Юлія ЗВАРИЧ. Молитися криками

Жадан писав про жінку з чорним, як земля волоссям
я ж пишу про її слова, про що вона говорила.
Все що вона віщувала – збулося.
І після її передбачень люди ставали німими.
Я до неї прийшла, сподівалась на кращу долю.
“Я знаю усе що було чи буде з тобою”. 
Та навіть якщо цим копаю собі рови,
її очі були як два смоляні острови.
Відчуваю, швидшає серце й холонуть руки
вмить прислухаюся до сторонніх звуків.
Пахне настурція і по-тихому матіола
Добре, що я тут сама, інакше ніхто б не дозволив.
Дивлюся на неї, жадібно ковтаю повітря і слухаю
як вона розмовляє зі своїми власними духами.
Ворожить на чорних картах таро
ламає для мого блага мені ж ребро.
Говорить чистісіньку правду, влучає кулями
про мою любов колишню
й обручка на безіменному пальці муляє.
Я вже не думаю.
“Відвідай його на старому єврейському кладовищі
і подивися вгору, туди, якомога вище,
дістань з чорного неба місяць.
Бо серце твоє як болото, усіх затягує та насправді нічого не містить.
Варто було б іти не до мене, а бігти до церкви,
і навіть якщо чари й любов воскрешають мертвих,
ти навряд чи його повернеш”.
Повертаюсь додому, знесилена доходжу до ліжка
як замкнена у чотирьох стінах побита кішка,
що її ця жінка спокійно до себе кликала.
Краще б я за нього молилась.
Голосно. Криками.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. gas сказав:

    klasno

Залишити відповідь до gas Скасувати відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *