Володимир МАРЧУК. Кат

Потушив камін холодний вітер з льодом

Та моя душа горіла сіркою Содому

Глушили відчаю найважчий крик лиш стіни дому

І душі тих, хто замучені є мною

Жалили розум та рвали на шмаття

Свідомість не протруєну вином 

І крові пролитої навіть найменша капля

Веде мене у пекло мов Харон

Я лиш суспільний щур та звуся катом

Як селяни сіють зліб, так я декапітую

Сушить буття моє безмірний сором

Та сам пішов у Пандемоній

У день катую тих нещасних,

Що у не завжди праведну потрапили немилість

Вночі вже душі їх знущаються, кидаючи вогні

У моє серце і попадають точно в ціль

Безстрашний був й Диявола я на парі

Викликав і кров’ю розписавшись на папері,

Що так похабно і рубіново сяяла на пері

Захотів безкарно дурень вбивати в житті

За це життя боюсь ще більше смерті

Боюсь страждань, що приготовані мені у пеклі

Пішов до демона по власній волі

З його тентаклями зустрінуся на дні

Не зміню готової ще гіршої своєї долі

І очікую страшнішого ще болю

Гноїтимуть, палитимуть на Аїда колі

Та гаспидів про пощаду не помолю

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *