Віталій ГЕНИК. Живець

Приходжу до тями ривком. Довкола темно, хоч в око стрель. Повітря сперте, несвіже.

Де я?

Ворушуся й відчуваю ліктями краї тісного ложа. Я чомусь одягнений, мов на прийом – навіть краватка горло перетискає… Чого це я заснув при параді?

Думки повзуть насилу, знехотя. Голова повна туману, як після добрячої пиятики.

Кожен рух породжує голосний шурхіт. До мене доходить: це тому, що надто тихо – не чутно жодного стороннього звуку.

Дивне місце… І дихати важко. Ще й ця задуха.  

Долаючи млість, роблю спробу підвестися… і падаю на тверду, мовби тирсою набиту подушку. Чоло ошпарює болем од несподіваного удару… Що за мара?

Повторюю спробу, вже обережніше, притримуючись за краї ліжка… Долоні чомусь наштовхуються на похилі стінки…

Мене поймає неспокій. Щось негаразд. Треба негайно пригадати, що зі мною трапилося недавно. Може, тоді все віднайде пояснення?

Силкуюся напружити мозок, але марно. Каламуть у голові начебто навіть згущується. Руки й кукси ніг мляві, розслаблені. Напливає втома… Зрештою, яка різниця, куди я потрапив? Рано чи пізно це з’ясується…

Якась підсвідома тривога, однак, не дає заспокоїтися. Пересилюючи байдужість, підводжу руки. Вони одразу ж упираються в шорстке дерево. Начебто якась кришка. Ось вона переходить у стінки… Я що, в ящику?

Наступної миті приходить жахливе осяяння – й мене стрясають дрижаки. Тіло судомно шарпається, кінцівки безладно гамселять у глухі стінки й віко. Вбрання просякає холодним потом, бридко липне до шкіри. Подих уривається, перед виряченими очима спалахують різнобарвні кола. Дихати майже нема чим… Навалюється чорний жах. Безпросвітна паніка душить, давить… Помираю…

Вірніше, вже помер! Я-бо – в домовині! Й, найпевніше, лежу зараз у могилі, під кількома метрами цвинтарного ґрунту!

Свідомість милосердно тьмариться…

Ненадовго. Втім, рівно настільки, щоб паніка відринула, оголивши жалюгідні острівці здорового глузду. Страх, щоправда, й далі стягує груди крижаним обручем. Але з ним я боротися зараз не владен.

Отож, мене поховано живцем… Дике, моторошне становище. Цілковита безвихідь…

А може, ще не пізно якось цьому зарадити? В голові мечуться обривки історій про похованих заживо, котрі змогли вибратися з труни й прорити шлях нагору. Однак траплялося таке зазвичай у часи пошестей, коли трупи закопували неглибоко, абияк. Навряд чи мені вдасться…

Обливаючись потом, упираюся руками у віко, напружуюся… Кришка навіть не ворухнеться. Може, перевернутися на черево й спробувати налягти плечима?.. Ні, це нічого не дасть, лише вичерпаю й так мізерний запас повітря.

Авжеж, виходу нема. Попереду жахливий кінець… Подейкують, закопані живцем від голоду обгризають власну плоть… Маячня, задихнусь я значно швидше.

Згадка про задуху інстинктивно примушує дихати рідше. Дурість, звісно. Марні зусилля!

Розчавлений одчаєм, намагаюся вгамувати безладне серцебиття. Дикий страх пропікає до кісток, судомить усі члени.

Очі сльозяться. Господи, за що?!!

Небавом, внутрішньо зломлений, зморено витягаюся у своїй тісній в’язниці, благаючи небо, щоб усе скінчилося якомога швидше…

Й цієї миті долоні натикаються на якісь штуки, укладені вздовж тіла та старанно прикриті похоронним покривалом. Я заклякаю од несподіванки, затим недовірливо обмацую предмети, яким аж ніяк не місце в домовині. Звідки вони взялися тут? І головне – навіщо? Помилка це, чи…

В голові мовби репає гарячий пуп’янок, заливаючи череп хвилями болю. Думки незбагненним чином прояснюються. Здається, ось-ось прийде розуміння, воно вже начебто зоріє зовсім поряд, за ветхою стіною безпам’ятності. Стискаю зуби в передчутті…

Та ба, нічого не змінюється!

Тоді я похапцем кладу руку на віднайдену гумову ємність під боком і на мить повертаю крихітний краник. Чується шипіння, в ніс б’є життєдайний струмінь. Яка полегша! Звісно, це лише мізерна відстрочка, та все ж…

Туман у голові поволі розходиться. Перед заплющеними очима проносяться фрагменти незрозумілих образів. Якби не біль, якби не жах та зневіра, я, далебі, міг би згадати… збагнути хоч щось…

Зненацька вух моїх досягає віддалений звук. Він наближається – глухий, цілеспрямований.

У грудях вибухає гейзер дикої радості: врятований! Хтось копає ґрунт, хоче добутися до труни й звільнити мене з полону! Не знаю, яким чином він здогадався про моє моторошне становище, та це байдуже. Головне – визволитися з могили!

Звук усе гучніший, чіткіший. Авжеж, поряд риють землю!

Але… чому звук долинає не зверху, а звідкись збоку… начебто від узголів’я домовини?

Збентежено глитаю гірку слину. Ще одна загадка? Хай там як, мені лишається тільки чекати й молити Бога зглянутися.

Ось вовтузіння та шурхіт ґрунту чуються зовсім поряд… Щось зі скреготом дряпає по труні – авжеж, саме в узголів’ї!

Тамую подих, казна чому прикусивши язика, хоч мав би волати з утіхи. Зачаївшись, напружено очікую, що буде далі.

Домовина здригається від різкого поштовху. Ще й ще раз. Враження таке, наче хтось люто шарпає її, намагаючись розхитати під шаром землі. Я боляче вдаряюся чолом об стінку, та не прохоплююся й звуком. Дивне заціпеніння сковує м’язи. Все тіло мовби обсипає морозом. Чого я боюся? Адже це порятунок…

Чи ні?

Лунає різкий тріск. Хтось намагається проломити стінку труни. Судячи з того, як подається під його руками міцне дерево, він страшенно сильний…

І голодний, – зринає нараз у мозку.

Полуда спадає. Я згадую все. І холону від нестерпного жаху…

 

***

 

…Вони з’явились дощового ранку, коли сестра саме допомогла мені опорядитися. Троє панів, таких різних з виду, що було дивно бачити їх у гурті. Один – блідий молодик, мабуть студент, нервовий і мовчазний. Другий – кам’янолиций, майже квадратний моцар із кущуватими вусами, в якому за версту вгадувався законник. З-поміж них найбільше вирізнявся високий підстаркуватий тип у пенсне, вбраний у чорне, з розумним проникливим поглядом. Подумалося, що то, найпевніше, лікар – я вже довгенько нездужав, певно, сестра поклопоталася. Але ті двоє? Нотар із клерком? Прийшли складати тестамент? Невже справи мої аж такі кепські?

– Поручник Легіону УСС Осип Горак? – спитав крем’язень казенним тоном.

Тамуючи тривогу, я кивнув, здійнявся на руках і сів на постелі.

Здоровило та лікар обмінялись поглядами; молодик не звертав ні на що уваги, весь заглиблений у себе. Затим кам’янолиций відвів сестру, що завмерла при дверях, до вікна, показав якийсь папір і стиха мовив щось наказовим тоном. Та боязко зиркнула на мене й мовчки вийшла з кімнати.

– Дозвольте відрекомендуватися, – схилив голову вусань. – Франц Кікаль, інспектор поліції. Мої супутники – пан Теодор Дідушок, – кивок у бік молодика, – і доктор Євстахій Левицький.

– Можна присісти? – тихо поспитав пан у чорному.

Я знову кивнув, потім, розсердившись на себе, прочистив горло й різкувато мовив:

– Чим зобов’язаний, панове?

Старий із молодиком улаштувалися на канапі; вусань осідлав стілець перед ліжком. Закинувши ногу за ногу, потарабанив по коліні короткими пальцями й нарешті почав:

– Пане поручнику…

– Просто Горак, – перебив я. – Мене давно комісовано з війська.

Інспектор незворушно кліпнув.

– Пане Горак, ми до вас у вельми… гм, незвичній справі.

Я глипнув на нього з недовірою.

– А ви не помилилися, часом, адресою?

Кікаль смикнув кутиком уст.

– Аж ніяк. Хоча в якійсь мірі розумію ваш подив.

– Ніколи не мав справ із поліцією, – зауважив я насторожено.

– Заспокойтеся, пане Горак. Візит наш, так би мовити, неофіційний, і жодних претензій ми висловлювати вам не збираємось.

Я трохи розслабився, все ще гублячись у здогадах.

– Тоді, може, проясните ситуацію? Бо я не певен, що зможу бодай чимось прислужитися вам…

Усі троє кинули мимовільний погляд на обрубки мої ніг, чітко окреслені тонкою ковдрою. Втім, жоден не виглядав здивованим.

– Лисоня, 1916-й, якщо не помиляюся, – ствердно мовив Кікаль.

– Авжеж. Обов’язок перед короною я сповнив чесно, – в голосі моєму проскочили гарячкові нотки.

– Ми знаємо, – мовив Левицький м’яко. – Як і те, що імперія досі не компенсувала вам утрату працездатності.

– Тішу себе гадкою, що воював я передусім за власний народ, – відрізав я. – А подачки мені не потрібні.

Інспектор гнівно блиснув очима, але змовчав.

– Проте у вас є дружина й доньки, – заперечив старий.

Я закашлявся й надовго замовк. Ганна з дітьми навіть не знали, що я живий. Після поранення довелося довго поневірятися шпиталями. А потім… кому потрібен безногий каліка? Звісно, рідні прийняли б мене в будь-якому разі, але… вони й так ледве зводили кінці з кінцями. Бути для них тягарем я не збирався. Тому й оселився в сестри – вона самотня, сяк-так догляне…

– Чого вам треба? – нарешті буркнув непривітно.

– Допомоги, – швидко відказав доктор. – Атож, нам потрібна допомога безногого інваліда. Ще досить сильного фізично… хоч, як виглядає, з першими ознаками сухот, – він спокійно витримав мій недовірливий погляд. – Ви не знали?

Я зам’явся, відвівши очі. Значить, підозри мої справдилися… Що далі, то новий клопіт.

– Скільки… мені лишилося?

– Хтозна. Рік, півтора… Але у вашому стані я б не розраховував на диво.

– Ви… на диво прямолінійні для лікаря, – я безрадісно скривив губи.

– А я й не лікар, радше природознавець. Хоча в медицині тямлю незле, – Левицький подався вперед. – Прошу зрозуміти мене правильно, пане Горак. Про ваш фізичний стан я згадав недарма. Тішити вас ілюзіями було б жорстоко, крім того… Можливо, це знання допоможе вам ухвалити правильне рішення…

– Яке це тепер має значення? – здвигнув я плечем.

– Для вас, може, й ніякого. Та ви у змозі допомогти іншим людям.

Я лише зневажливо пирхнув.

– На що ж таке видатне здатен безногий, смертельно хворий каліка?

Левицький проігнорував мій глузливий тон.

– Зараз дізнаєтеся. Та спочатку інспектор коротко уведе вас у курс справи.

Кікаль не примусив просити себе двічі.

– Ви, мабуть, звернули увагу, що компанія в нас підібралася строката. Виною тому таємничі, ба навіть драматичні події, – він трохи помовчав, збираючись із думками. – Загалом, усе почалося з убивства на Липовій вулиці кілька місяців тому. Газетярі розводилися про це недовго, бо нічого загадкового у злочині не було. Крім, хіба що, мотиву. Зарізали-бо старого доглядача цвинтаря, що прилягає до Липової. Бідолаха був бідним як церковна миша, жодних ворогів не мав… Убивство так і не розкрили, списавши все на розбійний напад.

– Гм, – прискалив я око. – Ну звісно.

– Справу вів не я, – відмахнувся Кікаль. – Утім, минулого місяця мою увагу до Липової, вірніше, до кладовища, привернули, на перший погляд, інші події. В рамках одного розслідування я одержав дозвіл на ексгумацію тіла нещодавно померлого пана. Коли розкопали могилу й дісталися до труни, виявилося, що трупа в ній нема.

– Цікаво, – гмикнув я. – Гадаю, небіжчик покинув її не з власної волі.

– Сподіваюся, ні, – інспектор задумливо зиркнув на Левицього. Той мовчав, мовби заохочуючи вусаня продовжувати. – Так от, домовина була порожня, але, так би мовити, не зовсім ціла.

Я посовався на постелі, не здогадуючись, до чого хилить Кікаль.

– Мабуть, робота гроболазів!

Інспектор позначив кутиком губ скупий усміх.

– Уявіть, мені також майнула подібна думка. Тим більше, що не так давно на чорному ринку стали вигулькувати речі, здебільшого прикраси, раніше помічені під час похорону на покійниках. Але…

Кікаль ще помовчав.

– Бачте, могили не торкалися від часу похорону, що засвідчив і новий доглядач цвинтаря. Та навіть якби її все ж сплюндрували – навіщо було викрадати тіло? І ламати труну? Та ще й у доволі незвичний спосіб?

– Що ви маєте на увазі?

– Сама домовина практично ціла, але торець її в головах розтрощено на друзки.

– Дивно, – мугикнув я непорозуміло.

– Ще б пак! А ще ж там була нора…

– Може, щурі?

– Якщо так, вони мусили б бути завбільшки з вовка. В лаз, гадаю, могла б пролізти навіть людина!

– Думаєте, тим ходом скористалися злодії?

– Це ж верх безглуздя – бозна звідки рити нору до могили, щоб таким робом добутися до трупа. Ні, тут щось інше.

– Або ж ви не все правильно витлумачили, – відкинувся я на подушку. – Іноді збіг кількох випадковостей грає з нами ще й не такі жарти.

Тут несподівано озвався блідий молодик. Голос у нього був тонкий і аж бринів од напруги.

– Це не випадковості, пане! – він схопився й поспішив до вікна; одвернувшись, втупився у сльотаву далину, обрамлену чорними кістяками дерев, що їх обсіли настовбурчені круки. – Я… можу довести це. Вони існують насправді. Вони реальність!

– Хто? – отетерів я.

– Вони, може, вершать свої нечестиві діла просто зараз, – не чув нічого Дідушко, заламуючи пальці. – Треба їх зупинити!

Левицький застережливо махнув мені долонею й пояснив:

– Пан Теодор пригнічений горем, що спіткало його цими днями. Він утратив наречену.

– А відтак привернув увагу поліції до того-таки цвинтаря, – додав інспектор. – Дивний збіг, чи не так?

Я запитально звів брови.

– Кохання, що тут скажеш, – знизав плечима Кікаль. – Пан Дідушко в сутінках зламав браму склепу… гм, щоб востаннє глянути на свою втрачену любов, як він стверджує.

Од вікна долинув здавлений схлип.

– За таке, звісно, належало б як слід покарати, але в даних обставинах… Словом, сказати останнє «прощай» не вийшло, позаяк…

– Труна була порожня?

– При цьому запечатана, проте з відламаним торцем.

– А нора?

Інспектор кивнув.

Я помовчав, усе ще не знаючи, як реагувати на химерну оповідь.

– А може… – підозріливо вказав очима на зіщулену постать молодика.

– Пан Дідушко сам сповістив про все поліцію.

– Що ж… Нору хтось досліджував?

Кікаль недовірливо глипнув на мене.

– Промацали на кілька метрів сяжем. Далі, звісно, ніхто поткнутися не зважився.

Запала напружена тиша. Коли вона стала майже нестерпною, я не витримав:

– Нумо ж… У вас напевно є якісь здогади! Інакше б ви не прийшли сюди. Хоча – вбийте – не збагну-таки, навіщо.

– Ваша правда, – Левицький відхилився на спинку канапи, зблиснувши скельцями пенсне. – Ми з інспектором, бачте, давні знайомці, я іноді консультую його в деяких… особливо заплутаних справах. Звернувся він до мене й цього разу… Не приховуватиму: зіставивши наявні факти, мені вдалося скласти певне уявлення про описані допіру події.

Я вичікувально мовчав.

– Пане Горак, чи чували ви колись про так званих гулів, або ж аль-кутрубів?

– М-м… навряд чи.

– Не дивно, про них мало що відомо. Мова про демонів-перевертнів зі східної міфології, котрі буцімто мешкають на відлюдді й живляться падлом.

Я одразу допетрав, на що він натякає.

– Тю! Ви вірите в ці дурниці?

Левицький погордливо закопилив губу.

– Волію не оперувати в таких випадках категоріями віри. Я передусім учений, пане Горак. А наука опирається на факти. Навіть якщо вони йдуть урозріз із загальноприйнятими уявленнями.

– Але ж ви не збираєтеся всерйоз стверджувати, що…

– У нас завелися злі духи з арабських казок? – старий усміхнувся. – Наразі в мене замало інформації для остаточних висновків. Хоча припускаю, що то не люди… Може, й не демони, та, мабуть, створіння все ж… е-е… немісцеві. З’явились-бо вони тут недавно, та й навідуються на цвинтар, як видно, принагідно… Начебто приходять на чийсь заклик.

– І справді жеруть мертву плоть?!

– Невідомо, навіщо їм трупи, – втрутився Кікаль. – Може, для якихось богопротивних ритуалів? Але стосовно одягу та ювелірних виробів… Яким чином частина того добра опиняється на чорному ринку?

– Інспектор, як і ви, воліє шукати в цій історії раціональне зерно, – сухо всміхнувся Левицький. – Гадає, що на цвинтарі орудує ватага спритних злодіїв, котрі використовують для плюндрування гробів дресированих… е-е… кротів.

– Собак, пане докторе, – поправив Кікаль сердито. – І гадаю, новоспечений доглядач якось із цим пов’язаний.

Старий кивнув:

– От цього не заперечую. Тим більше, що, як я довідався, він переселенець-афганець. Але щодо гроболазів – більш ніж сумнівно.

Я не втримався:

– Сумнівніше, ніж казки «Тисячі й однієї ночі»?

Доктор скрушно розвів руками. Тут озвався Дідушко:

– Існує лише один спосіб з’ясувати істину й покласти край страхітливому блюзнірству! І я…

Левицький спинив його роздратованим порухом і повернувся до мене.

– Пан Теодор молодий, у ньому вирують емоції.

– Та мабуть… хоч я так і не втямив, про що він оце вів мову.

Інспектор зміряв мене допитливим поглядом.

– Пане Горак, ми збираємося розкрити таємницю кладовища. З різних мотивів. Мене це займає як служителя закону. Паном Дідушком рухає… гм, праведна помста й, далебі, незагоєна душевна рана…

– А мене, як дослідника, веде цікавість, – додав Левицький. – Ну і, якоюсь мірою, цілком природне прагнення побороти незнане зло, певна річ. Адже гулі, за легендами – не просто сумирні трупожери. Вони здатні полювати й на живих людей.

Мене обсіли нехороші передчуття.

– А… що ж ви хочете від мене?

Приходьки перезирнулися. Молодик розкрив було рота, проте Левицький знову владно обірвав його:

– Щоб ефективно боротися з ворогом, слід насамперед дізнатися, з ким ми маємо справу. Справді, є спосіб… Однак він дуже небезпечний. Пов’язаний зі смертельним ризиком.

– Словом, нам потрібен доброволець, – докинув інспектор. – Зголосився пан Дідушко, проте він не годиться з багатьох міркувань. Недостатні фізичні кондиції, особливості вдачі, емоційний стан… Урешті, йому є що втрачати… Крім того, він уже засвітився на кладовищі. Якщо ми маємо рацію щодо змови з доглядачем, можуть виникнути підозри.

– Маячня, – пирхнув пан Теодор, утім, не надто рішуче.

– Тому-то ми, перебравши багато кандидатур, зупинилися на вашій, – закінчив Левицький. – Ви підходите ідеально.

– Та про що мова, трясця вашій матері! – не на жарт розхвилювався я.

Пом’явшись, доктор пояснив. Я деякий час зіпав ротом, перебуваючи в цілковитому замішанні. Відтак випалив:

– Та йдіть ви к бісу! Нізащо в світі!

– Ми зробимо все, щоб звести ризик до мінімуму.

– Нічого не вийде!

– Опісля також гарантуємо фаховий догляд до кінця ваших днів.

– Який не забариться? Ні, та й по всьому!

– Крім того, родина ваша отримає щедру винагороду.

Я затнувся, знітившись. Тоскно обвів поглядом бідну кімнатину з облупленими стінами й стелею.

– Це нечесно, докторе.

– Знаю, друже. Але, боюся, в нас нема вибору.

– І часу, – додав інспектор…

 

***

 

…Перестрах швидко минає. Так траплялося на війні: поки чекаєш бою – жижки трясуться до млості, та тільки-но завариться діло – де все й дівається.

Нарешті усвідомлюю: я тут невипадково! Ба більше, з власної волі, хоч як дико це звучить. І покликаний виконати важливу місію. Якщо зумію, звісно. І якщо встигну.

«Все має виглядати природно – зважаючи, що на цвинтарі буде як мінімум один їхній інформатор, – пояснював Левицький. – Доведеться зімітувати поховальний обряд. Тож мусите померти майже навсправжки. Я введу вам особливу сироватку, яка вкрай уповільнить роботу всіх органів. До заходу сонця, – гулі-бо виходять на полювання вночі, – ви знепритомнієте. Це й на краще – зекономите повітря. Воно – найслабкіше місце в нашому задумі. Кисневої подушки вистачить ненадовго, і якщо доти… Ну, та на крайній випадок скористаєтеся свистком Гальтона…»

Дерево тим часом тріщить і стогне під міцними пазурами. Ясно, що довго воно не витримає.

Чому нікому не спало на думку, що потвори можуть навідатися ще доти, як я прочуняю? Мене ж ледь не заскочили геть безпорадним!

Од цієї гадки шкіра вкривається сиротами. Я нервово намацую гумову грушу свистка. Може, просигналити – і хай буде що буде?

Ні, не можна. По-перше, дане слово не має в мене зворотної дії. І потім, зрив старанно спланованої операції зведе нанівець усі зусилля поліції й доктора. Мені ж не додасть майже нічого…

Трохи заспокоююся, й це приносить полегшу. Ворог-бо теоретично відомий. Повадки його доктор сяк-так описав, покликаючись на стародавні книги. Хижак свідомий своєї безпеки, тому й не криється. В цьому й полягає суть задуму Левицького.

«Гулів тяжко, ба практично неможливо піймати. Без сумніву, під кладовищем існує цілий лабіринт ходів, куди людині зась. Та проблема ще й у тім, що ці створіння не живуть тут постійно. Вони звідкись приходять – назвемо це місце засвітом, – а після нечестивої учти туди-таки повертаються. Тому важливо заскочити котрогось із них на місці злочину».

Ось воно! Я знадобився Левицькому й Кікалю як живець! Пригадується, подібним чином у Індії полюють на тигрів, приманюючи їх козеням… Щоправда, живець із мене не простий, а вельми зубатий.

Перевіряю, чи на місці обіцяний інспектором арсенал. Начебто все гаразд: два семизарядні нагани в кобурах на поясі, кинджал у піхвах – під полою. Звісно, скористатися ними в тісній труні, та ще й наосліп, буде непросто. Але цього мусить вистачити для оборони, поки жандарми почують сигнал і відкопають мене.

На закопування, до речі, я довго не погоджувався, та врешті здався під натиском аргументів Кікаля.

«Здавалося б, значно простіше й безпечніше було б розмістити домовину у склепі. Та це не так. Під землею нападників сковуватиме тіснява, їх можна буде разити напевне. Тоді як у гробниці вони просто порснуть урозтіч, а потім розтрощать труну й розправляться з вами скопом».

Утім, доктор наголосив, що стріляти доведеться лише в разі прямої загрози життю. Позаяк мета в мене інша.

«Мало просто вбити гуля. Якби все зводилося до цього, ми б напхали труну динамітом, або затруїли б якогось мерця. Проте це нам нічого не дасть. Загине одна, максимум кілька почвар – інші ж утечуть, забравши рештки – вони так чинять завжди. Треба будь-що добути труп монстра! Тільки вивчивши його, ми знатимемо, як їх найкраще знешкодити!»

Тріск стає оглушливим, на голову мені сиплються грудки крижаної глини. В ніс б’є жахливий сопух – могильної землі й чогось живого, звіриного. Тієї ж миті чується утробне гарчання – нетерпляче, торжествуюче. Мимоволі здригаюся, змокрілі руки стискають головну мою зброю. Зіщулююся, готуючись до вирішальної сутички. Важливо вибрати слушну мить. І правильно розрахувати сили.

«За легендами, – напучував Левицький, – гуля можна забити лише одним ударом, бо після другого він оживає. Це, звісно, дурниці. Але факт той, що коли першого удару виявиться замало, на другий у вас може не вистачити часу. Тоді вся надія на револьвери та кольчугу».

Кольчуга кольчугою, та першою на шляху чудовиська опиниться моя голова! Тож я пильную, раз-по-раз злизуючи з губи солоні краплі.

І все ж потвора застає мене зненацька – вона-бо в своїй стихії, тоді як я дезорієнтований пітьмою! Несподівано повз мою щоку пропихається щось слизьке й щетинисте, мов дебелий пацючий хвіст. Не встигаю стямитися, як величезна, мов лопата, лапа хапає мене впоперек грудей. Гарчання уривається, відтак у труну проникає друга лапа й сягає до голови. Гострі пазурі впиваються у щоку і скальп.

Знавіснівши од нестерпного болю й жаху, я щосили кричу.

Потвора ціпеніє від урази. Хватка слабшає. Я помічаю це й тут-таки опановую себе. Час!

Напруживши всі сили, зручніше перехоплюю схований на дні труни гарпун і з розмаху вганяю його позад себе. Чути, як гостре лезо впивається в перешкоду, а відтак угрузає в податливу плоть, скриплячи на кістках. Поцілив!

Страховисько розпачливо верескає й шарпається назад – раз, удруге. Скоцюбившись, до болю стискаю держак гарпуна, споряджений особливою поперечкою. Слід хай там що утримати його! Не дати гулеві втекти, якщо він підранок, або ж завадити поплічникам забрати труп.

За кілька хвиль держак стрясає спазм, лаписька в мене на тілі судомно здригаються й клякнуть. Потвора, здається, здохла!

Важко дихаючи, намацую лівицею кисневу подушку й відкриваю краник повністю. Тепер економити ні до чого!

Тілом прокочуються хвилі збудження. Руки зрадливо тремтять, та цього разу не від страху. Мабуть, так почувається мисливець, уполювавши особливо небезпечного хижака.

Перегодом зауважую, що у труні стоїть нестерпний сморід. Шкіра гуля сочиться осоружним слизом і тхне, мов гниле м’ясо. До цього сопуху домішується ще й запах ґрунту й залізистий дух свіжої крові. Пробую відсторонити мертві лапи, але марно – одна вчепилася в ланки кольчуги, друга зісковзнула на лице. Фу!

До горла підступає клубок, членами розтікається осоружна млість. Бракувало тільки виблюватися в домовині!

Тут похоплююся, що не зробив головного. Притьмом відшукую тугу грушу й декілька разів із силою здавлюю її. Чується пронизливий свист, від якого ниють зуби – наче хтось шкрябає нігтями по мокрому склу. Кікаль твердив, що на сигнал свистка Гальтона реагують собаки, тож він негайно буде почутий.

Нарешті відкидаюся на просяклу потом подушку. Дасть Бог, цей кошмар скоро скінчиться…

 

***

 

І саме цієї миті сильний поштовх ледь не вириває гарпун із моїх ослаблих долонь!

Чорт! Невже я не звалив гуля наповал?

Ще ривок, ще. Долинає віддалене гарикання, сповнене люті й роздратування. Я чіпляюся за поперечку, водночас гарячково міркуючи, як у цих обставинах дотягнутися до пістолета. Треба ж урешті добити чудовисько.

Аж раптом усвідомлюю, що лапи потвори безвільно метляються поруч. Отже, це не вона! Трясця, гуль був не сам, як і застерігав доктор! Що ж тепер? Хто швидше добереться до мене: жандарми чи побратими вбитого монстра?

Тим часом насаджений на гарпун труп гуля починає поволі відсуватися углиб нори, водночас тягнучи мене за собою. От халепа! Щосили впираюсь у стінки труни куксами ніг. Це допомагає, та ненадовго – на тому боці хтось набагато дужчий!

Що робити? Відпущу держак – і гулі накивають п’ятами, прихопивши вбитого. Втримаю – мене виволочуть із домовини й затягнуть бозна-куди. Якщо й не загризуть, однаково сконаю під землею без жодної користі.

Вибору нема. Зціпивши зуби, випускаю з рук гарпун…

Та ба! Кігті-бо гуля вчепилися в одіж мертвою хваткою! Мене продовжує волочити через пролом у торці труни!

Безладно мечуся в нападі паніки. Втім, це безплідне вовтузіння лише висотує сили. П’ядь за п’яддю тіло моє просувається в чорні глибини, назустріч загибелі.

У відчаї конвульсивно стискаю грушу свистка Гальтона, потім згадую про кинджал. Вихоплюю його й люто кремсаю корчувату лапу. Плоть чудовиська жилава й слизька, лезо насилу долає її й урешті натикається на кістку. Тут плечі мої вганяються в діру, я мимоволі змахую руками, щоб затриматися… й випускаю кинджал.

Що робити? Стріляти? Але ж кулі поцілять у труп! Крім того, є ризик задихнуся від порохового диму…

Ще хвилина – і довкола мене змикаються шорсткі краї нерівного лазу. Тушу гуля з силою тягнуть усе глибше в надра цвинтаря. Мене мимоволі волочить слідом.

Я пропав!

Що залишається? Чекати розв’язки? Чи пустити собі кулю в чоло просто зараз? Думка вельми спокуслива… Однаково скоро почнеться агонія через брак повітря…

Стривай-но… Але ж я досі дихаю майже вільно! Виходить, нора вентилюється! Значить, є крихітний шанс, що я врешті-решт таки потраплю на поверхню… або, принаймні, в просторішу порожнину. А далі? Відстрілюватися наосліп? А хоч би й так!

Щоб зберегти сили, припиняю будь-який опір. Рух по норі одразу прискорюється. Чи довго триватиме ця моторошна мандрівка? Хтозна! Треба пильнувати. Відтепер я можу покладатися виключно на себе.

Час від часу лаз стає ширшим, іноді повертає, йде під укіс чи здіймається вгору. Інколи стрічаються відгалуження, і я щоразу потерпаю, що звідти на мене кинеться незнана кровожерна мара. Долоні стискають рукоятки наганів.

Так триває цілу вічність. Аж ось, коли горло починає здавлювати черговий спазм одчаю, відчуваю, що тунель різко йде догори. Повітря відчутно посвіжіло, сопух уже не такий їдкий. Без сумніву, ми близько до поверхні!

Раптом чую звіддаля мовби приглушений спів. Прислухаюся – авжеж, хтось співає, протяжно, з підвиванням і придихами. Отже, десь поряд люди!

Але чому гулі не злякалися? Чому цілеспрямовано спішать просто на той спів? Щось тут не те!

Дістаю пістолети й зводжу курки. Саме вчасно: цієї хвилі могутній ривок підсмикує труп гуля догори… і мене рвучко затягує до якоїсь печери!

Очі сліпнуть від червонястого світла. Зажмурююсь, потім розтуляю повіки, перекочуючись на живіт. Роззираюся в зачудуванні й ляку.

Я у тісному приміщенні без вікон, осяяному десятком свічок. Начебто якась каплиця! Повітря повниться нудкими пахощами. Поряд громадиться безладною купою щось невимовно бридке, плямистої барви, віддалено схоже на щетинистого шакала-переростка. Його вищирена паща мертво посміхається, люте око затягнуте каламутною плівкою. З грудей стримить держак гарпуна.

Віддалік височіє кілька сухорлявих, гротескно викривлених тіней чи то з рогами, чи зі сторчуватими вухами. Схоже, потвори навіть не помітили, що притягнули з убитим непроханого гостя. Може, спробувати непомітно ковзнути назад у нору й перечекати, поки вони підуть?

Тут помічаю серед свічок, розставлених кружка, ще одну постать – цього разу людську! Невідомий уриває спів, щось здавлено мимрить. У голосі його виразно чується страх.

Гулі дражливо гарчать, тоді підступають до чоловіка. Той сахається назад, щось панічно вигукує, розмахуючи руками. Потвори не зважають. Ще мить, і вони роздеруть бідолаху. Зволікати годі!

Я зводжу пістолети й старанно прицілююся. Руки тремтять, тож навряд чи всі кулі потраплять у ціль, як за старих часів. Але що вдієш?

Постріли гуркають у закритому приміщенні, наче грім. Ефект од них приголомшливий. Потвори зіщулюються, мов побиті пси, пронизливо скавулять, непорозуміло роззираючись. Бризкає кров, дві постаті б’ються в корчах. Решта задкують до замкнених дверей; я бачу лише палаючі балухи та відблиски світла на іклах, мене ж за трупом не видно.

Падає ще одне чудовисько. Лишилося двоє. На мій подив, зауважую поряд з ними бородатого чоловіка. Сусідство, схоже, зовсім не бентежить його – всі троє однаково перелякані.

Та міркувати нема часу. Зціпивши зуби, звалюю ще одного гуля. Демони вони чи ні, а здихають од куль, як звичайнісінькі звірі.

Барабани порожніють. Сягаю за пазуху по патрони. Хутчій перезарядити!

Зненацька чую скрик, мимохіть підводжу очі. Чоловік указує на мене пальцем. Потвора помічає цей рух і кидається в мій бік. Трясця, в барабані лише один патрон!

Гуль стрибає. Приплющую очі й стріляю в стрімку чорну масу.

Удар! Мене жбурляє до стіни, навсібіч летять клапті одягу та обривки кольчуги. Проте, схоже, куля таки дістала нападника в польоті – він закляк непорушно поряд зі своїм побратимом.

Зводжуся на руках – і стрічаюся з очманілим поглядом невідомого.

– Все гаразд, друже! – криво всміхаючись, заспокоюю його. – Небезпека минула.

Той мовчки свердлує мене розширеними очима. Задеревів, либонь, од страху. Нічого, відійде.

– Допоможи-но, – прошу нарочито спокійно. – Я злегка поранений.

Він сторожко ступає до мене.

– Не бійся, вони мертві, – киваю на чудовиськ. – Зараз наспіє допомога, і…

Незнайомець уже поряд. Запізно помічаю в його руці кривий ніж…

 

***

 

…Крізь червону пелену поволі проступає довкілля. Я все ще в страшній каплиці. Хтось підтримує мене навсидячки, довкола метушаться люди в одностроях. Поряд завмер Кікаль із димучим револьвером. Усі щось вигукують, та я чую лише монотонний писк у вухах. Тіло легке, невагоме. Біль майже не відчувається.

– Встигли… – белькочу затерплими губами. – А я тут… трохи перестарався…

Інспектор дрібно киває. В поле зору впливає бліде лице Левицького. Він силувано посміхається.

Я полегшено склеплюю повіки. Що ж, усе було не дарма.

Світ розгойдується, мов колиска. Голова йде обертом. Члени в’януть од знемоги.

Наче звіддаля відчуваю, як мене шарпають, підводять. Та ворухнутися, навіть думати вже несила.

Я зробив, що зумів.

Тепер спочину дещицю. На це я, далебі, заслужив.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *