Олена ІСЬКОВА-МИКЛАЩУК. До скону

У неї в кімнаті свічки та ікони.

У неї в душі розперезаний біль:

Вона ж обіцяла з ним бути до скону.

Не Богу.

Не людям.

Собі. 

Четверту добу ні дзвінка, ні надії.

Вже й стіни роздерла і душу до тла.

Та хоч би заснути!

Надворі сіріє…

Мовчать соловейки —

Війна!

…В коліна погрузлий в донецьке болото

Між виразок рваних на тілі землі —

Коханий стоїть перед «русским оплотом»

І снайпер

Навпроти

В імлі.

Вже палець торкає курок, як пір’їну —

Мов демон із пекла  вилазить патрон.

— Коханий, — гукнула.

Упав на коліна.

— О Боже!

Прокинулась.

Сон!

Змивала сновиддя святою водою,

Молитвою й світлом спасалась від тьми.

Густішали хмари: бабуся з косою

Гуляла жнива між людьми.

…Розсерджені кулі літали, мов бджоли,

Впивалися жалами  смерті у плоть.

Нечистий затіяв тут матч з градоболу:

Та в нас на воротах

Господь.

Копали окопи — розмітку на полі

І жарти крізь зуби:

— Могила чи ні?

Спізнилась на мить — пролетів «град» над полем

І жито

Згоріло

На пні.

Відкинуло милого вбік, наче скалку.

Стелило на нього довічний покров.

Стогнав під землею:

— Наталко… Наталко…

Дістала.

Проснулася.

Кров

Змішалась на пальцях з іржавим болотом…

А може то просто кармінне вино?

Палила свічки…

Душу…

Спогади…

Фото…

Ударила птаха в вікно

І світ потьмянів, закрутивсь під ногами…

А в нього негода: гримить «ураган»,

Свистять міномети у ніч батогами…

Бліндаж був, а зараз

Курган.

Прикрила собою. В окопі широкім

Впивались єднанням холонучих рук:

Він в небо — Героєм. Уніч, ніби кроки

Стихав

її серденька

стук…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *