Марина ВАРИЧ. Флейта для Марти

1

Марта сиділа на диванчику першого поверху фешенебельного ресторану на Подолі і не зводила очей з флейтиста. Флейтиста звали Тимофій Лисюк. Але всі знали його під сценічним ім’ям Амадор. Сьогодні Амадор грав композиції Маріконе в столичному ресторані по вулиці Братській. Цей концерт був благодійний і грав флейтист на запрошення власниці закладу Аліни Стрижук. Зібрані гроші планувалося передати на лікування дітей, хворих лейкемією. 

Цього разу він грав сам – без своєї партнерки флейтистки Майї, яка занедужала за день до виступу. Про її хворобу Амадор попередив на своєму сайті. Може хтось і засмутився через цю обставину, але не Марта. Марта навпаки зраділа. Нарешті їй вдасться залишитись наодинці з Амадором, не одразу, звичайно, а потім, після концерту. І тоді вона вже не ходитиме навколо, не говоритиме натяками, а скаже прямо все як є і він не зможе відмовити їй, такій красуні, адже досі їй ніхто не відмовляв. Отже, для неї сьогодні все вирішится, для них все вирішиться… після благодійного концерту… Треба тільки дочекатися. І Марта чекала. А чекати вона вміла, Вона взагалі була терпляча.

…Готувалась до цієї зустрічі Марта довго. На Поділ прийшла за годину до концерту, заглянула в церкву Миколи Притиски. Помолилась перед іконою Святого Миколая, навіть на коліна стала. Марта вірила в поміч вищих сил і завжди до них зверталась в скрутних ситуаціях. Бо до кого їй ще було звертатись? Батько далеко, мати взагалі не вість де. Подруги?  В жіночу дружбу Марта не вірила. Після церкви Марта подалась в ресторан. Тут  вона замовила грецький салат з оливками і волоськими горіхами і коктейль «Сексі», вмостилася на диванчику, напроти вхідних дверей, накинула на плечі шаль.  В приміщенні працював кондиціонер і в її оголену спину дуло морозним повітрям та Марта не зважала.

Годинник на стіні показав за чверть до 7, а Амадор все не приходив. Марта йорзала на диванчику і хвилювалася, і хоч як не стримувала себе, все ж покликала офіціантку і поцікавилась чи буде концерт.

– Авжеж, – закивала головою жінка, – флейтист вже прийшов.

«Значить пройшов чорним ходом», – вирішила Марта і поправила зачіску. В дзеркалі, вмонтованому в стіну напроти, вона виглядала бездоганно.

На усі виступи Амадора Марта приходила завчасно, боялась щось пропустити, займала найкращі місця і застигала в передчутті сильних бурхливих емоцій.

Коли вона вперше почула його гру, ніби відчула поштовх зсередини і одразу навколо все щезло. Лишились тільки  вона і музика. Музика заповнювала її, лилась суцільним безперервним потоком, вона ніби входила через маківку і пронизувала до кінчиків пальців, і дівчина розкривалась назустріч цим досі невідомим звукам, що заполоняли все довкола.

Музика жила в її тілі своїм життям. Вона танцювала, кружляла вихорем, сяяла і заливалась дзвінким сміхом. Звуки носились, насичуючи радістю і Марта  від того починала світитися і енергетично чутливі люди, які бачили аури, цілком могли помітити  над дівчиною злотисто-медовий німб, який зображають у святих.

Для Марти музика стала цілком  матеріальною істотою, яку вона обережно виношувала в собі. Ніколи раніше нічого подібного дівчина не відчувала. А відчуття ці були настільки дивні, незвичні… І Марта заглиблювалась в них все більше, забуваючи про все навколо.

Це була музика інших сфер, давно забутих, але не безповоротно і от тепер, ця глибинна пам’ять пробуджувалась в Марті, відключала  розум і несла з собою кудись далеко поза межі залу, міста, країни, планети, в далекі світи, де відстань стає часом, а час перетікає в багато вимірність простору…

Флейтист своєю грою, здавалося, знімав якісь блоки в її тілі, стирав пам’ять, перетворював її на чистий листок без спогадів, а отже робив безстрашною, сміливою і відважною, впевненою в своїх силах і рішучою. Такою, якими бувають діти, які ще не відають насмішок, не знають, що таке сором, не бояться любити своє тіло і дослухатись до його бажань, не закриваються від світу за гримасою сарказму і блюзнірства.

Коли Марта слухала гру Амадора у неї починався справжній емоційний драйв, кайф без наркотиків, від якого не лишалося ні важкості, ні ломки, але з’являлось звикання. Хотілося знову й знову чути ці звуки, поринати в них, плинути з ними в єдиному потоці, розчинятися в цій грі…

Марта ніби випадала з часу і простору і могла перебувати в цьому стані, як завгодно довго. Тіло її починало тремтіти, як морська гладь від дихання вітру і все єство наповнювалося блаженством.

Після тих концертів Марта ще кілька днів ходила сама не своя, переповнена енергією, забувала поїсти і навіть ловила себе на тому, що інколи пила саму воду і при цьому не відчувала ні голоду, ні апетиту. А музика вже виплескувалась через неї, наповнюючи все двоколка світлом та радістю. Вона ніби ставала якимось трансформатором флейти Амадора і всюди, куди б вона не приходила звучали його божественні звуки. Якось навіть хтось запитав в супермаркеті:

– Звідки ця чудова музика?

Всі перезирнулись, але ніхто так і не зрозумів звідкіля ж вона?..

…Взагалі, Марта була ласа до всіляких насолод і задоволень. Дівчина вважала, що людина народжена для щастя та радості і її життя досі і було таким. Ще до знайомства з флейтою дівчина перепробувала з півсотні різних задоволень – від смакових до сексуальних.

Останні чомусь вважали найсильнішими, проте Марта цього не відчула. Секс і їжа не зникли з її життя, але вони стали механічними  процесами і вона вже не раз ловила себе на тому, що під час цих занять думає про Амадора і його флейту.

Мартин неоголошений роман з флейтою тривав вже понад рік.

 

2

І ось тепер Марта сиділа на диванчику ресторану і чекала на зустріч з флейтистом. А він вийшов на середину зали, повільно похитючись, худий і блідий,  трохи сутулий, із відрослою рудою бородою, недбало поправив розтріпане волосся, що спадало на плечі. Окинув публіку палаючим поглядом, що особливо вирізнявся на фоні худого видовженого обличчя. Попросив офіціантку принести склянку з водою, відпив кілька ковтків і відставив склянку вбік  дістав планшет щось поклацав, завмер, зосереджуючись на музиці, обережно провів рукою по інструменту і… полилися звуки.

Марта ловила кожен його рух і кожен звук інструменту. Музика насичувала її бідолашне, збуджене місяцями чекання тіло,  заповнювала собою всю сутність.

Після третьої композиції Марта закрила очі і відчула, як довгі густі вії впали їй на щоки і потоком музики її віднесло далеко від реальності

Все було як вперше, коли Марта, почувши гру Амадора зрозуміла, що далі без нього жити не зможе. І тоді вона почала відвідувати всі його виступи.

Якось в Палац Україна вона прийшла занадто рано і їй довелося чекати понад півгодини. Дівчина повернулась в своє авто і включила диск з його записами, закрила очі і почала уявляти музиканта. Так минув час, доки в палац почали підтягуватися відвідувачі.

Якщо концерт відбувався в залі, вона завжди брала місця в першому ряду. І він вже знав її в обличчя. Цього вона й домагалася. Марта хотіла, щоб Амадор звик до неї, повірив, що вона його фанатка, шанувальниця, потім би погодився на фотосесію з нею, а потім… вона б запросила його… в буфет,  або можливо на окрему приватну зустріч, а можливо б і до себе додому… Це вже Марта вирішила б під час розмови. Дівчина не поспішала, вона не хотіла злякати флейтиста, бо відчувала що їх зв’язує щось більше, ніж просто музика їй, здавалося, ніби вони знайомі вже давно, ледве не від народження.

Амадор потроху звикав до Марти і навіть, помічаючи її на своїх концертах почав усміхатися. Але Марта відчувала, що це був погляд не захопленого жінкою чоловіка, а кумира, який поблажливо дивиться на своїх фанів. Марті ж потрібно було набагато більше, але ситуація з місця не зрушувала, нагода поспілкуватися не випадала і тоді Марта вона вирішила зробити психологічний трюк. Вона перестати ходити на його концерти.

Для неї це стало тяжким випробуванням. Марта добре пам’ятає, як за місяць не відвідала ні одного концерту Амадора. Вона стежила за його біографією на сайті і тому знала про всі виступи, але неймовірними зусиллями волі стримувалась і не ходила на вистави. Життя її почало нагадувати існування наркомана, який вирішив порвати зі своєю залежністю.

Коли йшов перший його концерт, на який Марта не пішла, вона поїхала в спа салон за місто, аби не спокуситися. На другий – вона навіть купила квиток в першому ряду. Той концерт йшов в Жовтневому  Палаці і  Марта приїхала туди на своєму авто. Вона кілька раз підходила до входу, але щоразу поверталася назад.

Коли розпочався концерт Марта уявляла, як Амадор вийшовши на сцену не побачив її в першому ряду і почав шукати в другому, потім в третьому. Потім по всьому залу, як здивовано дивися на порожнє крісло і навіть почав переживати: може з нею щось сталося?  Додому Марта верталася, коли вся публіка розійшлась. На третій концерт – в філармонію у неї теж був квиток, але замість слухати Амадора, дівчина гірко проплакала, поклавши голову на кермо автівки.

…А потім… Потім Марта прийшла на його концерт після місячної перерви. Перед цим вона відвідала салон – манікюрницю, перукарку, масажистку, зробила макіяж і купила синю сукню з глибоким декольте, в яке спустила платинову підвіску у вигляді серця. Сукня завидно підкреслювала її переваги над хворобливо худою Маєю. Проти неї Марта виглядала  королевою.

…Він побачив її і усміхнувся. «Таки скучив», – подумала вона. В перерві Марта підійшла до Аматора і попросила у нього інтерв’ю. Марта сказала, що хоче написати про нього статтю для музичного журналу. Звичайно ж ніякого журналу не існувало, це був вигадний привід для спілкування.  Але Амадор нічого н запідозрив і вони розмовляли цілих 15 хвилин, доки Майя відпочивала в гримерці.

А розмова відбувалася так… Опинившись наодинці з Амадором, Марта вхопилась за серце і вдала, що непритомніє. І Амадор змушений був підхопити її, а вона так і повисла на його руках.

Марта була справді гарною. В світлі сценічних прожекторів і срібних світловідбивачів, що підсилювали холодній синій колір її сукні, все тіло її світилося голубим, немов під її тонкою шкірою текла блакитна кров. Марта так загралась, що навіть відкрила рожеві губи, в очікуванні поцілунку від свого кумира. Але замість цього він обережно потріпав її по щоці, труснув і звів на ноги, так діти ставлять на полиці своїх ляльок.

Марта лишилась невдоволена. Проте змовчала.

– Що з вами? – запитав  злякано Амадор.

– Нічого, це легке запаморочення. Я перехворіла. Тому й не ходила на ваші концерти, майже місць, – прошепотіла Марта самимигубами.

– Я помітив вашу відсутність

Серце Марти стрепенулось, вона зазирнула йому в очі. Але він поспішно відвів погляд.

– Ви дуже худорлявий. Творчі люди завжди багато працюють і не встигають їсти, можливо вам потрібно розробити якусь дієту, у мене є знайомий дієтолог. – сказала Марта

– Що ви! У мене є дієтолог. А худий я через дружину.

Марту немов хто вдарив:

– Хто ваша дружина?

– Моя партнерка по флейті Майя.

Марта скривилася.

– Ми з дружиною  не їмо м’яса і ще багатьох продуктів. Розумієте, це спосіб врятувати її. Вона хвора, у неї білокрів’я. – Він нервово пройшовся по кімнаті. – Ми перепробували безліч способів, їздили по багатьох лікарях і спинились на одному, він китаєць. Він і розробив Майї ту дієту. Від неї їй справді краще. А я не їм за компанію, аби  у Маї не було спокуси спробувати те, що не можна.

– А-а-а-а – протягнула Марта, а в її голові крутилося: «Майя – його дружина, здуріти можна».

– Вона дуже страждає. Їй важко грати і тому потрібні ці перерви, аби вона могла перепочити.

Марта не відповіла і нервово кусала губи.

– Я їй багато чим зобов’язаний, – пояснив Амадор. – Дванадцять років тому Мая витягла мене з такого болота… Все почалося після звільнення з філармонії, рік я стояв на біржі праці, роботи не знайшов, спеціальність у мне специфічна. Хоч у школу вчителем музики влаштовуйся. Спершу на біржі платили хоч щось, але через рік перестали.  Я почав грати в підземних переходах. Грав собі та й грав. За день повз мене проходили тисячі людей, кидали гроші десятки, нормальні суми кидали одиниці. Грошей ледве вистачало на їжу, тому жив упроголодь, погруз у боргах, перестав платити за квартиру і опинився на межі того, що її могли забрати за несплату. І ось Бог послав мені Майю. Потім вона розповідала, що кілька місяців поспіль приходила послухати мою гру і стояла осторонь біля кіоску з ласощами , але я не помічав її.  Воно й не дивно, юрби людей, які не відрізнялися нічим:  ні одягом, ні зовнішністю. Сірі постаті. Безліч їх проходили повз мене за день. Я ж  був весь поглинений музикою і не дивився на них. Вони не розумілися на музиці. Інша річ Майя. Вона народилась в сім’ї музикантів, закінчила філармонію, зросла в світі мистецтва. Це було як у казці. День стояв сірий, вологий, понурий, навіть носа на вулицю потикати не хотілося, але холодильник удома був порожній, і я  мусив іти в підземний перехід. Пам’ятаю лив дощ, у моїй  парасолі зламалось дві спиці, і я перекрутив їх скотчем. У підземний перехід прийшов геть змоклий, струсив краплі з одягу на асфальт, дістав флейту, опустив розкритий футляр долу і вже збирався  грати, як я робив це сотні разів, але чомусь підвів погляд. Прямісінько напроти мене стояла дівчина в джинсах і оранжевому плащі, чорне  волосся спадало їй на  плечі, а в руках вона тримала футляр із інструментом. Треба бути професійним музикантом, аби одразу зрозуміти, що то був  за інструмент. Вона підійшла до мене, стала поруч і, не кажучи ні слова, розкрила футляр, дістала флейту і почала грати. Вона заграла мелодію, і я мимоволі підхопив її гру.  І раптом сталося те, чого не відбувалося ніколи раніше. Люди почали зупинятися, їх ставало все більше, вони кидати в футляр купюру за купюрою. І це були зовсім не дрібні суми. Кожну наступну композицію вибирала Майя, а  я підхоплював. Вона обирала ті композиції, які я досі не грав, хоча звичайно знав їх.  І тоді я зрозумів: справа була не лише в парній грі, а й у мелодіях. Досі я грав переважно музику, що високо цінувалася в наукових музичних колах, вона ж знайшла мелодії, близькі для людей з натовпу. Під вечір ми назбирали повний футляр грошей і вже складаючи інструменти, познайомились. Майя сказала, що в той день вирішила: будь що підійти і заговорити зі мною, навіть якщо я  її знову не помічу. Пам’ятаю, я хотів поділити зароблене нами в той день, але Майя відмовилась. Вона сказала:

– Бачу, що тобі гроші більше потрібні. В мене з фінансами все гаразд, а в тебе, схоже, ні.

Ми домовились, що вона приходитиме на вихідні,  і ми будемо грати разом. Майя виявилась хорошим організатором і психологом, і  скоро ми змінили станцію, на якій я грав, на Театральну. Тепер ми грали не весь день, а лише у вечірні години, коли люди йшли в оперний театр.

До того ж, ми придумали собі сценічні образи: я купив смокінг і відпустив бороду, а  Мая придбала вечірню сукню. Одного разу нашу гру почув адміністратор оперного театру і запросив на прослуховування. Так у мене з’явилася робота. Скоро ми стали їздити з гастролями по Україні. Все, що раніше здавалося нереальним і фантастичним, раптом почало стрімко втілюватися. З Майєю ми стали жити разом ще коли грали в підземному переході. В наших стосунках все було добре, окрім одного… Майя не могла завагітніти. Лікарі не знаходили жодних відхилень, і ми не робили з цього клопоту. А потім в один день усе зруйнувалось. У Майї виявили серйозну хворобу…

Марта вислухала його мовчки і стримано. А про себе подумала:

«Ну, Майя свою місію виконала. А тепер Бог послав тобі мене – Марту Мабуть, усі жінки, що відіграють якусь роль у твоєму житті, на букву «М»:  мама, Майя, Марта».

Прощаючись, він знову пригадав дружину, сказав, що хвилюється, як вона там, у гримерці, без нього. Марта стисла пальці так, що вони аж побіліли. Зрозуміла, що не змогла викликати в Амадора ні бажання, ні інтересу. Але вона не збиралася здаватися. Мартине єство диктувало їй свої бажання, і вона не слухала голосу розуму, який нагадував, що Амадор одружений.

 

3

Поява  в житті Марти Амадора збіглася в часі з її переїздом до Києва. Після того, як дівчина перебралася до столиці, все закрутилося безперервним вихорем, і  про місто свого дитинства Донецьк, вона й думати забула. А якщо й доводилося про нього чути в розмовах сторонніх, дівчина почувала дискомфорт і незручність.

Фраза: «А-а, вона з Донецька», – звучала для неї як звинувачення або ще гірше, як груба лайка.  І дуже скоро Марта перестала зізнаватися, звідки родом. Донецьк вона ніколи не вважала рідним, бо коріння її роду було десь у Греції, куди її безтямно тягнуло і близькість саме до тих місць підтвердилась після кількох поїздок на Кріт і материкову частину країни батьком, вертким та метикуватим донецьким греком.

Київ був іншим, ніж Донецьк, іншим, ніж грецькі острови. Це було місто, де вирувало життя, зароджувались неймовірні ідеї і те, що здавалося нереально втілити в провінції, тут виглядало абсолютно правдоподібним. Безперечно, Київ був культурною, політичною і громадською Меккою, куди тягнулися всі, хто прагнув самореалізації, слави і великих грошей. Це було місто активних людей, місто абсолютно позбавлене якоїсь ментальної приналежності, тут намішались і східняки, і гуцули, і кримці, і люди з обласних центрів, і з віддалених глибинок, було тут багато європейців, арабів, китайців і негрів. Всі вони приїздили сюди в пошуках реалізації своїх інколи абсолютно абсурдних ідей, які ніколи б не вдалося втілити в себе вдома.

Київ вабив ще й тим, що тут про тебе ніхто нічого не знав, і можна було починати будувати кар’єру з чистої сторінки. Київ також давав великі можливості для бізнесу і заведення знайомств. Крім того, можна було розвивати найнесподіваніші напрямки діяльності – тренінги, коучинги, вебінари з будь-яких напрямків. Тут за місяць платили такі гроші, які в провінції зароблялись роками. Щоправда, Київ був дорогим і престижним містом, і Марта одразу відчула, що відбирає він більше, ніж дає.

У Києві облаштувалась дівчина непогано. За вчасно продану в Донецьку чотирикімнатку з євроремонтом та докладені батьком гроші купила стару двокімнатну на Анрі Барбюса. Махінацію з продажу квартири вдалося прокрутити за три тижні до того, як всім стало зрозуміло, що Донецьк загнеться.

Квартиру продавали за безцінь. Батько казав, якби потурбувались  раніше, могли б виграти навіть дві двокімнатні в Києві десь на околиці. Але добре, що хоч так склалося. Хто не зметекував вчасно, лишився і без квартири, і без грошей.

Якщо рахувати скільки Марта зі своїм дизайнерським смаком вклала в донецьку квартиру, то здобуте від продажу було мізером. Але дівчина звикла не зациклюватися на втратах.

Документи оформили, гроші на рахунок поступили і вже наступного дня батько, місцевий політик, пов’язаний з силовими структурами Донецька, проводив Марту в аеропорт на літак до Києва.

Батько сказав, що летіти треба саме до Києва, хоча можна було і Пітер, і в Москву, де в нього були добрі друзі, які могли б прийняти Марту і прилаштувати її. Але батькові видніше, адже це політика, а в ній Марта мало що тямила, тому  не стала.

До початку війни батько з Мартою були найближчими друзями, якщо не рахувати батькових коханок, які, втім, надовго не затримувались. І коли Марта після школи переїхала в чотирикімнатне помешкання, щоб жити з лайдаком і гіпі Кирилом, з яким вони більше сварились і розходились, ніж жили,  Марта продовжувала всіма своїми проблемами ділитися з батьком.

Вони обоє  були схожі характерами: власні, категоричні, непоступливі  і дуже пристрасні. Мати від них втекла, коли Марті сповнилося сім років, з місцевим художником, батько через те тяжко страждав, але минулося.

З матір’ю Марта не спілкувалася, вважала її зрадницею, яка покинула дочку в найскладнішому для неї віці.

Коли почалася війна на Донбасі, батько залишився на окупованій території. На час Мартиного відльоту він очолював районний відділок міліції і було схоже, що підтримував ДНР, хоча Марта ніколи з ним на цю тему не говорила. У цій війні вона нічого не тямила.

В Києві Марта не працювала, ходила по концертах і ресторанах, а ще по різних тренінгах іа курсах, словом, шукала себе. Гроші на картку дівчини поступали вчасно, їх регулярно скидав батько.

Телефонного зв’язку з окупованими територіями не було, і Марта відстежувала батькове життя по фейсбуку. На його сторінці було багато війни: розгромлений аеропорт, вулиці, школи. Марта не впізнавала своє місто. Лише одного разу на батьковій фотографії, вона за гранітом на роздовбаній стіні впізнала музичну школу, до якої ходила в дитинстві. Тепер це була до фундаменту зруйнована будівля, і Мартине серце неприємно заскімлило. Але вона швидко відігнала від себе ті почуття.

Ще на батьковій сторінці почали досить часто з’являтися  фото, де він був з дуже красивою жінкою, молодшою за нього років на тридцять. То вони обоє у військовій формі на сплюндрованих вулицях Донецька, то на площі, а то в домашній обстановці за щедро накритим столом із пляшкою вина. Жінка була дуже гарна, з таких, яких любив батько, висока, струнка білявка, але Марта не ревнувала.

До батькового активного сексуального життя вона звикла ще в школі, а коли подорослішала, то й примирилась з цим. Батькові потрібне було оточення гарних жінок, в ньому він розквітав і почував себе на висоті.

Війна Марту турбувала мало. Сюди вибухи снарядів не долітали, і лише розмови міщан нагадували про те, що кілометрів за п’ятсот щодня гинуть люди. Але Марта намагалась відвідувати місця, де про таке не говорили.

Та  якось  батькова сторінка в фейсбуці перестала оновлюватися, а на Мартину карту припинили надходити гроші. Дівчина захвилювалась. Через деякий час їй прийшло повідомлення, що батько в полоні і, щоб його визволити, вона повинна скинути пятдесят тисяч на вказаний рахунок.

Марта пережила шок, слава Богу наступного дня зателефонував батько з незнайомого номера. Марта піднімала слухавку тремтячими руками, а коли почула вольовий голос тата, ніби від серця відлягло.

Він сказав, що вже не в Донецьку і більше туди не повернеться, деякий час буде переховуватися, а потім знайде можливість з нею зустрітися.

На незнайомі номери наказав Марті не відповідати. Вона мала негайно відкрити рахунок в іншому банку, на який перевести всі кошти зі старого. І щойно Марта це зробила, банк, де лежали її гроші, збанкрутував. Батько звідкись знав усе.

У Києві Марта так і не завела собі приятеля, проте їй продовжував надокучати Кирило, який теж хотів перебратися до столиці. Від цієї ідеї Марта була не в захопленні. Дівчині він вже так впікся, що вона не хотіла з ним мати нічого спільного. Але справа навіть була не втому, просто відтоді, як вона перебралась до Києва,  в  її житті  з’явилося справжнє кохання. Флейтист Тимофій Лисюк.  Він же – Амадор.

Марта добре пам’ятала, як зробила першу провальну спробу залишитися з ним наодинці. Це було після концерту в будинку офіцерів. Прихильниці йому несли багато квітів, вона передала і свій букет – корзину з записочкою. В записці Марта просила про зустріч біля філармонії, навіть день і час призначила. Амадор записку помітив і з букету вийняв. Дівчина чомусь вірила, що Амадор прийде. Але помилилася. Марно вона прочекала його під дощем  понад годину, марно змокла і захворіла… Тої ночі, коли її плани не збулися, Марта спала погано, їй снилися еротичні сни, в яких вона стояла на майдані в короткій комбінації кольору бордо, а Тимофій Лисюк у костюмі з метеликом пристрасно її цілував під рясним дощем, і теплі, чомусь сухі краплі, лупотіли  по її спині, грудях, оголених руках і ногах. І все це відбувалося на очах у його партнерки Майї, яка байдуже спостерігала за небом і рахувала в ньому пташок. Це виглядало таким нереальним, що Марта вперше подумала уві сні, що це сон. Але сон перебив  дзвінок.

Дзвонив Кирило. Він сказав, що приїхав до Києва і зараз на вокзалі, просив Марту під’їхати і забрати його, казав, що йому потрібні гроші, і він не має, де жити. Марта спересердя послала його подалі і того ж дня змінила в телефоні карточку.

 

4

Остання композиція, яку він заграв, називалсь «Колібрі». На тлі великого екрану транслювали кадри з фільму «Птахи». Їх велетенські білі крила розліталися на весь екран, і Марта намагалася запам’ятати все в деталях, адже зараз мало все вирішитися.

Ні, Марта зовсім не була дурною блондинкою, як дехто відгукується про жінок з її типом волосся. Вона не просто стежила за своєю зовнішністю, вона розвивалась інтелектуально: постійно вдосконалювалась, багато читала, слухала музику. Вона мала музичну освіту, знала все про флейту, композиції, які грав Амадор, музичні конкурси і гастролі. Вона була гарним організатором і навіть розписала гастролі на найближчий рік, в які міг би поїхати флейтист, аби стати відомим поза межами своєї країни. Марта, крім того,  досконало знала три іноземні мови і згодна була сама вести переговори про його гастролі. Вона була певна: кожен, хто почує цю гру, не  встоїть проти неї. Марта згодна була стати продюсером і зробити його  мегазіркою. Вона розробила план. Прекрасний план і вже мріяла про його втілення.

Вона відчувала талант Тимофія Лисюка, але розуміла, що через свою млявість і романтичний характер йому не сягнути тих висот, до яких вона  могла б його підняти.  Але на цьому шляху їй заважала Майя.

«Звичайно, він звик до неї, – думала Марта. – Він прив’язався до неї, а ще в нього є відповідальність перед слабшою істотою, але любові там немає. А кожному чоловікові хочеться любові. І вона, Марта, зможе йому її дати».

Але одразу вона з ним про це говорити не стане, аби не перелякати його. Вона почне здаля, скаже, що хоче зайнятися їхньою з Майою розкруткою, хоче організувати кілька виступів за кордоном. Який ідіот від такого відмовиться? Марта спочатку навіть не покаже, що симпатизує йому, а  вже потім…

Розмова одразу пішла не так, як планувала Марта. Вона почала про гастролі, а Лисюк знову по Майю. Це збило її з пантелику, бо власний сценарій нав’язати не вдалося.

– Вона хвора, – повторював він, ніби не чув Марту.

– Я знаю. Я читала на сайті, що ви збираєте гроші, я  готова долучитися.

– Ти не зрозуміла. Вона серйозно хвора.

Марта помовчала, а потім продовжила:

– Добре, я зараз не про неї, а про гастролі.

– Що значить добре?

–  Я не про неї, – повторила Марта. – Звісно, нічого доброго в тому, що вона хвора нема. Але ж це не кінець світу.

Він похитав головою і сказав:

– Вона не зможе грати,  і я більше теж не буду не грати.

– Це абсурд. Не можна губити свій талант! – вигукнула Марта

– Нам не потрібен твій проект, – відрізав він.

Марта судорожно кусала губи, нерви у неї починали здавати.

– Але ж вона не зможе народити тобі дитину, а я б могла народити тобі багато дітей, – закричала Марта, розуміючи, що вже програла.

Але ж Марта не звикла програвати. Амадор якось дивно подивився на неї, нічого не відповів і пішов довгим коридором

Добре! – гукнула Марта. – Ти не зрозумів. Я не претендую на роль твоєї дружини, але кожен чоловік хоче мати сина. Це те, що лишається після нього. Я згодна тобі народити сина, просто так. Я сама його виховаю!

Амадор не відповів. Він ішов коридором, і вона чула шурхіт його кроків. Так шурхоче на асфальті опале листя від подиху суховію. На душі в Марти стало зимно. Їй  здалося, що це її мрія  віддаляється, а вона мовчки  стоїть і дивиться  їй у спину і навіть не намагається зупинити.

Очі дівчини наповнились холодним сірим блиском. Синій колір, що надавав їй жіночої чарівності, раптом перетворився на холодну сталь. Марта важко дихала, посилала в спину Амадору грубі слова й відчувала, як із кожним подихом її палка любов і пристрасне бажання перероджуються в ненависть і жадання помсти.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *