Микола КОРНИЩАН. Нутряна неосяжність поеми

Golubac Fortress, 7 -13  серпень 2017

 

Аспекти фіналу

 

***

за твоїм винятком

ніхто не знав мого приречення 

не могли приманити назад

та не знали що ніщо вже не було

саме так як тому слідувало би бути

даремно намагалися справдити

власну наявність

вимагати що були тут ще із самого почину

від коли я почав переміщати всі відбитки

у глибочіні

у темні місця

начебто світло могло би обезбарвити

усе те чого бажалося позабути

 

жодну будівлю не можна було відновити сповна

через кути та сяйво

охоплене поглядами тих які зісталися

бракувало припустимих країв

головних входів

поверхні де повинні були знаходитися й інші

залишитися там мов у зачиненому просторі

чекаючи інший кінець

хоча я не переставав закопувати знімки в землю

якомога глибше

 

***

з тих земель ти принесла тільки попіл

усі відтінки небозводу

яке мерехтіло вже тільки вві сні

ти мовчала коли вони віднімали

усе те в чому мали потреби

для кінцевих кроків біля полум’я

для остаточних віддалень від їхніх будинків

та від усіх тих місць де тебе вже не знав аніхто

 

ти згадувала теперішність інших розлогів

усе що могло залишитися живим

коли б ти не нагадала що абиякого дня

треба було відійти й тобі

відійти назавжди

знайти мене в запіллі

де із зібраного вугілля я репродукував

контур обрію ще доволі можливих сутінків

 

***

учував тебе поруч

неподалік тьми та згорілих країв

я знав що вже не слідувало стверджувати

аніякої смерті

мов момент останнього досягнення

чекав щоби забув усе

навіть і їхніх очей

позбавлених охот

зображень отриманих доволі неждано

навіть і сон у якім торкав тебе без умислу

коли ти шептала що мені слідувало би

відійти без жодного опертя

 

треба було впізнати ту іншу землю

до якої приспівали інші дороги

без трави та піску якого принесли

із близького берега

без слідів тих які покидали суходіл

покидали глиби

мовбито полишали б власні відбитки

уже забутого життя

слідуючи за нами

навіть і за останній рубіж

 

 

Безодня

 

але те місце не вділяло їй задосить простору

скільки потрібно було б для спогаду передмість

порожняви полудня та пустим гробницям

після всього того часу

блудила без жодного переконання

без жодної мети та жодної охоти

оволодіти останні призначення

не бажала більш чим їй наділяли

та навіть і не чекала вагомих перемін

негаданих спіткань

чогось більш присутнього чим власна особа

більш яснішого та більш світлішого

щось що могло б засвідчити її життя

птахи що залишали землю у свічадах

вікна в яких відсвічувалося

тільки один лик

завжди чужий

декілька сильветок утікаючи за все те

чого можна було бачити

обирала обхідні шляхи бо ж взнавала

що за нею спостерігають

скляні мости де позбавлялася тіні

тільки щоби змогти повернутись

у ту саму темряву

позбавлену відбиття простору

країв та вулиць що вабили в пустоту

 

зупинялася тільки щоби заглядати

як підіймалась вода понад деревами

не могла збутися власних помислів

краї що виросли з інших країв

тільки щоби продовжити ілюзію безмежжя

ріки

інші ріки

інші та інші ріки

і єдина дорога

якою пройшла лишень єдиний раз

пройдена тими яких не перестріти ніколи

тими які прийдуть коли її позабудуть

коли мохи та лишаї накриють її тіло

поплутане мабуть з опором

потрібним сталій течії тієї ж ріки

з-понад лісу з тими ж тінями

залишеними для довічного блукання

 

їй потрібно було б ще хоча би одне життя

щоби змогти повернутися там же

будь-яка дорога кінчалась

тільки кам’яними огорожами

продовжувала інші дороги

ті якими поверталися тільки незнайомі

розповідали власні долі

мовбито старалися позбутися тяготи спогадів

казали що зважилися піти

тому що запущені далі були позбавлені

від будь-якого обрію

вони знали де була безодня

і саме звідкіль уже не можна було йти ніде

чекали мовчки

чекали постійно

і Вона поверталася

приходила завжди коли хтось наважувався

снити уривки реальності

усе що було

мить у якій народилися

тільки щоби терпіти власний час

навіть і без свого бажання

 

 

Аніколи

 

тільки відсіля можна було відійти назавжди

за все те чого можна було прозирнути

у містини де ти була обік

тільки щоби відчувати що зараз я був більш присутнім

чим годинами одинокості

 

я чекав утеч у незнаєме

за все те чого міг уторопати

підозрівав що існують ще й інші перспективи

світи ясніші аніж будь-яке світло

засвідчуючи чіткі краї

 

я бачив усе те чого можна було побачити

тільки у відсутність часу

інші оселі на вулицях прибережжя

та інше небо що виплило з вікон

розлилось на ріку яка зав’язла в повітрі

 

десь повинен був знаходитись ще й міст

на березі піску та скла

над маяком з останніми клепсидрами

але я не знаходив майже нічого з того чого споминав

ніякої дороги та ніякого вороття

до землі яка не узнавала твоєї тіні

 

я не міг повертатися там де навіть і час

не зупинявся аніколи

 

 

Дунайські далі

 

ти впізнала усі відстані

завжди мінливі сяйва розводячи градієнт заходу

ти перейшла всі води повні неба та повітря

чисті мов бастіон

в якім прозорість приймала скляного сіяння

ти бачила погляди

що карбували сліди польотів на павітрах полуденка

мов на блакитнім епікарді

більш тонким чим твоя тінь вигнута саме над рікою

ти стояла біля скла

яке уберігало інтер’єр нашої самоти

і не посміла торкнути єдине дзеркало

що вже не відсвічувало анічого

аніколи

 

ти подолала віддалі мов гальорки з відбитками

яких вернули з чужих снів

дерева були ідентичними

гармонія в суті зводилась тільки до симетрії

жодна дорога не повертала до азів

продовжувалась дедалі ясніше

підтверджувала будь-яку мисль

навіть і той факт що ти бракувала

з думок тих які знали тебе колись-то

забували тебе мовби тебе ніколи й не було

ані тоді ані тут

між цими зруйнованими будовами

переповненими водою і травою

і чимось більш темнішим

чим порожня серцевина дерев

двері що залишилися відчиненими

тільки щоби завірити спустошення облоги

дім в якім ти ночувала

дім без західної стіни

повний дзеркал що скріпляли темряву

аж до останньої ілюзії

незміренне осереддя

 

ти казала що ми могли існувати

тільки поблизу вод які не впізнали сяйво обрію

води що виринали з глибин

ти віддаляла льняні тканини та павутиння

що зчіплювало відводи

які спливли нівідкіль

символи тих які втрачали свій час

вірячи в вічність поплутану з безоднею

і декілька фруктів які не падали на землю аніколи

робила все можливе щоби не забути згадати

вузлові деталі

градієнт заходу

небо повне води

постійні присутності в інших безмірах

і щось що не угасало ніколи

що залишалося живим тільки уві сні

щось що існувало тільки побіля води

двоє чужинців вимислюючи простір

в якім можна би уявити інші дзеркала

відбиваючи евентуальні реальності

дунайські далі

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *