Ігор ТИМОЦЬ. Вбивство на вулиці Сихівській

Вова – гопнік зі Сихова. Він виріс у світі, де треба боротися, битися і вигризати своє зубами, а головне не попастися. Вова знає, що головне в житті не попастися. Вові – 23 і в свої юні роки він бачив десятки «двіжів», кілька зґвалтувань і брав участь у трьох пограбуваннях – себто вони з друзями «бомбанули» дві квартири і магазин. І ні разу поки що він не попався. Драйв Вови – це адреналін, який закипає у крові, коли ти на ділі.

Вову хтось давно, ще в школі, прозвав на російський манер «волчонком», і йому це страшно сподобалось. Тепер, коли він за себе бував особливо гордий, то тихенько шептав під ніс: «Я – волчонок! Я – волчонок!», шкірячи жовті від сигарет і браку гігієни зуби. 

Антону Павловичу – 50. Він дільничний із 30-літнім стажем. Жінка – власник ресторану, син – працює в Державній міграційній службі в Києві. Словом, щаслива і добропорядна галицька сім’я. Таких обирають в депутати, такі рулять країною.

Павлович теж живе на Сихові й час від часу ловить таких Вов, коли йому за те щось буде, доля з улову. Як без того? Наприклад, малолітки грабанули, кого не слід – тоді за певну винагороду Павлович знайде малих бандюків і змусить їх покаятися за грішне і віддати вкрадене. А ні, то розімне добре кулаки і «повісить» на них ще парочку справ, їм дадуть по кілька років. Для статистики розкриття злочинів – добре і шмаркачі провчені.

Павлович вміє ламати малоліток у прямому й переносному значенні – якщо вони не хочуть його уважно слухати і правильно розуміти він їх б’є до кривавого кашлю, викручує руки, може і палицю в зад всадити. Йому це подобається. Він садист у душі. У нього теж адреналін скаче, коли бачить як малолітка корчиться від болі з переламаною ногою і розчавленою рукою.

 

Отож, був погожий суботній ранок. Над ринком «Шувар» на Сихові, у Львові, сходило багряне, мов вода з іржею, сонце. Вночі хтось налетів на нічний магазинчик. Коли продавець виходив покурити і відлити собі біля задніх дверей, на нього налетіла банда малоліток. Вдарили по голові битою. Вкрали десь 3000 гривень, п’ять літрових пляшок горілки, ящик пива, і всяких продуктів в сумі ще десь на штуку.

Продавцем в магазині був Кирило – студент п’ятого курсу історичного факультету Університету імені Франка. Кирилу – 22. Вночі він працював у магазинчику, вдень – в онлайн-виданні «Новини твого міста». Кирило знав, що суму вкраденого власник вирахує з його зарплати. Зарплата в нього була 5000 гривень, тож, по суті, в нього вкрали всю місячну зарплату.

Голову йому добряче розбили – в поліклініці сказали, що струс мозку. На лиці бандюки залишили йому на пам’ять бойові фінгали. Просто красенем став! У редакції за це з нього дещо кепкували.

Нудило, голова розколювалася на друзки, тіло нило. Кирило було боляче, образливо і страшенно сумно. Заяву в міліцію таки написав, але мало вірив, що покидьків знайдуть і покарають.

Власником магазинчику був Антон Петрович. Йому – 55. Він мав три магазини на Сихові, а заробив стартовий капітал на тому, що возив горілку і сигарети в Польщу, а привозив натомість продукти і побутову техніку. Петрович платив дільничому, щоб той закривав очі на продаж алкоголю вночі, коли в місті не можна продавати спиртне після 22.00. У Петровича і дільничого були давні приятельсько-ділові відносини. Петрович щиро попросив за винагороду знайти малоліток і пояснити їм, що красти не гарно, а по можливості забрати назад ті 5 штук, з яких дільничий може лишити собі половину.

Павловичу не зайвими були 2,5 штуки. Він давно слідкував за малолітками на районі. Тож щиро, із відчуттям глибокого громадянського обов’язку, вирішив допомогти тезці у встановлені порядку та справедливості на районі. Під Павловичем були два салаги з інституту МВС – 22-ох і 23-ох років. Звали їх Сірьожа і Валєра. Павлович зразу сказав салагам іти й подивитися, чи малолітки Вовіка не шляються бухі по районі.

Сірьожа і Валєра знали Вовіка давно, ще в школі з ним кілька разів випадково перетиналися – він їх бив, забирав дрібні гроші та говорив всілякі неприємні речі, принижуючи і ображаючи на очах однокласників, а головне – дівчат. За роки дитячі образи виросли до розмірів баобабу. Тож Сєрьожа і Валєра щиро рвалися в бій, бажаючи покарати негідників.

У Вовіка були два молодші підопічні, яких він пафосно по-кримінальному називав «братки», – Діма і Костя. Одному – 16, другому – 17. Вони закінчили школу, займалися дрібними грабунками і продажом легких наркотиків. Для них Вовік був авторитетом, бо ніколи не пасував і завжди всіх ставив на місце.

Вони сиділи в квартирі Діми, в багатоповерхівці на вулиці Сихівській. Жив той з паралізованою бабцею, якій було 80 років. Тато Дімину маму і його самого кинув, коли малому було 10 років. Мама знайшла собі іншого. Діму виховувала бабця. Мама, коли Діма підріс, іноді приходила, давала якісь гроші, питалася з лицем світової скорботи про його безталанне життя. Діма стандартно казав, що в нього все добре.

Шкільне життя Діми минало біля котельні під школою, де вони весь час курили, билися з іншими, забирали гроші в слабших під чіткою і успішною рукою Вовіка.

Після вдалого нічного нальоту Вовік, Діма і Костя добре виспалися і забацали собі заслужене свято. Вони бухали з обіду, дивилися пріколи на краденому ноуті й курили шмаль. Було весело, тепло в шлунку й цілком приємно на душі. Ніщо не віщувало біди.

 

Під вечір хтось постукав у двері. Дзвінка в квартирі Діми віддавна не було. Павлович попросив Діминого сусіда постукати під приводом того, що хлопці мовляв надто шумлять і заважають. Коли Діма відчинив двері, то дільничий з салагами залетіли в квартиру, кладучи всіх на підлогу. Дімі заїхали під дих і заламали руки, боляче вдаривши зубами об ручку туалету. Костя з переляку занімів і обмочився. Вовіка Валєра і Сірьожа з насолодою молотили ногами, хоча той був надто бухий, щоб якось серйозно опиратися.

Потім Павлович розпитав Діму і Костю, де гроші, які вони вкрали вночі з магазину. По кількох спробах Вовіка щось пронити, що мєнти – гандони, що на поляну вони чесно заробили, що нічого не крали, Валєра і Сірьожа почали з новою силою і насолодою молотити главаря банди малолітніх, навіть не зауваживши, що він «відрубався». Валєра щораз сильніше копав його безтямного ногами по нирках і печінці.

Павлович був почав грати у доброго поліцейського. Пояснив Дімі та Кості – якщо вони зізнаються, що все придумав Вовік, що він – паскуда їх змусив це зробити, то їх відпустять, дадуть умовно… Діма, коли йому приклали сигарету під, око в усьому чистосердечно зізнався. Костя ще раніше.

Вийшло, ніби Вовік сам грабанув магазин, а вони тільки на шухері двоє стояли. Діма чемно віддав гроші, сховані в морозилці на кухні. Підлітків-злочинців і непритомного Вовіка спустили в міліцейський ВАЗік і повезли у відділок, забравши за одно ноут. Вовік так і не приходив до тями.

Валєра, Сірьожа і сам Павлович злякалися не на жарт. Діму і Костю закрили в клітці-мавпятнику, а непритомного Вову понесли в поліклініку поруч. По дорозі вирішували, як усе обставити.

– Сука, ви заїбали пацана, – мудаки!!! – кричав на підлеглих Павлович.

– Скажем, що малолєтки чинили спротив, а той. – кивнув Сєрьожа головою на тіло Вови. – сам впав і побився ще й.

– Ну, або скажем, що він такий вже був, коли ми прийшли, що то малолєтки самі не поділили бабла і замочили старшого! – кричав Валєра.

У міській клінічній лікарні пахнуло хлоркою, людським потом і стражданнями. Вова лежав на столі операційної. 45-річний хірург Андрій Ігорович під сліпучими лампами встановив, що причиною смерті 23-річного юнака став внутрішній крововилив і черепно-мозкова травма.

Павлович, Валєра і Сірьожа написали в протоколі, що підлітки не поділили між собою грошей після грабежу і ненароком вбили старшого. Діма і Костя навіть не читали протоколу, який підписували. Такі були перелякані від усього, що з ними сталося. Суддя, який теж був давнім другом Павловича, визнав хлопців винними, але після їх щирого розкаяння дав тільки по три роки виховної колонії кожному.

Павлович віддав судді гроші, які заробив на справі, змусивши ще здати подвійну суму салаг, яких відмазав. В сумі вийшла штука баксів. Петрович очікувано здер зі студента 5 штук з його зарплати.

Кирило описав на порталі, як його пограбували. Але замітка загубилася в потоці міських новин. Нікого не цікавлять чуже горе і страждання. Через два дні міліція гордо відрапортувала про затримання по гарячих слідах неповнолітніх злочинців, які скоїли грабіж і вбивство.

Вулиця Сихівська і весь чудовий мікрорайон продовжували тихо і сонно чекати в чергах на маршрутки, купувати на «Шуварі» продукти, просто жити. Ніхто й не помітив загубленого життя злодюжки і ще двох приречених на кримінальне майбутнє. Магазинчики далі справно торгували крамом, район кипів життям.

Над кінотеатром «Довженка» і церквою Різдва Пресвятої Богородиці, як завжди, сутінкове сонце малювало в небі багряну імпресіоністьку красоту, схожу на іржаву воду з труб, вітерець носив вулицями солодкавий запах ганжі. Життя співало пісню стертих гальм маршруток, гуділи у клаксони озлоблені автомобілісти…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *