Володимир ВIХЛЯЄВ. Код Шевченка

* * *

В торшерах гнізд горить птахів життя –

як в череві твоєму рід мій світить.

Так сонячно, що ластівки летять,

немов жарини із багаття світу. 

 

Ти спалахнеш – розпечене ж усе:

й міських будинків нетривке каміння,

і домени вечірнього шосе,

що, наче дрова, спалюють країну.

 

Я біля тебе буду грітись вік,

який мені судилося з тобою.

Та у червоній степовій траві

ти – лиш земля, а я – колишній воїн.

 

ЗА КОРДОНОМ ДУШI

 

I.

Зустрічала кохана з дитиною,

та, коли відпливав за кордон, –

било море у спину хвилею

й іграшковим дитячим совком…

 

I за мною будинок старезний

біг, як пес, що зірвавсь з ланцюга…

Та про це вам розкажуть у пресі:

«Обвалився, упала стіна…»

 

Бігло сонце і небо прапором…

Колисковою мама пливла:

чи за обрієм, чи за катером,

чи за тим, кого більше нема…

 

II.

Вже й кращий друг емігрував учора,

з собою кликав, як лелека в далі.

Як біле не хотіти, як все чорне?!

Як першість не бажати, коли крайній?!

 

Там парасолі від дощів укриють…

А нас від бід укрили бані храмів.

Я серце теж залишив на чужині,

а от душа Вітчизною порхає.

 

Чому мене тримають ці простори?

Чому в безгрішші я такий багатий?

В криниці нам здаються ближчі зорі,

але від себе не емігрувати.

 

III.

Наші коні іржуть, мов крадені,

і у нас на душі неспокійно,

бо гілля вже до купи складено,

наче руки на грудях покійника.

 

…Ми із мандрів таки повернемо,

тільки холодно буде вдома…

Не гілля – родовідне дерево

відпалало у полум’ї тому.

 

IV.

Ми, можливо, звідси всі поїдем згодом…

(І батьки, і діти будуть змінам раді).

Та фантомний біль пуповини роду

нам не дасть забути, хто ми є насправді!

 

* * *

Нам в очі вставили контактні лінзи,

встромили у вуха слухові апарати,

щоб реальності туманну істину

від нас притишити і приховати.

 

Наші ноги із кришок пластикових

(їх збирали в супермаркетах, як пожертву),

щоб за пільгами в черзі ми стояли,

й відстояли для вас Незалежність.

 

* * *

Хоч на Вічність всі мають надію,

світ людський, як яєць шкарлупа, –

миша хвостиком злегка задіне –

і, неначе білок від жовтка,

відділяють вже душу від тіла.

 

* * *

Можливо життя це – найбільше лайно,

та поки нам м’яко і тепло –

своєї квартири туманне вікно

дорожче махновського степу

тобі і мені.

Це єдине що нас

єднає

і входить у груди

важким та кайфовим, як перший напас,

як вихід, якого не буде.

 

* * *

Серед сірих радянських протезів житла

бродять мрії яскраві про власний будинок,

де б щаслива родина сама лиш жила –

без сусідського ока в замковій щілині.

 

Там, де ґанок, роззявивши рота, б дививсь

на смарагдовий ліс і на озеро срібне,

де ставав би собака щораз на диби,

коли в двір мій без стуку б заходили рими.

 

Я у долі моєї не прошу палац,

хоч для мене мій дім – неприступна фортеця.

Але, поки у грудях ця мрія пала, –

я будую себе – я будую мій Всесвіт!

 

* * *

У вигрібній ямі твоєї любові

колишні кохання, зради і пристрасті,

світанки найперші з тобою

і ночі останні – на відстані.

Така яма є у кожного в серці.

В ній добре хробаків копати для риби.

Та ми не рибалки – немає сенсу

дурити себе, що ти знаєш ніби

для чого тримаєш в собі цю яму,

себе поїдаєш риб’ячим кормом.

І менше турбує відкрита рана,

підступних гачків риболова.

 

КОД ШЕВЧЕНКА

 

Комусь потрібен „Код да Вінчі”,

мені – Шевченка заповітний код –

код України, введений у Вічність

під назвою сміливою – „Народ”.

 

(Хай безталанний: син і рідний брат

для нього я. І українець кожен.

І як батьків не можна обирать –

я кращого вже вибрати не зможу).

 

Хоч подалось і щастя в жебраки,

і ребрами моя хатина світить.

Із „Кобзаря” як пташка із руки

збиратиму я зерня заповітне –

 

код України – генетичний код –

Шевченком код записаний у Вічність

під назвою сміливою – „Народ”,

якому цікавіший „Код да Вінчі”.

 

* * *

„Картина на реставрації” –

напис на місці картини.

Усе відновлять художники:

і фарби, і полотно…

Та як відновити мову без участі нації?

„Література на карантині” –

табличка замість літератури,

мов знак „ходу немає” на виході з метро.

 

ДРУЖИНІ

 

I.

Дружина – від слова «Друг»!

Дружина – від слова «Жити»!

Ти джина – любові дух –

подужала з серця звільнити…

 

Тепер він готовий на все:

загадуй свої бажання!

Ти – долі моєї сенс…

Чого ж так мовчиш… безжально?!

 

Лиш очі твої мов хіть:

без кількості і обмежень…

Ти жінка – на сотню століть –

одна, що мене бентежить!

 

Твій погляд, твій подих, твій рух,

і цнота твоя, і хтивість…

Єдина з якою живу…

Й з якою померти хотілось…

 

II.

Вже наш малюк тобі дарує квіти…

А пам’ятаєш перший той букет –

його тримав, як руку мами, діти –

я так хотів порадувать тебе.

 

Мов прапор розвивався він за вітром…

А перехожі весело услід

мені дивились, ніби з цілим світом

я почуття в цих квітах розділив.

 

Тобі букет вручив, собою гордий.

А ти сміялась – у руках твоїх

була порожня сяюча обгортка.

І моє серце вже було у них.

 

III.

Ти не на обкладинці «Плейбою».

В списку «Форбс» мене шукати марно.

Випадковість нас звела з тобою,

щоб її колись назвали: «-Карма».

 

IV.

Ти – маленька дівчинка,

що змінила нічний горщик на столовий,

але хіба це робить тебе старшою?

Ти – маленька квіточка,

пересаджена з підгузків до стрінгів

та чи це зробило тебе менш чарівною?

Ти – маленька зірочка, що залишила небеса

аби, відбившись у моїх очах, заповнити собою порожнечу між ребрами зліва,

але чи це робить тебе менш жаданою?

Ти – маленька річечка,

що впадає у океан любові

і несе мене за течією, знерухомленого воронкою твоєї спраглої душі,

та чи це зробило тебе менш коханою?

Ти – маленька свічечка,

стиснена в руках нашого малюка,

що розвіює темряву перед кожним його кроком у життя,

але чи це робить тебе менш яскравою?

Ти – маленька! Моя маленька!

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *