Юлія КРОПИВ’ЯНСЬКА. Застигла форма в самотній своїй кімнаті

Застигла форма в самотній своїй кімнаті.

Це я – стуливши повіки, дивлюся,

як постають і зникають світи, незрушна в кожному з них.

 

Дослухаюсь, як ніби далеко-далеко

стукає серце, гупає глухо в підлогу.

Та насправді нема його. Лиш відлуння тексту, 

який читала колись давно.

Тіло радіє, поринаючи у непам’ять,

бавлячись у своє небуття. Наче нестерпно живі

учасники маскараду, що вбралися кістяками:

хай п’ють, поки час веселитися,

танцюють із масками звабних ілюзій, поки танцюється,

поки не прийде на бал, кого не було запрошено.

Він у дорозі. Тут його тінь уже, між гостей.

 

Спить моє бажання, чекаючи, спить і бачить сни,

мов древнє страховище в мертвому місті під товщею вод.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *