Валерія ЖУК. Неспалений

Темними мріями пестить сумління самотність,

Жах перетворює образ життя на зворотність,

Той, хто міркує про Всесвіту інший ріг,

Мертвий, доки не ступить за сей поріг.

Після цього лиш буде він справді живий,

Бо злиняє його сивий дух і настане новий. 

За кордоном, що розмивається раз на сто літ,

На людину просту тут чекає приречений плід,

Всю жорстокість на неї спрямовує магія крові,

І течуть із гарячого серця слова пурпурові…

 

Мене сни полишають, бо туди я потрапити мушу,

Навіть якщо прийдеться продати дияволу душу!

Пильний нагляд веде сивий відчай під ковдрою ночі,

Ніби чорти пекельні катують вогнем мої очі!

Марно втік звідти я! О, відчуженість мила,

Не упир бо вже я, а краплинонька пила!

Попід небом нічним довгі ночі блукаю,

І до рідних на світі тім слізно гукаю.

Та у відповідь тиша із вітром натужно зітхають:

«Ти тепер вже не той, і на тебе давно не чекають…»

Як людина я став і пізнав увесь біль надчутливий,

Ох! Упир той негарний, мій друже, та дуже щасливий!

Хоч не вміє кохати і сльози гарячі творити,

Хоч не знає, що слово для того щоб ним говорити,

Йому легко, бо спомин над ним не панує,

Він живе у віках, він у всьому існує…

Упир – вічний  як камінь і нездатний старітись,

І зі смертю ніколи йому та ніяк не зустрітись!

За межею буття вічно спить без тривоги

І не вірить у те, що десь є ті розлуки й дороги,

Упиря спокій ніжно, як мати, цілує у щічку,

Упир спить вічним сном, як маленьке дитя цілу нічку…

Я ж тепер лише бранець світів протилежності,

Бо позбутись не можу ніяк цвяхів сили залежності,

Я – сплетіння живого чуття з неживим і міфічним,

Не упир, не людина.. Це здається занадто трагічним.

Я від сонця ховався, я під дуб мурувався,

Сумував, довго плакав… Та  байдужості все ще не здався!

За сто років дізнався багато – та все це пусте!

Що знання, коли в серці твоїм тяжке горе росте?
Правда, є в мене шанс, він єдиний,  його не проґавлю!

Я життя задля нього, як треба, будь-кого позбавлю!

Бо сьогодні розтане стіна – це є день особливий,

Заморився таки  від чекань: тож вже надто злобливий!

Певен, прийдуть на поміч мені всі брати й рідні сестри,

Привітають, у дім проведуть – будуть грати оркестри!

 

Ось настав судний мент, розвалились усі перепони,

Та останню надію упир той плекав попри глузду заслони.

Із запалом чекав, поборовши непевність,

І злітали з його чорних вуст і надія, і ревність…

Запалала зоря, і червонеє сонце вставало,

Сяяв світ, сяяв день, все вогнем вигравало.

А упир навколішках стояв і все сипав погрози,

Заспівав третій півень. Ось крик… І зостались лиш сльози…

* Таку етимологію має слово упир, індоєвропейський корінь «пир», що означає «вогонь», частка «у» – давньослов’янське заперечення, тобто «упир» – «неспалений».

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *