Вікторія ГРАНЕЦЬКА. Спротив речей

Літеру, котра починає твоє ім’я,

видерти б із усіх мов та абеток світу, 

заборонити до вживання довіку,

накласти на неї граматичну анафему,

нехай усі наступні любі мені імена

починаються з інших літер,

а твоєї хай не чіпають.

 

Слід, що його лишає відлуння твого голосу

у залюдненій кімнаті з високими стелями,

з металопластиковими вікнами оголеними,

перенести б до південноафриканської пустелі

або на північний полюс подалі від інших голосів,

від шурхоту листя і паперів —

у безчасся.

 

Забудь усі електронні адреси, паролі та логіни

від стежок, що ведуть до соціальних мереж,

куди час від часу викладаєш душу й тіло, —

питати заборонених літер у дозволених людей,

шукати друзів на умовах політики конфіденційності,

належати усім, і в той же час особисто нікому —

ходімо додому.

 

Колись ти казав, що в неї смарагдові очі —

сьогодні мовчиш — і бачиш тільки зморшки

довкола її очей.

Колись ти вважав — нічого, крім неї, не хочеш —

сьогодні ти хочеш світу — і світ поза нею на все

пропонує тобі знижки.

Колись ти мріяв про дерево, дім і сина —

сьогодні шукаєш часу і місця, де можна забутися

і просто грати в зоряні війни.

Колись тобі було страшно, як вона йшла на хвилину —

сьогодні потай вираховуєш день, коли вона назавжди

забуде повернутись додому.

Колись ти думав, що ділиш з нею на двох одне щастя —

сьогодні ваше щастя подорослішало, сіло в авто і поїхало

шукати своїх справжніх людей.

Колись ти жадав бодай на годинку тиші —

сьогодні ваша спільна тиша підігріта в мікрохвильовці

і готова до вживання — бери і їж.

 

Колись ти обіцяв їй разом постаріти —

і ви постаріли, як домовлялися, — але нарізно,

хоч і в одному домі.

 

Тієї ночі, коли ти перестанеш їй снитися,

її шпильки для волосся візьмуться іржею,

хоч дощі її міста давно мігрували до інших країв

услід за перелітними птахами, котрим не судилося

повернутися з вирію, та вона чекатиме

перелітних дощів, утікачів-птахів,

які тільки вчора бились у шибку крильми,

ніби загубили ключі від дому…

Годі прокидатись під сніговими заметами,

якщо засинали посеред осіннього листя —

програма лояльності міста

не розрахована на таку кількість

безпритульних сердець і зимових днів…

Давай палити багаття на берегах річкових островів —

щоб душі мертвих птахів могли повернутись

додому.

 

У його руках

вино перетворюється на воду,

проте п’янить незгірше абсенту.

 

Його дива

такі до смішного буденні, та кожне з них

вона б занесла до книги рекордів Гіннеса.

 

Його слова

не те, щоб безсмертні, але вона готова

щодня їх ставити на повтори.

 

Його шляхи

не завжди ведуть до неї, та вона віддала б півжиття,

щоб він знаходив там своє світло.

 

І йому не дано

оживляти мертвих, але він той,

від кого їй хочеться народжувати живих.

 

І нехай би її звали Інес чи Есмеральда —

і жила б вона десь у Каштелу-Бранку,

екзальтована і захланна. Щоранку

в самій лише спідній білизні

вона нахилялася б із вікна

і гукала до листоноші,

де там її війна.

 

А він би жив, скажімо, в якомусь там

Ермесінде, напитував кращу роботу,

шукав би житло і мріяв про сина,

довічний збирач апельсинів —

щовечора він би пиячив

і відправляв їй

листи.

 

І вона б його кохала таким як у листах,

а він би жодним словом не виказав

свій страх. Писав би їй, що воює

десь далеко, у Сирії чи Україні…

там збивають літаки і стріляють.

Мабуть, вона бачила

новини?

 

І так би вони існували на відстані листів,

вона у своєму вікні і він на своїй війні —

причинна пожирачка чоловічих сердець

та екзистенційний збирач апельсинів —

так ніколи і не зустрівшись,

не порушивши мрії

про сина.

 

Він думав, у всесвіті є ще багато приватних сонць,

які охоче осяють його особистий простір,

багато самотніх келій,

де молитовно німують аскети,

щоб світ залишався на місці.

Він думав, що ім’я йому аж ніяк не Адам,

а одне з його сонць ніколи не звалося Євою,

і, авжеж, ніколи вони не стікали кров’ю від ран,

завданих чужою війною

на своїй території.

Він думав, що вічність — це список справ на сьогодні,

термін придатності піци, яку він замовив учора,

а час на годинниках світу так хутко спливав,

що й стрілки на циферблатах

вкрилися сивиною.

Він вірив у вісімку нескінченності, аж доки себе не застав

останнім з вовків, що вили на мертву повню,

а Єва-сонце давно від нього пішла

збирати відстріляні гільзи на вщент спорожнілій землі,

порослій маками і полин-травою.

 

Я — зламаний ранок, раптовий світанок,

в який ти приходиш з короткого сну.

Я — стомлене місто, по ньому намистом

авто сновигають, в котромусь з них — ти.

Я — світ нових вражень, які вже не важать,

жагучих як спецій мадридів, венецій.

Я — віскі із льодом, який ти п’єш згодом

в найближчому барі, де бармен-примара

вітається тільки кивком голови.

Я — голос Мадонни, що ллється з колонок,

і сивіє в осінь у жінці навпроти,

яку хтось покинув. Можливо, не ти.

І ось я — жадання, палке сподівання,

що вранці вона усміхнеться,

перш ніж від когось піти.

 

Поміж відкриванням америк та винайденням велосипедів

давай вип’ємо чорної, з гірчинкою, кави

і побудемо просто коханими.

Потім зробимо вигляд, що ми незнайомі

для чужих і навіть найближчих,

і те незбагненне, що нам відкрилося,

хай буде найнижчим, навіть безсоромним…

А якось згадаємо трохи минулих життів

крижану Антарктиду, кожну піщинку Сахари…

Як добре, що не здійснилося, і кожен зостався

при своєму побуті, при своїй нормальності…

А те, що згадалося — тільки марево.

 

Самотність це коли у твоєму телефоні

більше немає таємниць,

а в твоєму житті немає людей,

від яких можна і треба мати таємниці,

і твоє серце вже не зривається і не тремтить,

коли чує їхні імена. Бо всі імена однакові —

звичайне нагромадження звуків.

 

Самотність це коли фантомні люди

лишають по собі фантомний біль,

якщо ти добровільно відпускаєш

усіх фантомів зі свого життя,

і вони щиро йдуть, хоч і вдають,

що роблять це не так як ти —

добровільно.

І вже нікому не боляче,

а просто вільно.

 

Самотність це коли твоєю

улюбленою книжкою

стає бестселер про прибирання,

бо там пишуть, як позбуватися зайвого —

навіть якщо зайве це люди,

особливо якщо це люди.

І до тебе приходить муза прибирання,

вологою ганчіркою протирає твої думки,

вмикає порохотяг, і ти навіть не зауважуєш

як опиняєшся всередині мішка зі сміттям —

тепер у твоїй кімнаті справді чисто.

 

Самотність це коли ти пишеш

отакі безглузді вірші

тільки щоб не закричати,

тільки щоб не збожеволіти.

Пишеш так ніби не про себе,

так ніби про когось іншого,

котрий з доброго дива

проживає темний бік твого життя.

А в тебе все добре.

 

Вона не вміла бити посуд —

уміла лише його мити і рівненько складати

на кухонні полички.

Вона не вміла з’ясовувати стосунків —

уміла лише усміхатися, тамувати біль

і казати: «Я зачекаю».

Та щоразу, як чекати ставало несила,

щоразу, як її справжнє велике кохання

зачиняло перед нею двері свого сьогодні,

вимикало свій телефон до часу

і робило її зайвою у своєму житті —

хай ненавмисне…

Вона сідала в таксівку посеред ночі

і їхала у передмістя —

до дивного чоловіка,

який майже не виходив з дому,

але його двері завжди були відчиненими

для неї.

Вона так і не навчилася бити посуд,

з’ясовувати стосунки з коханням,

кричати, що так не можна

з живими людьми,

і ридати.

Тільки порахувала дні,

офіровані справжньому коханню,

й ночі, проведені у передмісті —

і нічного передмістя виявилось

незрівнянно більше

в її житті.

І вона відпустила зі свого життя таксівку

проміняла байдужі дні на схвильовані ночі —

зоставшись у дивного чоловіка

назавжди.

Хтозна, чи велике і справжнє кохання

зауважило втрату?

Просто тепер їй так затишно

в маленькому будиночку на краю світу —

чиї двері завжди відчинені,

чий телефон ніколи не буває вимкненим,

чиє серце завжди б’ється сильніше,

коли вона переступає

поріг.

 

І на світанку прибуде час

у білих як сніг рукавичках,

навіть не питаючи, де болить,

огляне і зцілить

наші рани,

про всяк випадок дасть

антибіотик з пеніциліном,

щоб не було гангрени,

спитає, чому не береглися,

зрозуміє

усе з мовчання…

Бо час то найліпший лікар,

і ми нетерпляче його

чекаємо,

коли хворіємо

вірусом імунодефіциту

кохання.

 

Півроку тому викликали

«швидку»,

нарешті вона приїхала.

 

Ми прийшли у цей світ оголеними — і Ти дав нам одяг.

Ми прийшли безсловесними — і Ти дав нам мову.

Ми спаплюжили мову й подерли одяг —

і Ти скинув на нас Вавилон…

 

Тож нехай святиться ім’я Твоє

відкритими переломами гірських хребтів,

кровотечами рік — венозними й артеріальними,

мечами воїнів обеззброєних, зачаттями (не)порочними.

Нехай прийде Царство Твоє,

куди не зазирає проміння сонця — себто у наші скальповані душі.

Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі,

так і під землею — де, як ми знаємо, є ще трохи нафти.

Хліб наш щоденний дай нам сьогодні,

коли ми палимо відьом і хрестимо дітей.

Й одпусти нам провини наші,

як і ми відпускаємо винуватцям нашим,

перед тим скаравши їх на горло

й відрядивши до Твого суду.

І не введи нас у спокусу

невинною усмішкою дитини,

коли вона топчеться по ворожому прапору

під схвальні погляди вурдалаків-дорослих.

 

Але визволи нас від злого —

нехай то буде не наша дитина

і не наш прапор.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *