Олена СТЕЦЕНКО. Носферату

Серед загубленого лісу,

На скелі, вищій від небес,

Палац Його ковтає сизу

Імлу, що вкрила замок весь.

 

Він нищить подихом гарячим,

Він поглядом вбиває наче. 

 

Нічний ліхтар палає жовтим

І час від часу мерехтить,

У його погляді недовгім

Химери рипнулись на мить.

 

Я бачив крізь холодні стіни

Як Тінь спинилась на хвилину.

 

Опівночі ґелґочуть дзвони

І насилають сто проклять.

Із місць зриваються ворони,

Неначе попелом летять.

 

У лабіринтах вовків зграю

Плющ ланцюгами обіймає.

 

Химери стінами повзуть,

Тримають гострі піки замку

І свої сльози кров’ю ллють –

Шукають тінь Його до ранку.

 

Я бачив плащ Його у дверях

І чув я сміх Його у скелях.

 

Жах наді мною владу брав,

І серце ніби калатало,

Бо Він і тінь не відкидав.

А Тінь володаря не мала.

 

Спокійно місяць спати міг –

У замку не було живих.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *