Олександр ШЕВЧЕНКО. Білий Ельстер

День третій

Осінь у Саксонії була чарівною. Щодня густий туман падав на ці землі і разом з золотистим листям створював атмосферу майже величавого спокою.

В такому настрої вона перебувала уже третій день, з того самого моменту, як приїхала до Юргена. І безумовно саме він був головним героєм цієї осінньої казки, і те щастя, що вона відчувала, створював в першу чергу саме він, а туман, листя, віковічні замки та костели – усе це було найбільш підходящими декораціями для цієї казки.  

Зареєструватися на сайті знайомств для 24-річної дівчини з Тернопільщини було відвертою авантюрою. Коли уже зараз вона питала себе – як вона на це спромоглася, відповіді не знаходила. Але це сталося, хоча й перші переписки з Юргеном вона не сприймала всерйоз. Він був дуже інтелігентним, але при цьому наполегливим та незалежним. Власне саме так він поставив її перед фактом, що збирається прилетіти до Тернополя, щоби познайомитися з нею. Після кількох днів приготувань (що включали в себе нову зачіску, найдорожчий в її житті манікюр та години репетицій німецької вимови перед дзеркалом, адже їй вперше випала нагода спілкуватися зі справжнім німцем віч-на-віч, а не перепискою), вона стояла у холі аеропорту, чекаючи на нього. Серце швидко калатало, і важко було тримати себе в спокою. Він вийшов у натовпі пасажирів, та вона одразу його помітила. Він був вище решти, його темне, але з помітним посивінням волосся стирчало над головами пасажирів, що йшли перед ним. Він також одразу її помітив, усміхнувся і швидко підійшов та обійняв.

– Hallo, leibe Marina – прошепотів він. Саме в цей момент, серце повернулося у свій звичний ритм, а вона вперше почула той неймовірний, величавий спокій, з яким зараз, через 4 місяці після тієї першої зустрічі, вона гуляла з ним за руку по одному з невеличких містечок Саксонії, по яким він возив її уже третій день.

Окрім інших чудових якостей, Юрген був ще й прекрасним екскурсоводом, вона дивувалася тому, як він може знати історію кожного містечка, кожного костелу , та кожної пам’ятки. Вона заслуховувалася його розповідями про ці землі і про те що тут колись відбувалося. Але при цьому, вона ніколи не втомлювалася, адже він якімсь шостим почуттям відчував, коли треба зупинитись та зробити перерву. І звісно, знав усі кафе навкруги і особливості кожного з них. Ось і зараз, вони зайшли у дерев’яний будиночок, дуже по домашньому  та затишно обставлений. Пухкий офіціант з розкішними вусами та в німецькому національному одязі, поклав перед ними серветки та меню. Зазвичай, вона довірялася порадам Юргена, але зараз вона звернула увагу на страву «лосось в масляно-часниковому соусі» і їй дуже захотілося спробувати.

– Тобі обрати, люба? – запитав Юрген, роздивляючись меню.

– Nein, тут лосось дуже цікавий…

– Лосось? – Юрген подивився на неї і на його неймовірно правильних рисах обличчя з’явився вираз легкого здивування, – ти ж не їси рибу.

Тепер уже настала її черга дивуватися:

– Чому ти так подумав, любий? Гарно приготовану, з бокалом вина, а ще й в такій компанії як ти – із задоволенням, – посміхнулася вона.

Юрген нічого не відповів, на його обличчі на мить з’явилася мало помітна іронічна посмішка. Він покликав офіціанта.

 

27 років тому

Юрген стояв на порозі з величезним букетом полум’яно-червоних роз:

– Дорога, Барбаро! Ти для мене стала сенсом усього життя! Все що я роблю – це для тебе і заради тебе. Дякую, що ти з’явилася в моєму житті і наповнила його справжнім сенсом. Я люблю тебе, і буду любити завжди! З днем народження, кохана! – він простягнув їй квіти. Перед тим, як взяти їх, вона витягнулася та довгим поцілунком поцілувала його в губи:

– Дякую, милий! Ти у мене найкращий!

– Я обіцяв, що сам приготую якусь складну і смачну страву для тебе на день народження, – його тон змінився на жартівливий, – отож, Ганц, занось!

У кімнату увійшов худощавий хлопець з великими круглими окулярами на носі. В руках у нього була величезна таця з покритою фольгою стравою, що виглядала досить комічно в порівнянні з його худорбою.

– Став сюди, – командував Юрген.

– І що ж ти там таке наготував, – принюхуючись, запитала Барбара.

– Отож, – святково почав Юрген, – на честь цього знаменного свята, презентую тобі плід прочитаної кулінарної книги, чотирьох походів у магазин та п’яти годин на кухні – Окунь по старовинному бранденбургському рецепту з білим вином.

Барбара почала заливатися сміхом.

– Що? Що таке, кохана? – не міг зрозуміти Юрген.

– Не хочу тебе засмучувати, милий, – вона не могла стримувати сміх, – але я забула тобі сказати, що я з дитинства не їм риби. Але це нічого, я впевнена, що нашим гостям твоє кулінарне мистецтсво сподобається. Ти у мене найкращий, – підсумувала вона і поцілувала розгубленого Юргена в щоку.

Їй виповнювалося 23 роки.

 

Четвертий день

Юрген мав прекрасний смак. Він завжди дуже стильно одягався, вона зауважила це ще по фотографіям на сайті знайомств. Біла сорочка на випуск, що окреслювала його накачану фігуру, сірий джинсовий піджак, що неймовірно підходив під його попільного кольору волосся та джинси з сильним ефектом потертості. І вони були не мішкуваті, як часто бувало у чоловіків за 50 (особливо в Тернополі), але також підкреслювали красу його фігури.

Щоранку, розмірковуючи над тим, що одягнути, вона переживала, чи не буде вона поряд з ним виглядати занадто просто, «дешево». Хотілося відповідати йому у всьому. І хоча вона взяла найкраще, що у неї було, все одно їй здавалося, що треба виглядати більш стильно, оригінально, цікаво.

Однією з найдивніших його якостей було вміння наче передбачувати її думки і бажання. Ось і зараз, поки вона роздивлялася у дзеркало плаття, приклавши його на себе і ламаючи голову над власним образом, Юрген, немов прочитав її думки і крізь двері гукнув їй:

– Марино, у нас з тобою сьогодні зміна планів! Не хочу щодня тебе нудити історією, сьогодні їдемо на шопінг в Лейпциг!

Торговий центр був величезним, але Юрген чудово знав де в ньому що знаходиться і наче передчував, що їй треба було саме зараз. Тільки вона хотіла щось сказати, він сам їй це пропонував. З перервами на обід, морозиво, каву, вони «шопінгували» сім з лишнім годин. Косметика, біжутерія, плаття, джинси, блузки, білизна – напевно Юрген купив їй стільки всього, скільки до того у неї за 24 роки життя не було. І на кожне її «дякую», він лише відмахувався: «дрібниці». І коли вони складали у його «Рендж Ровер», здавалося останній пакет, він в чергове здивував її:

– А тепер, у мене є ексклюзивний подарунок для тебе. Ходімо!

Вони знову зайшли у торговий центр, але пішли не у відділ з магазинами, а у кімнатку з написом «службовий вхід». Вони пройшли крізь маленький коридор і зайшли у кімнатку, яка замість дверей була огороджена лише висячими дерев’яними шторками. Невеличка кімнатка була завішана платтями, костюмами, тканинами, а по центру, наче вінець цього реквізиту – велика швейна машинка.

– Мортен! Я по моє замовлення! – прокричав Юрген.

З купи тканин неочікувано різко виліз маленький чоловічок з круглими окулярами на носі та довгим, зібраним у кінський хвіст волоссям.

– Юрген! Яка радість! Я уже зачекався, – промовив він з дуже незвичним акцентом німецької мови: звісно, усе готово!

Він дістав з-під швейної машинки щось, завернуте в паперову упаковку і простягнув Марині.

– Напевно Фрау хоче приміряти… – запропонував Мортен.

Марина покосилася на Юргена.

– Звісно, – з посмішкою прошепотів він.

Марина не могла відірвати очей від дзеркала у примірювальній. На ній було бордове плаття з відкритими плечима, корсет був прикрашений незвичайним узором та срібними блискітками, трохи нище пояс прикрашав ряд квіток роз, наче справжніх, а далі була пишна, «повітряна» юбка з фатину. На ногах Марини були того ж кольору туфельки з такою ж розочкою на кожній. Плаття було ідеальним під розмір Марини і воно було з дуже незвичного, приємного на дотик матеріалу, раніше вона ніколи таких не бачила. Це було неймовірно гарно і в середині Марини бурила купа емоцій на межі захвату і розчулення.

– Марино, люба моя! – повернув її до реальності Юрген: ти нам покажешся?

Вона зробила над собою зусилля, відвернулася від дзеркала, та глибоко видихнувши, відсунула шторку.

Мортен, що сидів за швейною машинкою, задоволено посміхнувся, скоріше своїй гарно виконаній роботі, а Юрген майже хвилину дивився на неї не зводячи очей і навіть не моргаючи. Очі розширились і заблистіли.

«Так, це саме те що треба» – ледь чутно прошепотів він.

 

17 років тому

Барбара завжди спізнювалась, але для Юргена час очікування лише підсилював радість зустрічі з нею. А радість була завжди, і за десять років подружнього життя ці емоції не те що не зникали, а навпаки – ставали щораз сильнішими. Коли він казав (а він робив це періодично), що Барбара наповнила його життя сенсом, це не були пусті красиві слова, але реальність. Останнім часом він часто замислювався про це. Важко сказати, чи були реальні цілі в житті у 25-річного хлопця, котрий одружувався на Барбарі. Зараз він сприймав того, юного Юргена наче іншу людину, мотивації дій якої до зустрічі з Барбарою теперішній Юрген не сильно розумів. Та чи була взагалі та мотивація? Усе змінилося з появою Барбари в його житті. І ще більше, після того, як вона сказала «так». Це наділило сенсом все – його багаторічне навчання на інженера-будівника, роботу, яку він отримав як раз після знайомства з Барбарою, за рік до весілля. Це наділило сенсом навіть двокімнатну квартиру в Лейпцигу, яку він отримав в наслідок, тепер стало ясно як використовувати і хто там має жити. Барбара. Звісно вона. Ну і він разом з нею.

В сторону бізнесу схилила його також вона, напевно сам би він ніколи не наважився б після приходу капіталізму в Лейпциг вкласти гроші у створення агентства нерухомості. А навіть якби створив, звісно не досяг би таких швидких і суттєвих успіхів, адже найкращим бізнес консультантом для нього була Барбара. Та навіть не це було головним. Головним було те, що найбільшою насолодою в житті для нього було бачити її радість. І заради цього, він готовий бути ставити на карту все – свою гідність, своє життя, все.

За 10 років спільного життя у них не було жодної суттєвої сварки, адже наскільки її радість була насолодою для нього, настільки ж її розчарування було болем його душі, і він в жодному випадку не допускав того. Час від часу між ними виникали лише серйозні розмови, останньою з таких, була розмова про дітей. В перші роки подружнього життя особливо про це не думалось, але тепер, коли обом було добре за тридцять, Юрген все частіше замислювався, про продовження роду.  Але Барбара була не готовою. «Юргі, я ще занадто молода для цього, почекай. Ти ж не хочеш, щоб я важила під сто, щоб в мене провисли груди та щоб я п’ять років молодості вбила сидячи вдома з пелюшками!» – починала дратуватися вона. В ці моменти йому ставало дуже незручно перед нею та боляче від її роздратування і він припиняв ці розмови. В чомусь вона була права, тим більше, вона фанатично ставилася до своєї дійсно неймовірної краси. Кожного уїк-енду, вона їздила в салони краси, де проводила цілі дні. Вдома обов’язково були десятки кремів та різних косметичних засобів, якими вона старанно користалася перед кожним виходом на вулицю та вечорами. Часто він купляв їх разом з нею, тому уже добре розбирався, де знаходяться які магазини і що там можна купити для жінок. І варто сказати, це давало результат – у свої 33 вона виглядала значно краще більшості вісімнадцятирічних дівчат.

Вона була дружиною, коханкою, партнером і другом. Єдиним другом, адже весь свій вільний час він проводив разом з нею і усі старі «друзі юності» зникли з його життя. Так само як зникли і «захоплення юності» – він уже не міг згадати, коли останній раз грав в теніс або їздив на конях, хоча в студентські роки він навіть брав участь у змаганнях з верхової їзди. Той Юрген фактично зник, зараз був абсолютно інший Юрген. Часом, в поривах ностальгії він, сам боячись цього питання, запитував себе: а чи варто воно того?

Його думки перервав голос Барбари, що кликав його:

– Юргі, коханий!

Він, обернувся. По пустій залі повністю дерев’яного ресторану «Jagdhaus» («Мисливська хата») йшла Барбара. На її обличчі була впевнена посмішка, а волосся було освітлене (пізніше він дізнався, що це називається «мелірування») та з красиво завитими кінцівками. На ній було неймовірної краси плаття, котре, напевно, жодній іншій дівчині не пасувало б так, як їй. Це було бордове плаття з відкритими плечима, корсет був прикрашений незвичайним узором та срібними блискітками, трохи нище пояс прикрашав ряд квіток роз, наче справжніх, а далі була пишна, «повітряна» юбка з фатину.

Чи варто воно було того? Звісно варто. Ця жінка варта самого життя.

Він підвівся, взяв її за руку і жестом показав Ріхарду, щоб він включив музику. Молодий господар «Мисливської хати» посміхнувся, та натиснув кнопку. З динаміків заграли скрипки. Юрген так ніколи і не дізнався, що це була мелодія його земляка – уродженця Лейпцигу, а називалась вона «Танго смерті». Вони танцювали дуже довго. І весь світ був в її небесних очах.

 

День п’ятий

Напевно Марина ніколи в житті не зустрічала чоловіка, котрий так поєднував би в собі інтелігентність, стиль та харизму. Його знання про історію Саксонії під час майже щоденних екскурсій не переставали її дивувати, крім того, він ніколи не втомлював її ними і умів робити ці розповіді цікавими. При цьому подивитися на нього завжди було приємно. Він одягався в брендовий, стильний одяг, який дуже пасував йому. Запах його одеколонів викликав у неї постійне бажання пригорнутися до його сильного, твердого плеча.  Можливо в Німеччині це й не було такою дивиною, але тернопільським чоловікам з їх мішкуватими джинсами та светрами не по розміру, до цього стилю було як до неба. Взагалі, чоловіків у віці Марина сприймала як вино. Воно могло бути з кожним роком все краще й смачніше, але якщо вино неякісне (а в основному таке «вино» зустрічалось їй раніше), воно дуже швидко прокисало і далі ставало все гидкішим. Юрген був однозначно найкращим «вином», яке вона коштувала.

Найбільше, її вражало, що він слідкував і дбав не лише про свій образ, але й про її. Сьогодні він повів її до знайомого йому перукаря і сказав, що їй дуже піде легке мелірування. Вона поставилася до цього скептично, але довірилася його смаку та бажанню. Власне, сидячи у перукаря-іспанця Хосе, що бігав навколо неї, чаклуючи над її волоссям, вона розмірковувала над цим усім.

Разом з цією вишуканістю, інтелігентністю та стилем, у Юргена була якась чаруюча харизма. Він ніколи не говорив попусту, в ньому відчувалася твердість, рішучість, та незалежність. Він був чоловіком, поруч з яким можна було відчути себе жінкою. А це було дуже важливо і так рідко такі чоловіки зустрічались в її рідному Тернополі. Що там – напевно взагалі не зустрічалися.

Перукар Хосе завершив свою роботу. Попри скептицизм Марини, це дійсно вийшло дуже красиво – часткове мелірування, надало волоссю блиску і новизни, а ефект завивання кінцівок, надав зачісці святковості. Вона була задоволена, втім, як завжди за останні п’ять днів.

Вечір вони проводили у великому дерев’яному ресторані, де Юрген зняв цілу залу для них двох. За столом, що пахнув свіжим сосновим запахом, були різноманітні м’ясні страви, салати та кілька пляшок елітного вина, а офіціантом у них був особисто господар закладу – старий ресторатор Ріхард.

Марина була у прекрасному бордовому платті, що його вчора подарував їй Юрген та з новою, свіжою, блискучою зачіскою. Це все разом виглядало наче казка.

– Юргі, я так вдячна тобі… Це все так чудово. До сих пір не можу повірити, що це все реальність, – розчулившись зізналась Марина.

– Дрібниці, – відмахнувся Юрген у своєму стилі.

– Ні, дійсно. Ти знайшов мене у тому Тернополі. Приїхав туди. Потім запросив мене до себе, у твій… наче казковий світ. Так піклуєшся про мене. Твоя опіка – це для мене найцінніше. Я так тебе люблю, Юрген. І я так вдячна тобі.

– Марино, leibe. Ти так схожа саме на ту, що є сенсом мого життя. Найбільша радість для мене – твоя усмішка. Тому ти не повинна мені дякувати. Найбільша нагорода для мене – те що ти… є, ти зі мною. І я хочу щоб ти була зі мною назавжди.

У Марини неочікувано для неї самої потекли сльози розчулення.

– Я… я згодна, любий, – прошепотіла вона крізь сльози.

Юрген встав зі стільця, підійшов до неї ззаду, обійняв за плечі і прошепотів на вухо:

– Не варто плакати, кохана. Я буду любити тебе до останнього дня. А зараз… ходімо танцювати.

Він лагідно взяв її за руку, і показав щось жестом Ріхарду. З динаміків почали лунати скрипки. Марина знала цю мелодію, це було «Танго Смерті» Вільгельма Вагнера. Одна з її улюблених класичних мелодій.

Юрген міцними руками обійняв її за талію і вони танцювали так, наче у світі не було нікого і нічого крім них двох і цієї мелодії. І все її життя було у його карих очах.

 

Три роки тому

Барбара уже кілька місяців була сама не своя. Вона перестала виходити на вулицю, припинила спілкування з подругами, навіть видалила свої сторінки з соціальних мереж. І цього вечора вона не промовила до Юргена ані слова. Уже третю годину сиділа біля дзеркала, наносячи макіяж, незадоволено витираючи його і знову наносячи. Її миле дитяче лице було покрито помітними зморшками навколо очей на та лобі. Каре волосся уже доволі помітно перемішувалося з сивими волосинками. І фігура звісно уже не могла бути такою ідеальною, як ще п’ять-сім років тому. Для Юргена ці вікові зміни не були проблемою, він не переймався ні за її зміну в зовнішньому вигляді, ні, тим паче, за свою. Але Барбара переживала це дуже важко і він нічого не міг з цим поробити.

Вона в чергове зтерла макіяж і дивилася порожнім поглядом на себе в дзеркалі. Юрген підійшов ззаду і подивився через дзеркало в її порожні очі:

– Люба моя, перестань, прошу. Ти в мене найкрасивіша, ти ж знаєш. Я буду любити тебе завжди.

– Я більше ніколи не буду такою, як колись, – сухо сказала вона.

– Барбаро, люди змінюються, це нормально. Хочеш, можемо зробити тобі пластику? Або ж просто поїдемо до Хосе, кілька годин у нього – і будеш виглядати як у двадцять п’ять.

– Це все обгортка. Я ніколи більше не буду собою. Мені бридко. Бридко дивитися на себе, бридко показувати себе людям, бридко так жити. І з кожним роком буде усе гірше.

– Кохано моя, – Юрген обійняв її і притиснувся: ти найпрекрасніша. Ти сенс мого життя, я любитиму тебе завжди.

Вона різко прибрала його руки, встала зі стільця і дала йому ляпаса по щоці.

– Я казала тобі уже, – прошипіла вона: ти маєш бути незалежним. Ні я, ні будь хто інший не має бути сенсом твого життя. Лише ти сам. Поїхали на міст, – різко змінила тональність вона.

Міст над рікою Weiße Elster (Білий Ельстер), що знаходився у сусідньому містечко, близько двадцяти кілометрів від їхнього дому, був одним з улюблених місць Барбари. Існувала легенда, що колись цей міст був єдиною дорогою між двома поселеннями, котрі розділяв Білий Ельстер. Після його побудови зв’язки між містечками почали активно нарощуватися, і цей міст став не тільки суспільним та економічним підґрунтям для цього, але й місцем, де створювалися нові сім’ї між молодими хлопцями та дівчатами з двох поселень, що вперше зустрічалися саме на цьому мосту. Згодом, цей міст почали називати «мостом одиноких сердець», і з’явилося повір’я, що людина, що не може знайти свою половинку, має вечорами гуляти по цьому мосту і обов’язково знайде. Правда це чи ні невідомо, тим не менш, два поселення згодом об’єдналися в одне містечко на двох берегах Білого Ельстера – Дункельхейт.

Юрген та Барбара часто проводили час і на цьому мості, і на берегах Білого Ельстеру. Тут він освідчився їй у коханні, тут у них була весільна фотосесія, тут вони відзначали будь-які важливі події у їхньому житті, тут же

Коли вони приїхали, сутінки уже огорнули місто. Міст був освітлений поодинокими ліхтарями, а заходяче сонце створювало сонячну доріжку по річці. Барбара оперлася на перила мосту, Юрген стояв біля неї. На воді плавали якісь птахи, важко було з висоти зрозуміти, що саме за птахи це були. Барбара довго та мовчки на них дивилася, потім підняла з землі невеликий камінчик та кинула у воду, біля птахів. Птахи розлетілися.

– Красиво, чи не так? – Барбара говорила наче сама з собою, продовжуючи дивитися на водні кола, що розходилися від камінця: Камінь пішов на дно, але його душа наче полетіла вверх, разом з птахами.

Юрген обійняв її. Вони ще довго дивилися на Білий Ельстер.

 

День останній

Марина була втомлена та щаслива. Сьогодні вони їздили в Берлін. Вона давно мріяла побувати у столиці Німеччини, і це було справжнє свято для неї. Але головне було не це. Тепер вона могла з впевненістю будувати плани на майбутнє. На майбутнє в Німеччині та з Юргеном. Вона уже продумала де зможе тут працювати, кого першим з родичів та подруг запросить до себе в гості, в Німеччину, навіть про те, яким німецьким ім’ям вона хотіла б назвати їхню майбутню дитину – хлопчика або ж дівчинку. В німецькій мові багато гарних та оригінальних імен.

Про це вона думала лежачи в ліжку у білій нічній сорочці з цікавим узором на правому стегні. В цілому, нічна сорочка нічим особливим не виділялася, та Юрген наполегливо попросив її вдягнути і пішов в душ. Якщо він купляв щось спеціально для неї, то напевно це дуже їй пасувало, його смаку Марина уже вірила більше ніж своєму. Вона ще раз, не вставаючи з ліжка подивилася на себе в дзеркало, але так і не зрозуміла що ж такого, саме в цій нічній сорочці. А ось і Юрген вийшов з душу – вона почула його кроки.

Це була найкраща ніч у її житті. Ніхто та ніколи ні до, ні після не міг і близько наблизитися до того, що робив з нею Юрген в ту ніч. Задовго після тих подій, Марина прийшла до висновку, що така ніч могла бути лише раз в житті, та лише в таких обставинах. І попри все, згадувала про неї з великою насолодою. Так, це було неперевершено.

Було о пів на третю ночі. Юрген докурював сигарету, а Марина не могла справитися з легким тремтінням в ногах.

– Марина, leibe. Поїхали, я хочу тобі дещо показати.

– Милий, уже пізня ніч. Давай, ще кілька разів, а завтра покажеш.

– Nein, мила. Поїхали, це треба лише вночі, він піднявся з ліжка. Можеш навіть не одягатися, лише накинь куртку на нічну сорочку.

 

Рік тому

З поліцейського протоколу

О 2:37 Барбара Гросскрайн викликала таксі до свого будинку. Машина приїхала о 2:52, Барбара Гросскрайн вийшла о 3:00. Увесь цей час Юрген Гросскрайн спав у будинку і не був свідком цих подій. За словами таксиста, Барбара Гросскрайн була одягнута лише у білу нічну сорочку, на яку була накинута куртка. Та ногах у неї були домашні капці. Її замовлення було – центральна алея Дункельхейту. Машина приїхала за місцем замовлення о 3:24. Подальша реконструкція подій згідно відео з камер спостереження. Барбара Гросскрайн пройшла по алеї до Мосту одиноких сердець, вийшла на середину мосту. 8 хвилин вона дивилася на воду, після чого зняла капці, забралася на перила. О 3:48 вона кинулася у воду.  За словами Юргена Гросскрайна, він прокинувся близько 8:00 і лише тоді помітив відсутність дружини.

 

День останній

Було холодно. Правою рукою Юрген обіймав її, лівою, держав за руку. Вони пройшли до центру моста та підійшли до перил.

– Стань на опору, мила.

– Я дивилася «Титанік», любий, – посміхнулася вона, стала на найнижчу опору і закрила очі.

Він взяв її обома руками за талію. Його руки були гарячими і це було дуже приємно в таку холодну погоду.

– Ми повинні зробити це разом… Барбаро, – він підійняв її і сам став ногою на нижню опору перил.

– Юрген? – почала панікувати Марина: Юрген, що ти? Що ти робиш?!

Він підіймав її все вище, і став нахиляти по той бік перил. Вона почала опиратися, намагатися вирватися з його рук, але він тримав її крепко і вирватися було неможливо. Він став обома ногами уже на другу, верхню опору перил, її положення стало майже безнадійним. Вона схопилася руками за перила, та відштовхнувшись від них вдарила його потилицею по лицю. Юрген скрикнув від болю і, не втримавши рівновагу, впав на асфальт. Марина впала на нього і, як їй здалося знову вдарила потилицею при падінні. Вона швидко піднялася, та щосили побігла у напрямку міста. Вибігши з мосту вона почула сильний плеск води. Не перестаючи бігти, вона обернулася, та лише побачила одинокого птаха, що злетів вверх над Мостом Одиноких Сердець.

 

З міської газети

Саксонський маніяк мертвий

Саксонський маніяк мертвий – жінки можуть почувати себе спокійно. Саксонським маніяком опинився 53-річний бізнесмен-будівельник Юрген Гросскрайн. Саме його жертвами стали п’ять жінок за останній рік. Нагадаємо, що восени минулого року відбулася перша трагедія, коли 27-річну уродженку Лейпцига вночі скинули з Мосту Одиноких Сердець. Після цього відбулося ще чотири подібних вбивства. Чергове мало відбутися цієї ночі. Судячи з усього, 24 річна українка, ім’я якої ми не називаємо з етичних причин мала стати його останньою жертвою. На відміну від минулих разів, тепер Саксонський маніяк ніяк не маскував свій зовнішній вигляд, з чого поліція робить висновок, що тепер він планував сам стрибнути у прірву Білого Ельстеру вслід за своєю жертвою. На щастя, дівчині вдалося відбитися і втекти від вбивці. Гросскрайн не почав її наздоганяти, натомість сам скинувся з мосту. Пошуком його тіла займається Служба з Надзвичайних Ситуацій.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *