Лідія МАЗУРЧАК. Машиніст

Потяг не може вийти на нову колію,

Страх перед змінами вже давно скував машиніста.

Він бачить її й чує шепіт: «Я божеволію…»

Чоловік покидає депо. Він тікає із цього міста.

 

Темні барви паралічем сковують небо,

Земля під ногами перетворилась в багно. 

Вона все іде. Він крізь сльози кричить: «Не треба!

Я не зможу перетворити твою кров у вино!»

А вона все іде…

Їй все одно…

 

Машиніст у шинку. Напивається під зав’язку.

Пізно ввечері йтиме додому пішки.

Ніч одягне на небо гнітючо-криваву пов’язку.

Він потрапить в обійми любові,

Залишилося зовсім трішки.

 

Дитя небес і вигнанка із потойбіччя,

Жодні ворожбити і маги не можуть допомогти.

Машиніст зупинився.

Хтось торкнувся до його передпліччя.

Чоловік знову плаче й крізь сльози кричить:

«Відпусти!»

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *