Маріанна ЗАДОРОЖНА. Кава

Моя вранішня кава темна як найтемніша беззоряна ніч. Моя кава гірка, та не буду додавати у неї цукру, так відчутніший смак. Хай гірчить як день, що почнеться з неї, хай сильніше пробудить усі відчуття. День починається.

За вікном ще темно, та світяться вікна навпроти. Не спить місто. Та, здається, не спить ніколи.

Мене ж пробудили. І останні бризки сну розсипалися кухнею. У кавовій чашці відбивається люстра. 

Цього ранку я такий відчайдушно самотній. Мені варто би поспішити, мене чекають, але знаю, що не потрібен там більше. Марно.

Хочеться сидіти тут вічність і просто спостерігати як кава холоне. Ніхто не питиме більше. Але все ж допиваю.

Кава обпікає піднебіння і змушує піднятися зі стільця.

Я йду на впізнання тіла.

Я чекав того нічного дзвінка. Я просив її бути обережною, намагався не відпустити так пізно з дому.

Куди вона йшла? На якусь свою тусовку. Без мене. Майже завжди без мене. Чого їй бракувало?

Я беріг її як зіницю ока, виконував кожне бажання, намагався забезпечити всім, чим міг, а вона постійно втікала.

Ми сварилися як і будь хто, бувало всіляке, але ж я любив її. Як страшно вживати це слово у минулому часі.

Хапаю куртку і пірнаю в ніч як у кавову гущу. Ніч погрозлива і насторожена.

Згадую чомусь оту кляту люстру. Навіщо на кухні? Але так хотіла вона. Чомусь відразу звернула увагу і вчепилася, що конче хоче. Довелося купити. І дивитися кожного разу, коли опинявся там. Опинявся щоправда не часто.

Ніч причаїлася як ворог за рогом. Здається все живе втікає від мене. Тільки ворони на гілках сплять сторожко, упівока.

Звідки знаю це? Ніби ловлю вогники чиїхось поглядів у непроглядній темряві. Знаю. Як і те, що вибіг і не помітив величезної плями на рукаві.

Вино? І під столом пляшка порожня. От чому не пам’ятаю майже нічого з минулого вечора. Тільки той клятий дзвінок.

Як же болить голова. Чого я вибрався так рано. Жодної машини на дорозі. Жодного звуку.

Та ні. Щось таки є у цій тиші. Чому я не чую? Чи зовсім оглух?

Пришвидшую ходу. Тепер це вже схоже на втечу. От тільки кожен вуличний ліхтар ніби заповзявся зловити мою тінь, химерно видовжену і непропорційно викривлену, ніби поламану на шматки.

Хтось постійно спостерігає за мною з кожного кутка. Але чому? Я людина безпечна. Звідки такі думки?

От тільки здається, що я все ж помиляюся. Здається місто переломилося разом зі мною і тепер я загубився у химерному лабіринті.

От тільки знайти, що там на виході мені чомусь не хочеться.

Та я себе накручую. Просто мені самотньо і порожньо. Просто не хочеться йти на те впізнання. Страшно і гірко.

Знову кавовий присмак на губах. Ніяк не відчепиться. Далася мені та кава? Та інакше не вийшов би з дому.

Її голос. Так схожий на вереск. Такі високі ноти, що пульсують в голові. Не розбирав слів. Таким був тільки для мене. Я слухав говорила по телефону. Цей голос був іншим. Справжнім її голосом. От тільки з ким розмовляла?

Я намагався уявити співрозмовника на іншому кінці. Чи все ж співрозмовницю? Вона завжди казала про якихось подружок. Чи міг вірити? Не вірив.

Перевіряти телефон? Спочатку і не спробував би, але далі сумніви ставали все нестерпнішими. Не знаходив нічого, але ж вона була такою обережною. І цей нестерпний постійний страх у очах. Чого боялася? Винна?

Здається простір звужується і намагається зловити мене. От-от зявляться написи «вихід» зеленавим тьмяним світлом. Хоча виходу не буде, як немає його і тепер.

Шлях знову означується вузенькою смужкою ліхтарів. А за ними що? Гуде паркан під напругою? Чи відкривається новий кут? А може простір згортається у спіраль і стискає як напнуту пружину?

Ноги підкошуються, але я не впаду. Так просто мені не минеться, відчуваю це. Але мурашок поза шкірою немає, хочеться кінця недозволена розкіш.

Моя вина очевидна, от тільки ніяк не вдається пригадати все до кінця. Це було б карою і звільненням, а звільнення не доступне. Доведеться і далі долати цей шлях без початку і кінця, що давно подолав межі часу і простору. Так виглядає вічність? Чи це ще не пекло?

Куди я все ж таки йду? Здається таки прийшов нарешті, обриси потрібної будівлі попереду вказують на це.

Я побачив її у вікні нічного пабу. Перед нею стояла кава і це чомусь особливо вразило мене. Здається, геть втратив над собою контроль. Хіба так важливо кого вона чекала того пізнього вечора, що минув, наче сто років тому.

Двері відчинилися ніби самі собою і в очі вдарило яскраве біле світло. Хапався думкою за ті ртутні лампи, а перед очима наче крізь кривавий туман проступали вихором картини її волосся у моїх руках, темний салон машини і важке мовчання після жахливих криків.

Мовчанка її була важка і напружена, а я не контролював себе після хвилювань і довгих пошуків. Я розумів, що вона вже не тут. Десь далеко. Цікавило тільки те, про кого ж думає за міцною стіною тиші.

Що було далі ще важче пригадати. Здається я щось кричав, переконував, просив. Марно. Аж тоді, щоправда, мені стало по справжньому страшно. Я таки зробив непоправне.

Вирок свій я отримав, коли почув незвично тихе, але впевнене:

‑ Я хочу від тебе піти.

А далі машина зїхала на узбіччя, у руках в мене опинилася пляшка вина. Я вже й забув, що купив її для нас, була особлива дата.

Кров чи вино залили тоді салон?

Свідомість потьмарюється і я відчуваю, що падаю.

Але ж вона не любила кави?

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *