Володимир БУХАНЕЦЬ. Ми з вирію пішли охоче

*

пхну стежкою. стирчать обабіч

шістнадцятого року бур’яни

гуркоче товарняк. оксана бабич

заховує кишеню під штани

 

ми шось як не на дамбі східній

мала отут моє домів 

шовковиць видноколо рідне

і лине солов’їний спів

 

твої нові червоні очі

мої гарячі зимні ноги

ми дикі, як правдиві боги

ми з вирію пішли охоче

 

завчасно, потаємно, встидно

йдемо навпомацки несхибно

 

**

безповоротно й швидкоплинно

вилазе сонце всіх циганів

щоб той, хто прагне під малину

не назбирав, бува, каштанів

 

та марно шкрябати у шибку

до тебе місячної ночі

і загравати хоч на скрипку

рядки плекаючи пророчі

 

мо’, ти сховалася у лісі

жахному, чорному й лихому

побіля ватри, серед бісів

та молдаванів невідомих

 

туману краплі, наче перли

повітря смалене й завмерле

 

***

ліпше бути промисловим

польовим дрібним звірятком,

що воно не каже й слова

чи про душу, чи про пятку

 

або жити на узвишші

під скамійкою у парку,

бути кертицею лише

і сумлінно рити шпарку

 

та я – старчик, зверхній, чорний,

металевий, на Подолі.

Завше дивлюся нагору,

буцімто прохав у долі

 

шоб непевне, яко з книги,

приступало лихоліття,

збоку люрав шоб ханига

і лунало псяче виття

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *