Валентина ЗВОНАРЬОВА. Ти маєш право мовчати

 Зрада і вірність

 

Майже кожна жінка хотіла би берегти вірність,
проблема лише  в тому,
щоб знайти чоловіка,
для якого б можна було би її берегти.

(Марлен Дітріх)

Інколи мені хочеться тебе зрадити… Безжально. Безсоромно. Безповоротно. 

Не тому, що прагну різноманітності, хоча втомилася від обіймів за плечі самотності з холодними колючими очима, яка крижаним голосом наповнює все моє єство, біжить по венах до серця і чіпляється за все живе безжальними кігтями. Хтось сказав, що до смаку самотності треба звикнути, як до смаку гіркоти в шоколаді. Обожнюю шоколад. Ненавиджу шоколад, коли його забагато.

Не тому, що почуття мої надто крихкі, щоб зламатися під натиском першого ж вітру незгод. Навпаки, моя душа стомилася від поневіряння і, зустрівши несподівано твою, пригорнулася, впавши без сил. Хоча твоя душа, певно, не помітила, через те, що моя їй не відкрилася. Не встигла. Побоялася. Надто свіжі шрами на ній. Надто вони глибокі. Тому вона не може дозволити собі любити.

В історії відомий такий випадок, коли турецький султан наказав вбити улюблену наложницю, зрозумівши, що закохався в неї так, що перестав дивитися на інших жінок у своєму гаремі. Що ж робити в сучасному житті слабкій жінці, щоб не розбилося її крихітне серце на маленькі друзки?

Чому ж мені хочеться тебе зрадити? Та тому, що я надто вірна. Парадокс? Ні. Я боюся, що ти зробиш це перший. Я ж не зможу пробачити. А якщо пробачу, то не забуду. А значить піду.

Тому мені інколи нестримно хочеться тебе зрадити…

 

Ти маєш право мовчати

 

Мовчання − золото.

(Народна мудрість)

Ти маєш право мовчати. Ти маєш право віткнутися носом у подушку, застогнати від нестримного болю, закричати в глуху порожнечу, злякатися власного голосу і знову… мовчати!

Все сказане тобою може бути використане проти тебе ж. Якщо любиш – твоєю любов’ю скористаються, на наступний день навіть не згадавши твій образ. Якщо віриш – твою довіру зрадять, бо так прийнято, так легше, ніж берегти її. Якщо чекаєш, то прийдуть, дуже скоро, тільки не до тебе. До когось іншого. Кому зовсім байдуже, хто буде його гостем сьогодні і чи буде взагалі. Якщо плачеш – твої сльози сприймуть, як дешеву гру, якою хочеш привернути увагу.

Але ж хочеш! Хочеш душею торкнутися такої ж самотньої душі, впасти біля неї, щоб вона була поряд і вже ніколи тебе не покинула.

Твоя душа здатна зірвати всі зорі з неба разом з місяцем і сонцем, кинути їх під ноги… Тільки от вона не потрібна нікому. Для всіх чужа й така далека, що досягнути її ні в кого немає ні сил, ні бажання. Чи, може, в кого є бажання, немає сил. А хто має силу, не має бажання…

Ти маєш право мовчати, щоб ніхто ніколи не дізнався, що твоя душа – безмежний всесвіт, якого легко можна торкнутися тілом, навіть не помітивши її мирних жителів – крилатих почуттів, що злітають у небо і бездиханно падають на землю, не знайшовши свого вираження…

Тому нічого нікому не кажи. Твої слова не долетять до холодних душ, які поранені тернами образ і вже не вірять, що в світі може існувати кохання, вірність і щастя. Вони просто не знають, що є на світі ти.

Ти маєш право мовчати…

 

Присмак гіркоти

      

Кожна людина має право на свою ілюзію щастя.

(В. Брусков)

Ти і я – це найщасливіші люди на світі. Ми щодня носимо в душі образ один одного, впевнено крокуючи по життю. Кожен з нас вільний через те, що хоче завжди повертатися сам, без примусу. Ми разом засинаємо в обіймах, проводжаючи останні промені сонця, і прокидаємося, зустрівши новий щасливий день.

Ти щодня купуєш мені квіти, на свята шукаєш вишукані подарунки. Я присвячую тобі вірші, знаючи, що кожен з них для тебе має таке ж велике значення як і для мене.

Ми не втомлюємося повторювати слова кохання, відчуваючи, що вони лише маленьке вираження наших почуттів, які б’ють фонтаном зсередини, біжать по венах, змушуючи серця битися в унісон.

Ми не знаємо, що таке біль, бо вчасно вміємо зігріти один одного теплом своєї душі так, що він не може здолати силу наших двох сердець.

У наших стосунках немає гіркоти, бо ми заповнюємо їх солодким коханням. Її присмак є лише в одному – ми ще не зустрілися.

 

Лассо для пантери

 

Для печалі є межа, для страху – немає.

(Пліній Молодший)

Якщо живеш серед людей, не забувай, що треба бути твариною. Це перше правило виживання. Напад – найкращий захист. Шкода, що ти зрозуміла це так пізно, тоді, коли довелося захищатися і ти не змогла.

П’ятниця, 13 – вигадка. Нічого не може поганого статися в цей день. Він звичайний, як усі. Тільки не цього разу. Він лиш почався. Минуло години 3. Стук у вікно. Ще один. Ти вмикаєш світло і невдоволено пояснюєш, що нічних гостей ти не чекала, і не маєш ані найменшого бажання з ними спілкуватися. Але ж ти не знала, хто стоїть за цими дверима. Тай хіба би це щось змінило?

Гуркіт. Двері полетіли. Ти хотіла облити зливою невдоволення і звинувачень. Не встигла. Цей потік зупинив удар  в обличчя. Ти впала. Невдоволення змінив страх. Ти ніколи не боялася темряви і тілесних ударів. Аж раптом перелякалася насмерть. Вперше. Ти щось відчула. Жагучо страшне і безповоротне. І ти не помилилася…

Ця доба тривала надто довго. Вона пройшла, але гидке відчуття ганчірки залишилося. І не лише воно. Залишився страх. Страх, що все повториться знову. Втеча до родичів не допомогла. Серед ночі ти кілька разів прокидалася від стуку у вікно. Ти не могла заснути, поки до кінця не усвідомлювала, що це тільки сон. Безглуздий і жорстокий. Але він повторювався щоночі. Ніч стала кліткою страху, який, здавалося, ставав все сильнішим і більшим. Інколи він так оволодівав тобою, що твоїм тіло трясло, мовби в паралічі. В кожному зустрічному ти впізнавала «нічного гостя». І від того холола кров, зупинялося серце.

Вихід був тільки один. Проводити ніч в того, в кого під подушкою є револьвер. Ти прийшла до нього, хоч його часто відштовхувала, уникала, обманювала, щоб не стати іграшкою в його руках. Прийшла сама. Сама наділа на шию лассо і склала зброю. Відчуття страху виявилося сильнішим, ніж почуття гордості і честі. Ти заспокоїлася. Тобі дедалі рідше почали снитися страшні сни. Ти нарешті відчула себе у безпеці. Це була не любов, але тебе тягло до нього. Це треба було зупинити. Бо для нього ти була лиш тимчасовим захопленням і, чесно кажучи, йому хотілося знайти нове. Додому ти вертатися не могла, бо страх вернувся б за тобою.

На щастя, випала нагода поїхати. Далеко від усіх, від усього. Та знову стук, стук у двері. Ти зриваєшся і хочеш стрибнути у вікно. Тобі пощастило. Перед стрибком ти зрозуміла, що ти на третьому поверсі, що ти у безпеці і що це був тільки сон. Страх нагадав про себе знову. Може, він не такий жорстокий, як був зразу, але такий же підступний: ніколи не знаєш, коли він знову нападе. Це замкнуте коло. Смертельна петля. Лассо для колись неприборканої пантери.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *