Христина МЕЛЬНИК. Вбивства в Алфавітному місті

Вранці знайшли труп на вулиці «М».

Всі вже знали, в якому стані буде тіло. Цього разу жертвою була жінка років тридцяти з коротким білявим волоссям і розмазаною по всьому обличчі червоною помадою. На голому трупі не знайшли уражень, що свідчили б про насильницькі дії чи сексуальне насильство. Лише на спині жінки, як і у всіх попередніх жертв, чорним маркером, гарним почерком було виведено алфавіт. І тільки останню букву, якою по рахунку і був труп, було врізано глибоко в тіло, залишивши на шкірі криваве клеймо Букваря. Цього разу червоною, прикрашеною цівками крові була буква «М». Поки він розписував і уродував її спину, вона була ще живою.

Смерть завдано одним точним ударом холодною зброєю.

Перерізане горло, глибоко, широко, з насолодою та впевненістю. Пошкоджена артерія, кров з якої била струменем і забризкала цегляну стіну в провулку. Неначе масло, розрізані м’язи і тканини. Шия трупа була понівечена до самого хребця, голова потерпілої не трималася, вивертаючись під неприродним кутом. Таким був останній, смертельний удар відомого серійного вбивці. Сoup de grace.

Це вже сімнадцяте вбивство за останні три роки, що належить одній руці. Буквар. Таким іменем маніяка нарекла преса. Його принцип обрання місця був простим і очевидним. Перше вбивство відбулося давним давно на вулиці «А», друге на – «Б», третє на – «В». І сімнадцяте на – «М».  Його методи не змінювалися, в кожної жертви на спині були алфавіт і «кривава мітка», кожна з них померла від втрати крові з перерізаної артерії на шиї. Буквар – жах Алфавітного містечка, де кожен боїться стати наступним. Букв до кінця ще багато, а у поліції жодної зачіпки.

Окрім вибору території, ніякої системності у Букваря не було. Вже після третього вбивства поліція впевнилася у принципі вибору місця злочину, але у жертв не було нічого спільного. Зовсім. Вони були різного віку, статі, соціального статусу, навіть кольору шкіри і ніколи не жили на тій вулиці, на якій помирали. Вбивця полював на різну дичину, не роблячи різниці між темношкірою студенткою, сухорлявим блідим школярем і сорокалітнім сторожем в магазині. Нічого спільного. Навіть живучи в маленькому місті населенням в сорок тисяч осіб, загиблі не перетиналися один з одним, в них були різні інтереси та середовища.

Жертвами ставали й «свіженькі». А саме ті люди, що тільки переїхали до міста або ж були там проїздом, згідно зі словами людей, що бачили їх в останнє. Ще один цікавий факт: у вбивств Буквара ніколи не було ні свідків, ні доказів, одягу жертв також ніде не було. Знаходили лише тіла, неначе це все справа рук якогось привида. Вбивця був страхом і параноєю всього міста. Хоч правоохоронці і патрулювали кожну наступну вулицю, але запобігти кровопролиттю не вдавалося ніколи. Незважаючи, як довго велося спостереження.

Буквар вбивав з різними часовими інтервалами. В один період він міг обробити трьох жертв за три дні, одного разу прикінчив одразу двох за ніч. Але така безстрашність надзвичайна рідкість серед серійних вбивць. Буквар нею не зловживав. Він любив дражнитися, але був дуже обережним, ідеально контролював себе і вмів терпіти. Набагато частіше брав правоохоронців змором. Перерви між убивствами могли тривати тижні і місяці, цього смішного часу вистачало, щоб увага поліцаїв розсіювалася, а деякі люди починали вірити, що вбивця заспокоївся і більше не вбиватиме. Наївність. Справу потрібно закінчити. Мова не може функціонувати без повного алфавіту. Без всіх букв не дійде сенс!

Останнє вбивство трапилося майже через рік. Найдовша пауза між жертвами Букваря. Всі знали, що «Я» буде останньою, на це надіялися. Поліція вже опустила руки. Алфавітне місто просто чекало на останню букву, що одного ранку з’явиться мертвим тілом на однойменній вулиці. А після все закінчиться. Ніхто не хотів стати цією останньою жертвою, щоранку переглядаючи телевізійні новини, слухаючи радіо і заходячи в Інтернет. Напружені одинадцять місяців і, неначе нагорода за очікування, місто побачило тридцять третій труп. Не помітити «Я» було неможливо… Останній знайдений, але перший повішаний.

Мертвого двадцяти семилітнього хлопця  першим побачив безхатько, який рано вранці прокинувся поруч зі сміттєвими баками, просто навпроти будинку, з вікна якого на мотузці звисало тіло. До смерті переляканий чоловік зразу ж попрямував до поліцейської машини, що знаходилась недалеко. Двоє правоохоронців ще спали…

На спині жертви на вулиці «Я» не було виведено всього алфавіту, але він теж був помічений кривавим знаком. На лобі хлопця красувалась лезом виведена остання буква алфавіту, у вінку з червоних плям. Губи неакуратно, тремтячими руками, зашиті. Голка з ниткою понівечили рот хлопця в криваве місиво, на яке бридко було дивитися. В ньому щось заховали. Горло не було класично розсічено, холодно і чітко. Останнього удару ножем не завдано. Замість глибокої кривавої рани шию трупа оздоблювала міцна мотузка, що стискала горлянку хлопця. Попередньо прив’язавши один кінець до холодильника, інший – «жертва» перетворила на ідеальний зашморг. Підсунувши холодильник до самого вікна кухні, яке виходило на вузеньку вулицю «Я». Він закинув петлю на свою шию, добряче затягнув її, після чого вистрибнув у вікно. Чисте самогубство.

Першою народилась думка, що це сам вбивця не витримав усього, що накоїв    і покінчив з собою, або від самого початку планував стати останньою буквою. Ті, що так вважали, частково мали рацію, але одночасно з тим у всьому помилялися. Все на свої місця розставила інформація, яку «Я» заховав у своєму роті перед гибеллю. Вбивцями були усі.

Завершальна смерть розкрила всі карти різношерстої самовбивчої компанії. Їх гру було закінчено. Останній з них був терпеливий і старанний. Вся його вистава створена власними руками. Остання буква – батько ідеї. З його роту вийшла правда. Не в формі звуків, а буквами в словах, виведених на папері, який судмедексперт витягнув, після того як розрізав нитки на губах трупа.

«Тепер ми дозволяємо вам дізнатися правду, – неначе шепотіли тридцять три голоси. –  Всі ми Буквар. «Я» останній. Не серійні вбивства, а серійні самогубства. Нас до цього тягнуло завжди, а ви були мотузкою. Тепер ви знаєте, іноді навіть купка розчавлених самогубць здатні залякати все місто. Яке ми не любили і боялися, яке не любило і боялося нас. Ми помітили своєю історією кожну вулицю в Алфавітному місті. Ви не забудете нас ніколи».

Після опублікування в пресі прощального послання «самогубців-букварів» реакція жителів міста розділилася. Одні полегшено видихнули. Їх заспокоювала думка, що все нарешті припинилося. Вони навіть не зрозуміли, що нічого і не починалося. Нікого насильно не вбивали, нікому не загрожувала небезпека, нікого не переслідували. Вмирали ті, хто цього хотіли. Інші городяни були розчаровані. Їхні душі бажали справедливої розправи над тими, хто залякав всіх від малого до великого, через яких активне життя сотень сімей застигло, через яких всі зі страхом читали новини і пришвидшеним кроком ходили по темних вулицях, тряслися від кожного шелесту. А насправді купка психів просто водила за носа громадян і поліцію.

Як піймати вбивцю, якого немає? Як карати трупів, які заживо покарали цією ж смертю вас самих? Справедливість паралізована. Залишається лише змиритись. Придивитися до людей поруч. Перестати калічити чужі душі. Букварі показали всьому місту, що в ката може бути лице жертви. Букви мали право на власну смерть.

Показова агресивність самогубців дивувала, але сильна образа на суспільство породила в цих людях бажання залякати всіх і кожного, вона показала їм мету для життя і для смерті. Збіговисько психічно зруйнованих людей тримало в страху місто цілих шість років. А все почалося з малочисельної групи в інтернеті. «Я» і «А» просто висловили ідеєю, а з часом знайшлися й інші послідовники, які втілили її в смерть. Деякі з учасників цієї жахливої компанії навіть не були місцевими, вони просто загорілися задумом, створити прецедент, в якому налякані стають страхом всіх винних і не винних. Так зібралися тридцять три безсилі самотності з однією ціллю. Після цього лідери замели віртуальні сліди.

У них була одна класична клинкова бритва, якою перерізалося горло кожної наступної букви, і нецікава мотузка, на якій викинулася з вікна остання «Я». Все робилося тихо, без криків і супротиву. Вони завчасно писали на спинах один одного алфавіт до потрібної, червоної букви, яку вирізали ножем. Потім «жертва» і компаньйон в образі закоханої пари або найкращих друзів, або ще когось, ходили по обраній вулиці, шукаючи ідеальне місце, безлюдний провулок. А там все й відбувалося: скидання одежі та coup de grâce. Через лічені хвилини, коли чорна в світлі ночі кров покривала стіну і брудний бетон під ногами, компаньйон зникав, наче його і не було. Другий завжди був в окулярах, рукавичках, а волосся міцно зав’язане, заховане під шапкою, щоб жодної волосини чи відбитка не лишилося на місці дії. Все відбувалося чисто і акуратно, все було погоджено і ні кроку назад.

Всі тридцять три людини з одним бажанням: померти заради того, щоб страх жив в головах усього міста, щоб кожен боявся бути наступним. Один великий обман, що складався лише з жертв і лише з убивць. Злочин без злочинця і потерпілого, все заради атмосфери. Тепер запах їхньої помсти живе поруч з тими, через кого вони не хотіли жити. Жорстоке бажання поквитатися з пасивним ворогом продовжило їм життя, підсолодило власну смерть і надало їй цінності. Тільки для них. Один для одного вони не були вбивцями, вони були партнерами в одному значному самогубстві.

Шість років. Тридцять три трупи. Психологічний терор в маленькому містечку. Страх сорока тисяч жінок, чоловіків та дітей. Закінчено. Але незабутньо.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *