéрть,
і всю жорстокість слів і фраз,
і відвертá духовну смерть.

адже не раз зродитись дню,
і вмерти ночі, ця війна –
ковток морозу і вогню –
між сонцем й місяцем сумна,
і якось через вік віків,
коли посохнуть всі моря,
і небесам забракне слів
і назавжди вони згорять,

розтане повінню, й лиша
твої гілки скляниці сліз:
і тиха лагідна душа
слова сказа немудрі, злі,

але в кінці зізнатись їй

в усім безглузді дивних мрій:
тій, що мережить світлом зір
нічних небес осяйний вир
що сам себе ти ошукав,
бо ти ніколи не кохав.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *