Марина ВАРИЧ. Львівська вілла Микити Хмелькова

Нікіта Хмельков не любив, коли його називали Микитою. На Донбасі  його так ніколи й не називали. Там він завжди був Нікіта, а тут, у Львові, як зурочили, Микита, Микита. Та який з нього Микита?

– Нікіта звучіт кручє, – казав він по телефону своїй дівчині, яка ще не перебралась до Львова і тимчасово осіла в київському готелі «Козацький» на Майдані Незалежності. – Знаєш, еті бандеровци настирниє. Оні  і нас с тобой свой язик виучіть застав’ят. – Нє думай, шо ти – Даша, ти тєпєрь – Дарка.

Даша супилась і кривилась, їй не хотілося бути Даркою. У Львів її теж не особливо тягнуло. Вона думала лишитися в Києві, навіть якби це загрожувало їй розривом з Нікітою. 

«А що? – міркувала Даша. – Це там, на Донбасі, Нікіта кум королю і сват міністру. А тут він хто? Ніхто. Порожнє місце. Тут своїх Нікіт вистачає». До того ж, помітила Даша, київські Нікіти успішніші й заможніші за Хмелькова. То якого біса триматися  за того, хто переживає не найкращі часи?

Нікіті, щоправда, дівчина  цього казати не поспішала. Київ їй сподобався. Попри страшні історії, які розповідало про Київ російське телебачення, місто виявилося культурним, з фешенебельними райончиками і бутіками відомих дизайнерів. Тут щотижня відбувалися якісь мистецькі заходи: то тиждень моди від українських дизайнерів, то перформенси, то виставки фотохудожників, то нові театральні вистави. Тільки встигай за всім. За російську мову її тут ніхто не гнобив, хоча спершу вона, налякана  російськими телесюжетами, говорила нею з острахом, і коли до неї звертались українською, навіть намагалася відповідати цією мовою, хоча соромилася свого акценту. Але скоро Даша збагнула, що тут розмовляють усіма мовами світу. За час проживання в столиці у дівчини склалося враження про Київ, як про цивилізовану європейську столицю. До того ж, приємно було, що війна на сході анітрохи не налякала іноземців, і вони продовжували їздити до Києва, як і раніше.

Нікіта теж любив Європу. Він був певен, що Львів цивилізованіший за Київ, бо далі від Азії. До того ж, звідси легше тікати, якщо раптом путінські війська захоплять Україну. Хоча в душі Нікіта, який, на відміну від Даші, цікавився політикою, не вірив, що Львів коли-небудь приєднають до Росії. Якщо щось і станеться, то Київ швидше опиниться під Кацапстаном, а ці бандерівці – нізащо. Вони створять окрему країну або, в гіршому випадку, автономію у складі Польщі.

Нікіта розмовляв російською і не був патріотом, але до своїх «братів» не горнувся, хоча був напівкровкою. Батьків рід походив з Тамбова, а материн – з-під Полтави. Він навіть думати боявся про оновлений Союз, закриті кордони, жорстку владу і все те, що було за комуністів. Нікіта вважав себе новоспеченим українцем, і тихенько ловив рибку в каламутній воді.

Хаос і розгардіяш у країні він розглядав, як запоруку успіху, бо в такому безладі легше було щось поцупити, що не так лежало, і ніхто й з’ясовувати не стане, бо всім не до того. Докори сумління Нікіту ніколи не мучили, уявлення про совість у нього було досить специфічним, хоча тут (від правди не втечеш) був він людиною набожною, а радше – релігійною.

Ходив Нікіта в церкву лише у великі свята:  на Різдво і Паску. І цей похід мав для нього виключно ритуальне значення.  Ще змалку до церкви його водила мати, єдина жінка, яку він згадував з душевним теплом. Вони жили вдвох, батька Нікіта ніколи не бачив. Він пішов від них давно. Мати ж його була жінкою доброю, тихою і поведеною на слові Божому. Вона  й повісила Нікіті на шию хрестика, невеликого, з дешевого металу. Всі інші прикраси: ланцюги – на зап’ястках, шиї, сережка у вусі були масивні із золота 585 проби. Їх він виставляв на показ, аби хизуватися перед діловими партнерами та друзями, щоб тих завидки брали. А от свого дешевого хрестика він ховав під сорочкою. Дашка теж ходила в церкву з ним за компанію. Коли вони заходили  в храм, вона куталась у хустину і старанно хрестилась, аби не накликати на себе осудливі погляди старших жінок, які завжди знаходили причину, аби прискіпатись до новоспечених парафіян, які не розумілися на обрядах.

Нікіта  в своєму житті терпіти не міг трьох речей: азіатчини, алкоголіків і агресії, і всі ці три характеристики були в північних «братів», тому він був ладен тікати подалі від Москви. А ще він зневажливо ставився до російських грошей. Хоча хіба тільки до російських? Він визнавав лише два вида валюти: долари і євро, відпочивав на європейських курортах, носив іноземні речі і пив виключно чеське або німецьке пиво. За таких обставин, як розумієте, в Росію його зовсім не тягло.

В Донецьку він тримав кілька  продуктових маркетів. Нікіта був кручений, як в’юн, і справи у нього завжди йшли добре. Та коли в Донецьку почалися хаос і смута, Нікіта зрозумів, що треба робити ноги і якнайшвидше. Бізнес свій він згорнув, щось продав, а щось покинув. І подався на захід, до бандерівців. У Львові у нього був дружбан – українізований жидок Гошка, який уже десять років був одружений з галичанкою Ольгою. Гошка його і зустрів на залізничному вокзалі і поміг розібратися в галицьких тонкощах.

Дух бандерівщини Нікіта відчув ще в потязі. Чоловіки, що їхали з ним  у купе, несамовито лаяли росіян і в усьому рівнялися на Європу…

У Львові Нікіта оселився в готелі у центрі міста прямісінько напроти оперного театру. Готель Нікіті не подобався. Він був старий, похмурий і незграбний. Але йому припало до душі місце: у центрі галицької столиці та ще й напроти помпезного театру. У нього був номер, як тут казали, з вигодами: вікна виходили на центральну вулицю з прокладеною бруківкою, по якій човгали старі львівські трамваї. Справжнісінька казка! Звичайно, Нікіта міг обрати інший готель. Їх у Львові вистачало – різної вартості, розташування й зірковості. Деякі були стилізовані під середньовічні фортеці, інші мали розкішні апартаменти в євростилі, ще інші були з суцільного дерева з брамами, скульптурами левів і великими терасами. Але йому, як справжньому донецькому хлопцю, хотілося жити в центрі Львова, ходити через дорогу в кав’ярні на львівську каву і пляцки, хоча можна було їсти і в готелі, але колорит, самі розумієте, не той. Від бездіяльності Нікіта тинявся містом, заглядав у місцеві крамниці, навіть купив кілька золотих печаток. А вечорами сидів у кав’ярнях і чіплятися до місцевих дівчат. У  них він помітив одну особливість, що відрізняла їх від решти українських жінок. Ці не поспішали після роботи додому, обвішані сумками, допізна засиджувалися з подругами в кав’ярнях, пили коктейлі, вино і  пліткували. І це стосувалося не лише молодих дівчат, а й одружених панянок. Траплялися серед відвідувачок львівських кав’ярень не тільки українки, а й польки, навіть дуже непогані,  доглянуті, стильні і гордовиті, а інколи навіть німкені, але останні Нікіті до смаку не припали, були надто грубі. Кількох жіночок він заманив до себе  в номер, треба ж було спробувати місцевий колорит. Було це щоправда лише два рази. На тому він зупинився, бо особливої різниці між донецькими і львівськими жінками не відчув.

Одного разу Нікіта сходив у театр. Для цього походу він купив нову сорочку, метелика й постригся в місцевій перукарні. Вистава була за Іваном  Франком і мала назву «Украдене щастя». Нікіта, правда, в ній нічого не зрозумів: ні з мови, ні з гри, зате в антракті з’їв у буфеті бутерброд з кав’яром, вицмулив келишок червоного винця і зробив кілька знімків. Потім він довго хизувався фотографіями у Фейсбуці і писав, що відвідав у Львові п’єсу Карпенка-Карого. Власне, йому було все одно, що Карпенко, що Карий, що Франко.

Та найколоритнішими були його походеньки в місце, про яке він багато чув і якого страшенно боявся, однак, як виявилося, марно,  в підвальну кнайпу «Криївка», де в Нікіті не впізнали донецького і навіть пригостили українською горілкою і канапкою з салом із страшною назвою «Смерть москалям». Похід до «Криївки» став переломним для його свідомості. Там він влупив разом зі львівськими пацанами дерунчики, крученики, варенички з бринзою, львівські пляцки, перекинув чарчину з тутешніми хлопцями, а потім вони блукали нічним Львовом і співали «Ленту за лентою», а з вікон і балконів висовувалися веселі обличчя міщан і їм підспівували. А під кінець сам Нікіта, захмелілий і щасливий від того, що знайшов нових друзів у Львові, осмілів і підвивав «Лента за лентою». Побачив би його хтось зараз із донецьких знайомих… От що робить із людьми бандерівська столиця! І все ж  Нікіта був відважним хлопцем, він ризикував, коли їхав сюди. Не кожен, ой, не кожен донецький братан наважився б попхатися до Львова навіть після гасел: «Схід і Захід разом». Але чим довше Нікіта тут перебував, тим більше росла його впевненість у тому, що тут таки треба лишатися. Між тим, Нікіта жив у готелі недовго, лише доки шукав і оформляв будинок. Підшукати дім допоміг той самий Гошка.

Це була гарна двоповерхова вілла, з якої він міг спостерігати, як сідало сонце,  і жодна будівля не закривала це воістину урочисте видовище. Сам будинок був схожий на модерний палац, проте всередині потребував  ремонтних робіт. Щоб привести все до ладу, Нікіта запросив у новобудову ремонтну бригаду і ландшафтного дизайнера. Докумети на оселю Нікіта  оформляв на львівське свято шоколаду, і був на сьомому небі від щастя. В той самий день він вислав фотографії Дашці і написав, аби вона швидше позбувалася свого переляку і пакувала валізи до Львова. На той час Нікіта вже знімав просторе помешкання недалеко від центру за порадою того ж Гошки і думав про те, щоб розгорнути свій старий бізнес, одночасно підсміюючись з дурної Дашки, яка через страхи, що ними накачали її російські телеканали, не наважувалася їхати в таке славне місто.

Минуло два  місяця. Основні роботи в будинку вже завершувалися.  Нікіта з Гошкою йшли приймати віллу. В той день якраз було якесь релігійне свято, і по дорозі Гошка затягнув прителя до греко-католицької церкви на вулиці Краківській. Це була невеличка,  нещодавно збудована церквочка. Нікіта подумав, що батюшка з донецької церкви Московського патріархату, аби побачив його тут, відразу б наклав анафему. Але на той час саме місто і люди неочікувано вплинули на нього, зруйнували чимало старих забобонів і страхів. І він потроху навіть почав балакати по-українськи.

Шок стався одразу, щойно Нікіта переступив поріг. Всередині церква була розмальована за біблійними сюжетами, але ці зображення відрізнялися від понурих розписів у традиціях російського православ’я. Фарби були яскраві: святі  вбрані в жовті, червоні, блакитні, смарагдові одежі й обличчя мали не грізні чи страдницькі, а піднесені, радісні, світлі.

Нікіта, хоч і не був консерватором, але все ж таки здивувався, як таке віроломство вписувалося в церковні канони. В його церкві будь-який відступ від релігійних правил, правил іконопису чи ритуальних дійств на кшталт вінчання або освячення прирівняювався до злочину проти Господа. Тут, у греко-католиків, усе сприймалося простіше, легше, вільніше. Кілька жінок, що молилися біля ікон, були з непокритими головами і в джинсах, ще декілька про щось упівголоса розмовляли, сидячи на довгих дерев’яних лавах. Дівчата, що відспівали в хорі, стояли обабіч іконостасу і з чогось підсміювались. Побачене Нікіту вразило. Він навіть подумав, що в таку церкву його тягнуло б не для того, щоб вимолити собі гроші або успіх в бізнесі, а тому, що йому тут затишно.

Нікіта дивився на зображення на стінах і відчував, як наповнюється світлом, радістю і чимось досі незвіданим, переводив погляд з одного розпису на інший, ось зупинився на образі Матері Божої з малюком на руках – і серце його закалатало.  Нікіта раптом збагнув: ось воно те, що шукав!  Саме цього образу не вистачає в його будинку, такого ось зображення на підвісній стелі. Це краще, ніж збудована у своєму дворі каплиця. Донецькі братани, якщо це побачать, луснуть від заздрощів.

– Вот ето, блін, да! Аж за живоє берьот. Кто ето нарісовал? – прошепотів на вухо Гошці.

– Не знаю.

– Ти же ходіл сюда раньше.

– Ну й що?

– Спросі, братєла, у батюшки, кто художник.

І вони запитали.

– На нього всі кажуть Мирося-маляр, – охоче відказав батюшка.

– Обалдемуа… – пробелькотів Нікіта.

– А якось можна з ним, отче, познайомитись, – поцікавився Гошка.

– Він приходить сюди на свята. Інколи й так заглядає.

– А де він живе?

– Квартира в нього на Братів Рогніденців, але там ви його не знайдете, –сказав панотець. – Коли він вам треба, то йдіть по Краківській по ходу трамвая вгору аж за площу і за супермаркет. Там, де гаражі, знаєте? В другому ряду знайдете гараж зеленого кольору. На ньому буде намальовано  два лебеді. Ото він там живе.

– Нє понял? – здивовано звів брови Нікіта.

– Він гризся з жінкою, бо мало додому приносив грошей. Вона в нього дуже заземлена. А в нього тонка душа. Не витерпів, пішов з дому,  то друзі  віддали йому гаража. Там він і живе.

– Ето шутка, да? – засміявся Нікіта. – Такий талант і живе в гаражі?

– Думаєш, він багато заробляв на уроках малювання для дітей? А картини не продавав. Усім дарував.

– Кошмар! – ударив себе по лобі Нікіта. – Хіба ж так можна?

Вони вийшли з церквочки і подалися шукати зелений гараж з лебедями. На це вони потратили з півгодини.

Художник вовтузився на вулиці, щось мішав у відрі довгою палицею. Мав вигляд бродяги: засмальцьовані джинси, стару потерта куртка, нечесане волосся і запах немитого тіла.

– Здоров! – гукнув Нікіта, старанно підбираючи українські слова. – Це ти церкву розмалював?

– Я, – випростався  чоловік, витираючи брудні долоні. – Вибачайте, руки вам не подам. Мені тут дірки треба заробити в гаражі, бо зробилося зимно, миші полізли. Я картини тут не тримаю, вони в майстерні, в дитячій школі мистецтв, але й самому якось з мишами ночувати…

– Бачив церкву, яку ти розмалював, – перебив його Нікіта. – Це шедеври!

– Ну… – махнув рукою Мирося, не знаючи, як відреагувати на його слова.– Радий, що сподобалося.

– А ти  справді тут живеш?

– Мені все одно, де жити, аби малювати  було, – Мирося дістав із кишені засмальцьованої куртки пачку дешевих цигарок і запальничку, підпалив, випустив дим.

– А взимку як?

– Взимку? – стенув плечима. – Не знаю. Це буде перша зима.

Гошка, який досі стояв набундючений, почесав потилицю, спитав:

– А скільки в тебе картин?

– Сотня буде. Я багато роздав…

– То сотня, кажеш? – перепитав Гошка. – А якщо влаштувати аукціон, – в Гошки раптом активно запрацювала голова. – Скільки ти б узяв за одну картину?

– Не знаю, – затнувся Мирося.

– Ну добре, скільки така картина в середньому може коштувати?

– Ну, може, доларів п’ятсот чи сімсот…

– У тебе такий скарб, а ти в гаражі живеш! – вигукнув Нікіта. – Ти ж міг би знімати квартиру!

– Та якось, знаєте, хлопці… – переминався з ноги на ногу Мирося.

– Треба його рятувати, – сказав Гошка. – Я можу зайнятися картинами.

– А я дозволив би пожити  тобі до весни в своєму будинку, якби ти погодився його розмалювати, – додав Нікіта.

– Ну, треба спочатку подивитися будинок. Так я зразу сказати не можу, – почухав потилицю Мирося.

– Оце правильно. Зразу видно, що спеціаліст, – зрадів Нікіта. – Інші одразу за гроші питають.

Через півгодини вони втрьох переступили поріг Нікітиної вілли. Художник довго мовчки ходив із кімнати в кімнату, уважно роздивлявся.

–Хочу, щоб намалював у спальні Матір Божу з дитям, як у церкві.

– Було б гарно, – кивнув Мирося.

– То по руках! Можеш переїздити сюди хоч зараз. Скільки тобі треба часу, щоб це розмалювати?

– Ну, десь місяців два.

– Давай до кінця тижня.

– То сам і малюй. Я тобі не халтурщик, – одрубав Мирося.

– Нічого собі!..  – пробелькотів Нікіта. – Со мной так нікто єщьо нє базаріл. Ладно, дєржі ключі.

Уже тиждень Мирося-маляр господарював у віллі донецького скоробагатька Нікіти Хмелькова, а жоден мазок так і не з’явився на стіні. Проте художник цим не  переймався. Його день розпочинався з філіжанки кави, потім він мився в душі, насвистуючи якусь пісеньку, голився, запарював собі «Мівіну» або вівсянку з пакетика. Поївши, походжав кімнатами, зазирав у всі шпарини і про щось своє думав. Так могло тривати до вечора, а на ранок все починалося спочатку.

В одну з кімнат вілли Мирося перетягнув свої мольберти, фарби, розчинники, закріплювачі, стіни завішав готовими полотнами. Тож незабаром кімната перетворилась на його майстерню, а він – на її вдоволеного господаря. Спостерігаючи за цим, можна було подумати, що художник збирається тут осісти надовго. А Хмелькова, між тим, била трясця. Йому якнайшвидше хотілося похизуватися розписами в своєму новому будинку перед донецькими братанами. Він ледь не щодня забігав до Миросі й запитував, як ідуть справи. А справи стояли на місці.

– Не поспішай, – відповідав Мирося. – Я маю проникнутися цим будинком, зростися з ним, а вже потім почну малювати.

Хмельков нервував.

– А що тут зростатися? Береш фарби, інструменти і малюєш. Чи, може, тобі чогось не вистачає? То скажи – і я дістану.

– Не в тому річ,  – махав руками Мирося. – Мистецтво – це процес, а не бізнес. Тут поспіх недоречний. Він може згубити справу.

Хмельков нічого не міг второпати ні зі слів, ні з поведінки маляра і навіть наскаржився на нього Гошці. Той уважно його вислухав, але нічого путнього порадити не зміг.

– Ці художники забобонні й дивакуваті. Нам, людям діловим, їх не зрозуміти. Чого вони чекають? Хто зна? Натхнення чи сприятливого дня? Тобі лишається з цим змиритися.

І Хмельков змирився. Доки Мирося жив у його віллі, він  знімав помешкання на проспекті Чорновола, мріючи про той день, коли виставить нарешті фотографії свого нового будинку в Фейсбуці. А поки що бігав по всіх інстанціях, вибиваючи дозвіл на відкриття власного бізнесу, того самого, яким займався в Донецьку, а вечорами вештався по кав’ярнях і чіплявся до молодих панянок.

Між тим, друг Нікіти, Гошка, який докумекав, що на дивакуватому художнику можна заробити, продав кілька Миросиних картин пристаркуватим заїжджим туристам за ціною, що  значно перевищувала ту, яку назвав Мирося. Різницю забрав собі, а художнику віддав решту. Мирося здивувався і зрадів водночас. Того ж дня він купив собі нові штани, сорочку, куртку, кросівки і сходив у перукарню. А через кілька днів почав малювати. Малював, не відволікаючись, натхненно й захоплено, до самозабуття і, здається, єдине, що могло його спинити, це запах чебуреків з кіоску, що стояв навпроти вілли.

Нікіта, що вже втратив надію на швидкий результат і перестав навідуватись до своєї вілли на Братів Рогніденців, якось застав майстра за справою. Півстелі вже було розмальовано, на ній яскраво виділявся образ Ісуса з піднятим догори вказівним пальцем, решта стін ще пустувало, і побачене його вразило.

Минуло ще три тижні – і майстер покликав господаря приймати роботу. Побачене у  Хмелькова викликало бурю емоцій. Такого він аж ніяк не очікував. Образи наче сяяли, наскрізь пронизані світлом і теплом, вони, здавалося, наповнювали радістю увесь простір.

– Що тут казати?! – вражено вигукнув Нікіта. – Братани від заздрощів луснуть!

Пообіцяв Миросі будиночок з городом на околиці Львова, і слова свого дотримався.

Але недовго Хмелькову вистачило в новому будинку щасливого життя. Вже через місяць він тупцяв на порозі помешкання Миросі-маляра, яке сам йому  купив, і скаржився на свої проблему:

– Живу, як у монастирі. Голим з’явитись перед образами соромлюсь, роздягаюсь під ковдрою. Думати про якісь махінації в присутності Матінки  Божої та Ісуса боюся. Совісно якось. А найстрашніше – жінку не можу додому привести. Якось одну заманив, то вона як твої розписи на стінах побачила, пішла і не попрощалась. Прийди,  замалюй їх, бо доведеться все це продати.

Мирося якось дивно подивися на господаря вілли і знічено пробурчав:

– Воля ваша і гроші ваші. Дивні люди, то їм намалюй, то зітри… Самі не знають, чого хочуть.

Коли Нікіта Хмельков полегшено зітхнув і подивився на бородатого апостола на стіні, йому здалося, що той до нього підморгнув і скривив насмішкувату фізіономію.

Допомога сайту

Картка
4731 1856 1518 3420



коментарі

  1. Анастасія :

    Дуже сподобалось!Автор – справжній майстер слова, змісту!

  2. Лана :

    Подобається стиль автора.

    1. Марина :

      Дякую. МОжна почитати більше у книзі “У ніч на страсну п ятницю” .wiber +380668173634

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.



Наша кнопка ///