Фотя ВІТРИЛО. Чарівні істоти

Самі ви не існуєте!
(Єдиноріг)

Чарівні істоти живуть не тільки в легендах про старовинні замки, окутані мороком, а скрізь навколо нас. У наших садках, скверах, будинках, квартирах, річках і так далі. Ну то й що, коли ви їх не бачите? Електроенергію ви теж не бачите, але ж вона є, чи не так? Навіть, впіймавши її і примусивши служити вам, ви її не бачите, а тільки результати її діяльності. Ось так і чарівні істоти: живуть поряд невидимо, але їх можна відчувати і взаємодіяти на рівні почуттів та духовного бачення.

*

В будинку давно не жили, але виглядав він міцним і бадьорим. Хороший такий сільський будиночок — для дачі і взагалі.  

Кілька старезних шовковиць покривали тінню весь двір, рятуючи його від спекотного літнього сонця. У дворі було безліч різних сарайчиків, курничків та сінничків.

Трьохмасну кішку Люську не обходила купівля-продаж майна, вона вважала цю хатину і двір своєю власністю і не бажала переселятися. Втекла з нового місця проживання назад. Продовжувала жити тут самотньою. Ми приїжджали весною, влітку, восени і годували її. Але як вона зимувала тут наодинці з лютими морозами, ми не знали. Два роки вона зустрічала нас у дворі кожної весни. А  третього року ми приїхали, та Люська нас не зустріла. І пізніше не з’являлася. Мабуть, пішла таки на “багатші села”, знайшла собі постійних годувальників та іншу хатину. Вважаю, що так і було. Не така вона дурна, щоб просто загинути від голоду та холоду.

Дивно, але без Люськи щось змінилося у дворі, і в будиночку.  Досі так спокійно і солодко спалося вночі, а тепер скрипіли половиці, ніби хтось ходив по кімнаті, холодний протяг пронизував несподівано і будив серед ночі. З сильним серцебиттям я підіймала голову від подушки і прислухалась.

Однієї ночі я прокинулась від… сильного поштовху в плече. Я розплющила очі, гарячково приходячи до тями, і відчуваючи, як страх липкими павучими лапками заповзає в саме нутро.  В кімнаті було тихо і пусто, скрізь тонку фіранку проникло місячне проміння і розсіялось на килимку поряд з ліжком та на ліжку. Скрізь відчинену кватирку в хату лилася приголомшлива тиша. Ні цикадки, ні соловейка, ні собачки.

“Мабуть, приверзлося,”    подумала,  натягуючи на голову теплу ковдру.

Задрімала. Штурхан в плече був іще сильніший, ніж перший. Я прокинулась, миттєво згадавши ситуацію. Завмерла від потойбічного жаху. Лежала, не дихаючи, прислухаючись… Ніколи ще так не страхалась в своєму житті.

Одна — однісінька  вночі в сільській хатині. Подвір’я величезне, сусіди далеко, навіть вдень їх ніколи не видко. Одна сусідка якось розповідала, шо в селі дуже багато відьом. Але я на ці теревені не зважаю, бо таке про кожне село говорять, навіть про місто, навіть про Київ з його Лисою горою.

Лежала і боялась поворухнутись. Здавалося, той, хто штовхав, відчував якусь ненависть до мене. Він вважав себе господарем тут, а мене непроханою гостею. Йому не потрібні чужаки в його хаті.

Врешті-решт, різко підхопилася і кинулась до вмикача. Електричне сяйво залило кімнату, прогнало страхи і тіні. Не буду більше вимикати світло, так і спатиму.

*

Вдень, при сонячному світлі, пережите вночі здавалося якоюсь вигадкою, сном, безглуздою маячнею.

“Але ж… Що це було? Може, привид, душа тієї бабці, колишньої господині маєтку? Може, тиняється тут, не зрозуміє ніяк, що вже померла? А може, це домовик? Адже недаремно стільки історій існує про домовиків… Ось прийде вечір, і я боятимусь вимкнути світло в спальні. Що робити?”

*

Вони всі прийшли. В кімнаті була якась бабуcя з крижаним подихом, у білому вбранні (мабуть, колишня власниця будиночка), а також явилася покійна поетеса Лариса, моя знайома.

У Лариси була купа творчих ідей та планів, вона так не хотіла ще вмирати, але відчувала близьку смерть, як ото собака. Вона приходила на літературні зустрічі в бібліотеку, скромно читала вголос якогось свого геніального вірша, а потім жалібно просила ввімкнути запис симфонії № 40 Моцарта. “Будь-ласка, я хочу послухати сьогодні, бо я можу не дожити до наступного разу…”

Літератори поблажливо посміхалися, вважаючи, що Лариса дивакує, щоб привернути до себе увагу… Шкода, що ми не розуміли її душі. Вона таки померла невдовзі.

Але чого вона припхалася до мене на дачу після смерті? Мені страшно. Я боюсь покійників. Хоч і знаю, що розумніше було б боятися живих, а не мертвих.

Треба прокинутись, гарячково міркувала я,  жахаючись  близькості потойбічних жителів.

З великими зусиллями мені вдалося вирватись із міцних обіймів сну. Серце калатало, ніби хотіло вискочити з грудей і втекти десь, сховатися від цих кошмарів серед якоїсь сонячної галявини, де живуть тільки метелики та бджоли. Ці істоти мають неймовірну властивість заспокоювати. 

*

Прокинулась вранці від якогось чудного звуку. Ніби надворі пролунав постріл. Десь на вулиці, недалеко, за воротами. Було ще дуже рано, туман не розсіявся, а низько стелився над грядками, серед саду, розмиваючи контури кущів квітучого деревію та стовбурів молодих яблунь.

Тихо ступаючи, в своїй рожевій піжамі в білі горохи, я підійшла до хвіртки. Ставши навшпиньки, виглянула на вулицю. На бруківці навпроти двору хтось лежав, покритий туманом.

Коси на голові заворушилися і гострі кольки забігали під шкірою.

“Чого ти? Ну впав хтось п’яний … в селі люблять погуляти. А може — серце? А звук пострілу?” –  згадала, і в грудях  ввімкнулася морозильна камера.

Намагаючись бути безшумною, я відчинила хвіртку і вийшла за огорожу. Наближаючись до тіла, зрозуміла, що лежить жінка.

Ближче… щось до болю знайоме в обрисах. Обережно торкнувшись плеча, заглянула в обличчя, і… відсахнулась. Перехопило подих, cтисло в горлі, витискаючи вологу з очей. Переді мною лежала — Я з кривавою плямою на грудях, на руках, ще жива.

“Межі часу і простору стерлись… програма “Сон”, створена для зустрічей між різними реальностями, поламалась… все вийшло з-під контролю…” – прошепотіла я поранена, і стулила повіки.

Померла? Чи дихає? Що робити? Мені здавалося, що я сплю і бачу сон, настільки все було дивовижно-фантастичним. Але ні, ось я подивилась на свої руки… ні, я не сплю вже давно.

Незабаром сусіди прокинуться, поженуть корів у берег, а я тут із… сама з собою.

“Затягну у двір, а там видно буде…”

*

– Хто в тебе стріляв?

– Я — свідок злочину … бережись, вони не розуміють, що діється. Можуть переплутати тебе зі мною, можуть знову опинитись на цій вулиці. Все може бути…

Тихий голос її обірвався.

Я сиділа поряд з мертвою самою собою… що це я таке сказала? Воно як звучить? Як слова поета чи як слова божевільного?

Я відчувала біль втрати, співчуття, емпатію і ще щось таке, що не можна  вбрати в слова. Наші почуття і так недосяжні для слів, тому ніхто ніколи не розумів іншого. Історія людства — це суцільне Непорозуміння.

*

Цілісінький день я намагалася зібрати докупи думки, зосередитись і знайти вихід, щось придумати. Врешті-решт,  вирішила мовчки спостерігати. Якщо труп до завтра не зникне сам собою, я його просто закопаю і посаджу квіти. Тільки я одна буду приходити на могилу і згадувати казкову зустріч тієї моторошної ночі.

“Може це домовик незадоволений чимось… тому лякає мене, впускає привидів, насилає морок?.. Треба задобрити це хатнє божество. Може, сердиться, що ми не вберегли кішку?.. я читала десь, що вони часто дружать між собою. Кішка пропала, а він тепер мститься.”

Перед тим, як іти спати, я поставила на стіл стакан молока, поклала печиво. Але цього було мало, треба було запросити. Як?

Скажу просто: “Батечко Домовий, приходь до нас вечеряти.”

Сама до себе посміхнулася поблажливо. Дива, та й годі.

Заснула я досить швидко, бо була надто стомлена. Але серед ночі мене розбудило відчуття чужої присутності  поряд.  Розплющила очі. Поряд з ліжком хтось стояв. Постать височезна, аж до стелі майже. Сорочка широка, довга, схожа на полотняні селянські, як на картинках давніх часів. Штани теж широкі, але темніші. Обличчя просте, широке, волосся світле, наче купа соломи,  розбурхана вітром. Внизу юрмилися якісь маленькі істоти, що не сягали йому й до пояса. Вони всі з цікавістю розглядали мене. Вперед не лізли, ховалися за високого, наче діти, визирали із-за спини, із-за ніг. У високого був такий вираз обличчя, наче він хоче сказати: “Запрошувала? А ось і ми!” І радісно усміхнеться.

Але я злякалась. Я була не готова. Запрошувала, але не вірила. Тому закричала від жаху і намагалась перехреститись.

Обличчя високого набуло розчарованого вигляду, і раптом… вони всі зникли.

Тільки заспокоївшись через кілька годин, я зрозуміла, що то був Домовик із свитою, якого сама ж увечері запросила.

Сама винна… міг відбутися контакт рідкісного порядку. Втратила такий шанс, боягузка.

Що тепер буде?

*

Труп двійника нікуди не зник. Я довго копала яму в найвіддаленішому кутку мого дикого саду. На могилі поклала великий сірий камінь. Подумала: “Що робили б мої знайомі, станься з ними така пригода? Мабуть, побігли б у поліцію…” Такий ризик не для мене. А раптом у мене глюки? А я почну пояснювати в поліції про привидів, двійника, дірку в матриці, домовика та його свиту? Вибачайте…

Але з тих пір ніякі привиди вночі мене не тривожили, істоти з інших світів не являлися. А кішка Люська несподівано прийшла серед білого дня, виникла серед заростей кабачкових ліан. Пройшло вісім років, як вона зникла. Я ніяк не сподівалася, що знову побачу цю симпатичну вередливу особу.

Через кілька спокійних та безтурботних днів всі події з чудними істотами здавалися маренням, сном… нічого такого не було, то якась фантастика. В пам’яті картинки  тьмяніли та стиралися.

А з міста зателефонували про невідкладні справи. Просили, щоб приїжджала терміново, мов не телефонна розмова, але поспішай, мов, поспішай, щось трапилось неординарне.

Перед від’їздом пішла прогулятися до річки, до водоспаду. Водяної м’яти трошки нарвати. Сусід, що любить на гармошці грати в вихідний день, та співати з собачкою хором, якраз набирав перші акорди. Сьогодні поряд з ним сидів гість.

Вгледівши мене, сусід, як звичайно, вигукнув привітання.

“О боже, хто це з ним там?”

Той гість був як дві краплі води схожий на Вітька. Тільки одягнений по-іншому, по-міському, чисто.

На душі стало якось моторошно, аж занудило, але я заспокоїла себе: “Може, родич якийсь…”

Та тривога все наростала. Я не могла знайти їй пояснення.

Ще гірше себе відчула, коли побачила в дворі сусідки Оксани — дві Оксани. У баби Ніни — дві бабуськи однакові біля колодязя розмовляли.

“О боже… вони спокійно спілкуються з своїми двійниками! Тільки мене лихоманить. Що тут діється?”

Назустріч вулицею йшли двоє близнюків. Толян та … Толян. Справжнього я впізнала по засаленому, в давні добрі часи – білому кепчику.

Я зупинилася навпроти них. “Для чого ви тут? – втупилася в двійника. – Звідки? Хто?”

Толян розгублено блимав то на мене, то на близнюка.

Телефонний дзвінок відволік мене. “Іра, приїжджай швидше. Скоро ми не зможемо впізнати хто з нас хто. Місто наповнюється якимись клонами-двійниками. Можливо, це терористичний акт із заміною справжніх людей…”

Ніхто не міг нам нічого пояснити. Події розвивалися швидко і дивовижно. Крім двійників, почали з’являтися покійники. Зникали цілі міста. Натомість виникали ліси, гори, пустелі.

Ви могли йти вулицею, тримаючи за руку свою дитину, і раптом дитина зникала, ніби розчинившись в повітрі. Диктор в телевізорі міг зникнути, не закінчивши речення. Прямо перед вами несподівано виникали предмети, які не можна було описати людською мовою.

Все втратило сенс. Ніхто ні в чому не був впевнений.

Ходили чутки, що причина — у великому адронному коллайдері. Нібито вчені самі не знали, до чого можуть призвести експерименти.

Релігійні говорили, що настав кінець світу, що скоро всіх будуть судити. Закликали каятись та молитись.

Не знаю, що там було далі. Мені довелось пережити іншу пригоду. Мабуть, через те, що моя близнючка загинула, я раптом опинилась в її світі, в її оселі, на її місці. Там ніхто не знав, куди вона поділась, отож мені ніяк неможливо було пояснити, що я — не я. Довелось звикати до іншої ролі, розслідувати власне вбивство, щоб якось уникнути чергової кулі від ворогів не моїх, а успадкованих.  А також звикати до “чарівних істот”, як до сусідів, колег і навіть… майбутніх друзів.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Эйва сказав:

    Интересно-интересно! Ещё один вариант “конца света” Ты молодец,дорогая! Я всё думала: чем притягательны твои произведения? Ты обладаешь талантом живого слова! С начала и до конца ты находишься с персонажами в гуще событый. Не каждому дан такой талант! Новых успехов тебе.моя дорогая!

    1. Lana Chornohal сказав:

      Спасибі тобі, моя хороша. 🙂

Залишити відповідь до Lana Chornohal Скасувати відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *