Наталі ПАРРЕЛ. Той день

Той день був якимось дивним. Точніше, дивною була і ніч, що передувала тому злощасному дневі і тому страшному вечорові.

Прокинувшись о шостій ранку з присмаком крові у роті, без наявних на те причин, я не звертаючи уваги, заварила міцної кави, і слідкувала з вікна за першими перехожими, що поспішали на роботу, переплигуючи через добрячі снігові намети. Останні два тижні і шматок до рота не ліз, жила за рахунок кави і еклерів з пекарні подружки. Голова була ніби з похмілля, ще і похмурість неба не додавала настрою, а на носі уже сидів Новий Рік. Звичайно вона боліла, я усю ніч чула дивний дзенькіт, котрий здавався досить знайомим та джерело його походження так і не вдалось виявити. Спершу, звук ледь чутно різав слух, ніби на вулиці щось розсипалося. Раз я пропустила повз вуха, через декілька хвилин знову повторився, а потім ще раз і ще, і ще. Інтенсивність звука наростала. Дійшло до того, що здавалося ніби це брязкає під ліжком. Злякавшись, я увімкнула нічник і сиділа досить довго, допоки втома не перемогла – я заснула. Тому туманний погляд та заплутані думки йшли, очевидно, у комплекті до веселої нічки.  

Посидівши хвилин з п’ять у згадках про ніч, я і не помітила, як кава закінчилася. Візерунок, що утворився на дні кружки трохи здивував – він був схожий на лежачу людину у досить неприродній позі. Гнівно кинувши посуд до рукомийника, силу очевидно не розрахувала, кружка тріснула навпіл.

– На щастя! – буркнула я, поплентавшись до коридору.

 Раптом зник струм. У напівтемряві, побачивши віддзеркалення у шафі купе, що стояв навпроти, мені згадався нічний сон. В якому я дивилася у вітрину магазину і ніби сама себе вмовляла залишитися вдома. Цілковита темрява, тиша, ця вітрина, все здавалося чомусь якимось химерним та моторошний, дивним було і те, що віддзеркалення говорило чужим голосом, ніби материним.

Того дня я дійсно збиралася зустрітися з подружками у торговому центрі. Ми хотіли купити подарунки рідним на свята, погомоніти про те, про се, випити кави, розвіятися в кінці-кінців. Я так довго чекала відпустку, ніякий сон не міг зіпсувати мені веселощі. Вирішила не накручувати себе і прилягти поспати, от тільки у сна очевидно були свої плани. Знову щось задзвеніло позаду мене. Та цього разу це було одиничним випадком. Сказати, що я трохи злякалася, це промовчати. Я добряче переполохалася, та планів не змінила. Покрутившись у ліжку біля години, намагаючись втихомирити нерви, моя все ж взяла, я нарешті заснула.

 Прокинулась о дванадцятій від того, що почула крізь сон, як мене кличуть по імені. Звичайно, у порожні кімнаті звати мене було нікому. Навіть розуміючи це і списавши усе на нерви, мені все одно було неприємно і лячно. Тілом пробіглася зграя підступних мурашок, з розміром у слонів. Заспокоївши себе, я пішла збиратися на рокову зустріч.

Виходячи з дому, знову згадала нічний сон, на серці господарювала тривога і важкість. Доводилося буквально силоміць примушувати себе вийти за поріг квартири. Мене саму почав дратувати такий настрій, тому зібравши усі крихти упевненості та впертості я пішла сходинками униз. Мертвий голуб на першому поверсі остаточно розгнівав мене і я твердо вирішила їхати розвіятися, приймаючи усе що коїться за випадковість, яку прикрашає бурхлива уява.

 «Нічого надзвичайного не відбувається, це все голод і поганий сон». – думала я, дивлячись на птаха. – ” Зі мною нічого надприродного відбуватися не може. Ось піду відпочину і усе стане на лад”.

Причини для таких самоутверджень у мене були досить вагомі: бабуся тата ще до мого народження відкрила йому сімейну таємницю – жінки у їх сім’ї відьомської крові. Але те, що вона передбачила скору смерть дружині, стерли для тата усю правдивість цієї новини. Він і чути не хотів, що його кохана мала загинути, як власне загинула і його мама (під час пологів).

– Молися, Михасю, аби під її серцем була дівчинка, може саме її дар врятує Соню.

Тато був сердитий на стареньку. Півроку вони не розмовляли допоки у мами не почалися перейми. Що все проходитиме важко лікарі попередили відразу, з’явились якісь ускладнення. Ми із сестрою були однояйцевими близнюкам. Після тривалих і важких  пологів, великої втратили крові, мамі принесли доньок, та вона нас уже не бачила. Слабкість була сильнішою, бідолашна утратила свідомість. Лікарі довгих дві години боролися за її життя, на жаль, безрезультатно. Прийшовши чудом до тями, мама попросила принести їй нас.

  Я знаю, що помру. Хочу перед смертю побачили своїх дівчаток, своїх янголят. – благала вона.

І моя сестра таки стала для неї Янголом. Як казали очевидці, Христя зненацька подивилася на матір дивно, зовсім по-дорослому, потім потяглися до моєї руки і буквально завмерла, свердливши поглядом мамин живіт. Я в цей момент звичайно спала, (завжди усе пропускаю). Христя того ранку померла. Серце зупинилося зненацька, лікарі нічого не змогли зробити. Натомість мамі покращило майже відразу.

Після цього тато довго просив пробачення перед бабусею, повіривши у кожне її слово. Чомусь прабабка не дозволила везти мене до неї, допоки не виповнилося мені п’ять років. Але те, що я почула під час такої довгоочікуваної зустрічі у перші хвилини, розбило всі мої очікування:

– Михасю, ти упевнений, що вона твоя дочка? – сказала  старенька жартома, повільно обходячи мене з лівого боку.

– Бабуню, щось не так? – тато трохи зблід.

– Вона не така як я. Вона нормальна.

Звичайно, було би гірше почути, що я ненормальна, але чомусь тоді мене це засмутило. Чого вона так сказала дізналася нещодавно, коли мені виповнилось двадцять три роки. Бабуня уже давно померла, Царство їй Небесне, розкрити правду взялася мама, котра усі роки винуватить себе у смерті Христини. Сили мої, по версії бабусі, пішли разом з сестрою, як відкуп,  для порятунку мами. Тому у ніякі знаки, ведіння чи сни я не вірила, так як, зі слів бабусі, не мала ніякого дару. І навіть при бажанні набути якісь надприродні навички, нічого би в мене не вийшло.

Керуючись цими фактами з моєї біографії і рішуче переступивши бідолашного голуба, я сіла у машину і поїхала на місце зустрічі. Дорогою мені знову почувся нічний дзенькіт, та він швидко минув.

Аби  тоді було здогадатися, що він означав.

Атмосфера у ТЦ була святковою: прибрані ялинки, гірлянди, вогники, новорічна музика. День був незабутнім, та вечір… Вечір я точно запам’ятаю на усе життя.

Анжела остання купила все що мала. Ми вже пленталися до машини, як раптом у магазині зникло світло. Усе поринуло у темряву, правда мобільні телефони рятували ситуацію. Люди швидко ринули до виходу. Я ж добряче спіткнулася, на рівному місці, злегка розбивши губу. Рита – одна з моїх подруг, допомогла підвестися і відразу дала хустинку.

– Каміло, ціла?

– Блін, каблук зломила, от розтяпа. – присмак нещодавно випитої кави змішався з металевим присмаком крові. – Тільки вперше взула чобітки і вже… – знайомий дзенькіт перервав мій розпач. Тепер він звучав інакше, зовсім поруч. – Чуєте?

– Що? – Анжела, що стояла позаду Рити, прислухалася.

– Дзенькотить щось. – я оглянулася довкола, але у темряві залишилися лише кілька відвідувачів, що нічим наче не дзвеніли.

– Пані, все добре? – один із охоронників, з ліхтарем у руках,  підійшов до нас і ми впізнали Дмитра Орлова. Я і Рита дружили з ним у коледжі.

– Дімка! Дімка Орлов? – крикнула Маргарита.

– Ритуля, Каміла. Я і не впізнав вас. – біляву чуприну змінила коротка стрижка, а джинси і футболки, солідний діловий костюм. Ось його то дійсно дивно, що Маргарита впізнала.

– Дівчатка, не заважатиму вам, чекатиму у машині. Здається пакети таки не витримають.  – сказала Анжела і поспішила до виходу.

Погомонівши з другом я перша пішла на двір. По-перше, Анжела чекає, а по-друге, якщо Риті вчасно не натякнути, вона говоритиме безкінечно. Переступивши поріг ТЦ з’явився струм. Окинувши поглядом стоянку, я зрозуміла, що Анжели немає. Далеко чувся надокучливий дзенькіт, але джерело залишилося поза увагою, бо на лобовому склі, зі сторони водія, погляд прикував темний, розтертий слід. Підбігши ближче, не звертаючи увагу на відчутний дефект підбора лівої ноги, я побачила плями крові на снігові, що в світлі ліхтарів здавалися чорнилом. Двері з боку водія теж були у характерних плямах. Дзенькіт з’єднався із серцебиттям, у душу закралася тривога. Кинувши пакети з подарунками на розбитий колесами сніг, і зазирнувши за машину, я завмерла. Розтріпане світле волосся пофарбувалось у червоний колір, розірвана шуба оголяла праву ногу із розірваною панчохою, розтерте обличчя і розшматована шия – Анжела.  Я хотіла закричати, але голос зник, поп’ятившись назад, у спину полетіла пригоршня монет, чулося чиєсь важке дихання. Монетки розлетілися із дзенькотом, таким самим, як я чула на протязі дня.

– Ось скільки коштує твоє життя. – почулося позаду.

Повернувшись, попереду мене стояла окровавлена брюнетка. Руки, обличчя, її сіра футболка були у крові – крові Анжели. Позначка упала до десяти градусів морозу, та здається незнайому це не переймало. У руках вона крутила кухонну сокиру, з якої капала кров. Як на зло, поруч не було ні душі. Рита теж не поспішала, а я і дихнути не сміла від жаху.

– Такі як ти мають помирати. Ви псуєте життя усім, кого вважаєте гіршими за себе. – продовжила дівчина, а я обережно відступала. – Ви дивитися у віддзеркалення і посміхається, ніби світ біля ваших ніг. І чоловіки летять на вас, як бджоли на мед. – ось і другий крок вона не помітила. – Ти украдеш у когось чоловіка, так само, як украли у мене. Але я не допущу цього. – у нападниці сіпалось око, причому доволі інтенсивно. Ще одна спроба відступити, не увінчалася успіхом. – Стій, стерво! – крикнула незнайомка. Різкий ривок щоб утікати, перед очима потемніло і чомусь пригадалось бабусине обличчя. Перечепившись за ногу Анжели, я упала поверх неї, руками у кроваву калюжу. В повній мірі вдихнувши металевий аромат смерті, що перепліталися із ароматом Шанель, який так любила Анжела, до горла підійшов ком нудоти та я стрималася.

  Невже так мені судилося померти? – запитала я.

– Не сьогодні. – голос мами пронісся, як вистріл.

Роздався вереск. Підвівшись, притулилася до паркану, тоді побачила, що дівчина кинула сокиру повз мене. Добре, що з влучністю у неї гірше ніж з голосовими даними. Вона була зовсім поруч, а сокира уже знову красувалася у руках. Її крик очевидно почула Рита з охороною. Важко дихаючи, я глянула на збагряніле взуття та багряне місиво під ногами, готуючись зустрітися із сестрою та бабусею. Краєм ока бачила, як до мене бігли декілька чоловік, але лезо уже наблизилось занадто близько. Хмільну передсмертну тишу розсіяв напівпрозорих образ перед очима.

– Живи. – у білій субстанції я пізнала ніби своє обличчя.

Коли я прийшла до тями Маргарита та Дмитро стояли над мною. Все ніби було приглушене: звуки, світло ліхтарів, крики подружки та її сльози. Мене щось запитували поліцейські та відповідати було не сила. Маргарита  кричала, розмахуючи руками, слів було не розібрати. Єдине, що я зрозуміла, коли лікарі підбігли до мене, це те, що я поранена. Коли це сталося не можу сказати та груди різко закував страшний біль. Остання картинка перед очима – нічне небо.

 

– То чого ти до мене прийшла? – запитує старенька жіночка років так восьми десяти, п’ючи ароматний трав’яний чай.

За спиною якої, у кутку, на білій глиняні стіні висить дві старовинні ікони; Діви Марії та Ісуса Христа. Невеличку кімнату з найпростішими дерев’яними меблями, що якнайменше втричі старіші Каміли, тільки починає заповнювати м’яке сонячне світло з невеликого віконця. На протилежні стіні висить безліч сніпків трав. Їх аромат просто заполонив приміщення, переплітаючись із запахом свіжовибілених стін. Дівчина відставляє чаювання, підводиться із-за столу та йде до травної стіни.

– Бабуся Оглафія, це Парило звичайне?

– Саме так.

– Врятує якщо вас наврочили, вірно? – тримаючи листочки рослини, гостя посміхається. – А це Омела Біла, у любовних справах помічник.

– Не тільки, але у любові теж. – бабуся, дивиться із цікавістю.

– Як думаєте, звідки я це знаю? – старенька мовчки продовжує дивитися на Камілу. – Того вечора мені наказала жити Христина. Це вона дала мені сили оборонятися, я впевнена у цьому. Знаходячись у непритомності, я бачила їх з бабусею, проводячими якийсь обряд зі мною. Вони були там у реанімації, я бачила їх, як зараз бачу Вас.

– Ти прийняла призначену тобі силу. – якось дивно посміхнулася господиня, посмішка видалась дівчині насмішливою.  – А від мене чого хочеш? – відповідь вона знала та все ж мала почути це від дівчини.

  Після усього я отримую дивні знання, бачу сни, душі померлих приходять до мене, я знаю чим снідають мої сусіди і чому до мене дзвонить Рита. Ви сестра бабусі, хоч і не спілкувалися із нею ніколи, тому  упевнена, що володієте подібним даром. Хочу запитати, чи візьметеся мене навчати? Я хочу уміти більшого, хочу допомагати людям. Та маєте знати головне: охорона наперебій стверджує, що я самооборонялася і душила нападницю.

– Як правда хочеш бути ученицею моєю, говори відкрито і прямо. Так заслужиш прощення, перш за все, у себе самої. Прийми скоєне. – бабуся суворим поглядом заглядає у вічі збентеженій гості.

Серце важко зжалось від такого погляду, по тілу пройшовся мороз, але зібравшись духом, уперше за півроку Каміла каже ці страшні слова правди:

 – Я убивця. Я убила її голими руками.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *