Роман КРИВОЖИХА. Вибивай ці кляті двері

          Вибивай ці кляті двері. Х’ю, чорти б тебе вхопили, ламай двері.

          Та дайте хоч очі продерти. Снилась Лінда, вже мало не взяла мене за руку, так ви своїм криком розбудили.

          Твоя Лінда буде на віки вічні вдовицею, коли не пустиш мене в кабінет. Нащо Господь дав джентльмену такі міцні плечі – ну точно ж для того,щоб висаджувати це паскудство.

В готелі було повно відбірної лайки, в кожному номері  поступово чулася метушня – починали прокидатися гості.  Річ в тім,що Бен постукав, а йому ніхто не відповів. Гвалт здійнято. 

          В нього ж припадки! Йолопе, ти  загубиш нашого хазяїна.

          Зараз, сер. Чуєте – тріщить дерево.

Як тільки справу було зроблено , двоє кинулось в кімнату.

          Прекрасно(потік вульгаризмів)! І чим йому тепер допоможеш? Може, Лінда нам підкаже? Га? Чого мовчиш?

          А коли він ще дихає? Нумо перевіримо!

          В мене масло на батоні не таке біле. Він і на вигляд холодний.

Вбіг третій. Лайки додалося. Суцільний хаос. Труп не давав спокою. Це обличчя ще за життя наводило жах, а тепер воно, ніби втілювало диявольську міміку.  Панове чомусь поспішали. Один з них не став довго чекати – перевернув аптечку на стіл, став шукати шприци і ампули. Доки знайшов – і сам побачив,що все скінчено.

Задзвонив телефон. Не варто й старатись,бо це кінець. Взяв трубку той,що найдужче горлав. 

          (Заїкаючись) Ссссер, ввввін ммеерртвий. Не встигли. В нього чимось двері підперті були, сер, не зліться. Ми не хотіли. Серррр(надривно крикнув)

Сер поклав слухавку. Трійка геть розклеїлась. З’явилась пропозиція щодо віскі. На труп начхати. Накрили скатертиною,  вигнали хазяїна, ткнувши йому посвідченням, закурили.

          Він не терпів табаку. Скаженів. А тепер хай вже вибачає, – мовив Х’ю.

          Цей тип нічого не любив, йому аби роботів.

          Тиран одним словом. А зараз як мішок з непотребом.Ха-ха.

Напивались, а час летів. Під’їхала машина. Надійшов четвертий. Перевірив тіло, важко зітхнувши. Осів на стілець так важезно. Напругу можна різати нігтем.

          Гаррі, хлопчику мій, скажи всім,що тут просто трапився негарний припадок, що цього чоловіка відволали. Нехай той йолоп  хазяїн всіх заспокоїть. Ви троє, сховайте його он туди, за диван! Хутко!

Ну власне, ніхто не повірив своїм вухам. Невже просто суворі строгі вказівки, і вироку не буде. Метушня відновилась. Тіло заховали, і в ліжку неймовірним казковим чином опинився двійник. Впустили людей з інших номерів. Всі заспокоїлись, подякували  Богу, що врятував чоловіка і розійшлись.

          Зарити необхідно. В далині. Авто очікуйте під вечір. Водій не зачепить.  Полюбляє імпресіонізм. Так, що говорити з ним ні про що. Винесете «килим», в лісочку «витрусите». Не буянити. Через намічений цим графіком(показав списаний аркуш паперу) мусите разом спускатися в хол. Роздивляйтеся на всі боки. Зараз двійника ще загримують, ніби він не повністю відійшов від приступу.  Не кисніть – кажете,заперся з середини? Ніхто не винен. Минеться якось.

          Куди повезем?

          Аби тільки не знайшли. Куди завгодно.

          Хи-хи, і  нас потім в ту саму яму?

Начальник пом’явся.

          Взагалі-то, варто було б. Але живіть, ідіоти.

          Так і повірили. Багато у вас агентів «виживало». Йдіть  ви до біса.

          Що-що? Панове, мені здається – ви трохи тут знавіженіли. Забули з ким говорите?

Чинився каламбур. Підневільні перебалакувалися з хазяїном, а він не міг щось їм заподіяти, бо й сам нічого не розумів. Така, дійсно, нелогічна обстановка!Іноді навіть сери з залізною волею від шоку втрачають координацію.   

Пан-крикун не став уже розпинатися:

          Джентльмени, я розумію,що ви перенервували. Просто відвезіть тіло і закопайте. Не хочеться для цього вводити нових людей. Та й для вас треба привід знайти,аби прибрати зі сцени!

Якось владналося. Люди приходили до тями. Чекали машину. Труп за диваном хвилював всіх трьох! Боялись стати його колегами! Хотілося б ще попрацювати в різних «департаментах»!

Сутінки все барилися поглинути місто. Однак килим виносили в обід. Ті,що шпигували за трьома нашими бідолахами навіть не очікували такого нахабства. За автомобілем не прослідували. Думали – це відволікаючий маневр. А труп повезли, зоставивши в дурнях злодюг.  Правда, й тих що їхали теж в дурники пошили. Водій зовсім не говорив. Зовсім. Мабуть, дали інструкцію. Тільки на дорогу дивився. Хоч почесати язиком йому пекло. Фізіогноміку ніякий виродок не відмінить. Треба бути напоготові. Бен готувався зацідити гаду в вухо, й вистрибнути з транспорту. Х’ю вичікував, Йому бракувало рішучості, так як і автору написати не оце оповідання, а роман  на шістсот сторінок сили не вистачає.  Сем(тобто третій мученик), взагалі-то мав трохи більше клепки.  Водія теж приб’ють. Тут ,певне, ще виникнуть комбінації.

Ага! Звернув з головної  дороги.  В тому сенсі,що щось не тією доріжкою. Підозріло якось смикався, ніби зважав чи повертати чи ні! Бен дійшов того невтішного  висновку,що їх вже підвозять до бійні.  Ха-ха, цей аматор-вбивця коситься на пасажирів у своє дзеркало. Видав себе.

Мить – і револьвер в бенових руках! Постріл! Ні, не він стріляв. Ого, в водили реакція! Першим  зумів!  Бах! Кров. Крик. В колінце поцілив. Боляче! Х’ю вистрибнув  геть під шумок. Мерщій до лісу. Сем так-сяк справився з  суперником. Викрутив руку. Бен  кричав не по-людськи.  Матінка Анархія.

Ще й нічим руки зв’язати. Щоб тобі, ременем чи як? Тепер штани спадають. Куди його діти? А ще ж труп? Та цур йому, Бен же сам не піде! 

Сема застопорило.  Він і Х’ю вважав своїм другом, а той утік! Бена порятує, та ще й проблем собі наживе!  Зараз волає на цілий ліс, а ще годинку тому обзивався поганими словами. Сем – малоосвічений парубок, однак голову носить на плечах, а не вдома забув. В цій справі менше треба свідків. Бах! Бен відмучився. В дорогу! Ах ти ж прокляття – штани спадають.  Та й біс з ними. Обійдеться. Бо ще водій цей гадський прокинеться, а його вбивати вже часу не має. Побіг.  Хе ,хе – наздоганяють. Вбивця б сам не діяв. Ого! Кричать щоб зупинився.  Зовсім за ідіота приймають. Стріляйте – стріляйте, все одно не влучите!  Це мабуть мисливські рушнички у них. От дурні! Дробом хочуть укоськати! Спробуйте, придурки! Таки ж в коледжі по бігу перші місця брав, і від тітки Одрі тікав з коржиком краденим – а в неї, як не поїв страви й тягнешся до макоржеників, то ліпше тобі вмерти,бо зітре на табірний порох. Відірвався. Захлинаються звуки й горохи. Хух, дай Боже Тауеру так калатати, як серце нині в Сема бехкає. Бам! Бам! Так-так. Це ж передмістя, мають десь недалеко знайомі жити. Художник. Ні, там вже чекають.  Ох,якби на континент проскочити. Життя таки чудернацька штука – іноді й посміхнутися може. Головне момент зафіксувати!

Втомився йти – пень у поміч, сер! Час оглянути себе. Плече червоне. Пальто сіре. Мабуть поранили, раз так. Зате труп обчистив. Через що й раджу:не відмовляйтесь носити важке – можете поживитись. Гаманець повний-повнісінький  у дідка був. Ще й брильянтів жменька. А ці дурні казали Сему, що треба гарно вчитися в школі, престижний вуз обрати. Завжди з дамами вітатися чемно та місцем в громадському транспорті їм поступатися. Ге-ге, та тут на три життя.

Рана пече. Трішки боляче. Крові вже чималеньке відеречко з-під шампанського витекло. Ну він в цих штанях спущених точно як телепень. Надивився фільмів і розходився руки паском в’язати. Тебе ж вчили  як вчиняти варто, та ж ти вухами тільки аплодисменти плескав. Поліцейський називається. Недаром батько реготав півгодини, вислуховуючи від Сема , що він в поліції хоче працювати. Тому батькові аби тільки сміятися. Не візьме син з собою в Каліфорнію. Хай і далі заливається,коли так на нього наперло.

Дідько,хто ж це шурхотить гілляччям? Та в них тут облави скрізь. Подумаєш – секрет. Врізав дуба старий шкарбан. І чим це когось компрометує?При житті всіх вивів, спокійно розмовляти не вмів. Мабуть і на курси ходив, аби так обзиватися навчитися. «Вишкварки» – то в нього було за комплімент. І головне: нікчема прегігантська, жиром заплив, голос писклявий, морда пацюча. Чогось начальство старим пеклося. Подушечки приїздили особисто підбивати.  Яка каша заварилясь, страшно й думати. Так хто ж це крадеться? Зараз здоженуть, а в нього штани знову спали. Сміятимуться як батько. Всі з нього сміються. Ну нічого. Брильянтів же ні в кого крім Сема немає. Аааа, та це Х’ю. Слабкожилий.

          Стій, хто йде!

          О, Сем , і ти на п’яту дав. Молодчинка! Може б разом посунули.

          Щось ти дивним способом хотів мене врятувати, давши чосу!

          Боявся що нас зараз в решето перетворять. Ти ж мене знаєш.

          Дещо чував. Через те краще піду сам. Бувайте, сер.

Дійсно почвалав один. Зрадник пом’явся на місці, став муркотати :

          Брате, я лісу не знаю. Скільки себе пам’ятаю, й Лондона до пуття не вивчив і не обходив, не те, що передмістя.

          Якого ясновельможного пана це проблема? Ловіть кеб, нехай він вас з легким вітерцем домчить додому.             

Зараз Сем відкрив в собі коміка-сатира і дуже прагнув перших викриттів. Я б не сказав,що в Х’ю лишилося що розвінчувати.  Однак кращого не дано.

          Дуєшся? Я  в іншу сторону побіг, ти ж бачив! А тоді назад повернувся, по твоєму сліду кинувся. Мало не пристрелили.

          Чого б я дувся. Ще як нас ото відвовтузили за розбиті вікна святого отця Філіпа, ще як ми були зеленішими від цієї травички – от від тоді ми й дружимо.

Сем боявся,що він не встиг вчасно сховати грошву. Якби б ця нестулепа не побачила. Стріляти – тільки біду накликати. Тільки позаду залишив – і знову погоня буде. Руку ніяк перемотати – може гадюка якусь підступність утнути. А її все-таки добряче вже витекло. Трішки рука слабне, млосно на душеньці.

          Ну ходімо. Давай ти першим підеш. Я тебе з тилу прикриватиму. Як в старі-добрі, пам’ятаєш Нормандію?

          Гарно ти мене тоді прикрив, досі диву даюся як я й вижив. Чотири вогневі, ще й ножове – хоч ми в рукопашний бій не вступали.

          Певно, тобі  моя компанія огидна?

          Хіба я таке казав? Жартувати просто не вмію.

Х’ю плівся в авангарді, було йому паскудно, що все в одну мить розповзлося по швах. Сонечко навіть посіріло. А зараз би він, Х’ю, залюбки відвідав храм. До цього рідко ходив. «Аби лишень Сем впав замертво, кожну неділю – я в церкві.» Х’ю мав дуже погану звичку бути інфантильним дурбецалом, та зір мав відмінний. «Обібрав ти, друзяко, покійничка. А він  на великих грошах  сидів.

Ого! Оступився? Мало не впав. Невже ти є на світі,Боже, й можеш сповняти моє прохання?»

Сему приходилось зараз не дуже певно. Кров-живиця сочилась, куля гарною траєкторією кружляла й втрапила в плече пречудово. В очах все пливе. Якісь мерехтіння. Дива дивні.  А той грішник білобрисий вже й пронюхав. Шкуру наїжачив.  Страшно пораненому втікачу. Боїться присісти, зупинити кровотечу. Тепер він це зрозумів. Та що там – на годинник страшно глянути. Взагалі очі відводити не можна. Може пристрелити? Ні, ні, вони скрізь. Почують. В цім світі хочуть лише розтоптати, варто тобі дізнатися їх таємницю. Ну промийте мозок, зітріть пам’ять. Чого вбивати обов’язково?  Подумаєш: охороняти важливу персону, подумаєш – контррозвідка. Чи мені такі таємниці цінніші від життя? Кого я ними шантажуватиму? Етлі? Її Величність? Ах, напевно уряд або кабінет міністрів? Та я й радий від того, що той невіглас наказав довго ряст топтати. Клятву дам нікому не казати. Дайте тільки нормально жити. Мене шантажуйте? Хай вже Х’ю вибачить, Ліндою шантажуйте. Погрожуйте! Жити хочу!  Ще ж я й на яхті свої по Атлантиці не накатався. Мало навколосвітніх подорожей зробив. Дружину не завів. Ну нащо вбивати?

 Вже година пройшла. Де поруч з Лондоном стільки лісу? Та то ще можна списати на неуважність, а де в людини стільки крові – одне з глобальних питань. Кредитори пили – не випили, начальник хлистав – не вихлестав, дробом плече розірвало – а їй хоч би що. Брехня то: тіло на вісімдесят відсотків складається не з води, а крові. Вода вже скінчилася, бо пити хочеться, як Мойсею за сорок років блукань  по пустелі. А кров є. Тож вчені брешуть. Хай би їх заціпило.

Мозок вже чадить. Це чутно. Судження все безглуздіші. Вже обм’як чоловік. Спати хочеться. Різь. Сама несправедливість на світі. Ті пани, в кого осанка поважніша, на Сема навіть і пальцем вказати гидують. Винятково своїми проблемами живуть. Що ж тобі зостається, демократія:бажаєш від голоду померти – помреш. А не бажаєш – теж помреш. Ще й допоможуть. Не потерплять, щоб ти їм перечив.  Існувати маєш серед отаких відходів, як Х’ю. Постійно його треба тримати на мушці – інакше згамає.

          Ну, ну! Йди, сволото! Чого став? – Сем зірвася.

          Тю. Тобі здалося. Може помогти? –  «Бранець» вказав на рану.

          Стули пельку, Думаєш – не розкусив плазуна? Крокуй собі.

          Ти сам не свій. Боже, що з тобою робиться, як лихоманить. Та я ж йду, темпу не збавляю. – Х’ю нервував, говорив тавтологіями. Йому подобалося здаватися на чужу милість, підкорятися комусь. Тільки от практика підсиджувати людей теж малася. Матір вижив із сього світу. А вона живуча була панянка, не хотіла квартиру так легко віддавати. Проте – в кінці кінців всі вороги зазнали краху. Довелося навіть тітку до божевільні запроторити. Погано налаштовувала тих, кого не треба. А тут якогось  зраненого грубого мужика не подужає. Що б ви не казали,шановні, а виживати він вміє.

Сем скаженів від самого факту власної немічності. Ліва рука не піддається контролю.  Вже весь посинів.

Шакал опанував ситуацію. Він теж відчуває слабину. Головне зараз – це чекати.

«В друге заточився. Конкретно. Не жилець  він. Зараз слід розрахувати стрибок.» Як тільки Сем заточився втретє, розрахункам настав кінець. Зав’язався в’ялий бій. Боротьба в партері. Що й варто було довести – Х’ю зверху. Души, души його. Обережно: рука тягнеться до пістолета. Не проморгай. Один ривок, і він проморгав. Груди обпекло. Фонтан. Болить!

Так помри ж негідне рило! Уб’ю. Це можна зрозуміти уявивши,як двоє потопаючих  хапаються один за одного, аби утриматися на воді. Було кумедно. На останній стадії ніхто вже собою не владарює. Справді смішно. Словечка, що не мали ані лексичного ані граматичного, чи то якого ще б там не було іншого зв’язку. Вирази облич,як у дітей. Дитячі погрози. Удари тільки дужче звірили. Точно, немов за дівку в сімнадцять років билися.    Сему знову згадався батько. Той би потішався. Була можливість прошептати на вушко, то й насолив, розповівши Х’ю,як Лінда гарно заварює каву. Подіяло. Став давити сильніше. Подвійний стимул. Його тільки чаєм почтувала. Зуби вискалив, нащетинився. Вони вже не котяться, а плавають в кривавому морі. Холодком пробиває, наче током. Крики втратили суть. Повертаються до первісності. І не видно тут слідів цивілізації, нових тенденцій моралі – лишився кроманьйонець, сам на сам із дикою звірюкою, не маючи навіть елементарної  зброї. Ось коли людина може відчувати найперших предків – варто тільки всією душею захотіти когось вбити. Коли  схочеться вчепитися зубами в горлянку. Певний ,що в даний момент обидва могли таки поспілкуватися з древніми. Потоки спогадів мільярдів поколінь, передані спадково, зараз неслись бурно, ламали кожну греблю, опір свідомості.  

Я не майстер нагнітати, скажу коротко: Сема було задавлено. Його душа скинула важезні життєві шати. Х’ю вмер , все ще тримаючись за горло «загнаного звіра». Запрошуйте художника, та чи вдасться йому змалювати дані емоції. Ненависть в чистому вигляді. Тривога чиста як сльоза. Бажання таки видертися. Малюйте  творці.

На протязі цієї прекрасної одіссеї, хоч ви й не повірите, світ не стояв на місці. Четвертого(себто Генрі) потягнуло на сон. Прямо в тому готельному номері, звідки нещодавно винесли мертвяка. Двійник  відвернувся від такого чуда, вткнувся в стінку. А дверцята ще ж поставити не встигли. Доля часто жартує над людством. Її хлібом не годуй – дай пожартувати. Увійшов чолов’яга, невисокий, натоптуватий і подібний пацюку. Поклав теплу долоню на плече – бідолаха став поволі розплющувати очі. Що з ним було. Шкодую тільки, що художник вже зайнятий на одній локації. Тут теж є що малювати.

          Ох ти ж, Матка Боска, я навіть по-польські заговорив. То ви так швидко й по мене прийшли, сер? З собою вирішили забрати?

Двійник вирячитися намагався, але й те в нього не вийшло. Осунувся бідний. Одні губи рухаються.

Дідок- покійник налив собі віскі. Облаштував собі гніздечко в крісельці за допомогою пледа. Примостився.  Зробив театральну паузу, бо працював на долю і жартував над цими комашками як тільки міг.

          Поправте щелепу, мій любий. Втрачаєте вигляд благородного джентльмена. А я відав Богу душу, бо ви сьогодні цитрусів не привезли. Дав обіцянку, що й дня не житиму без цитрусів. Ото ж припадок  і спровокував.

Назрівав новий припадок від такої промови – тільки вже в сера Генрі. Він  і подивлявся на револьвер, хотів до скроні приставити.

Пан Мертвяк, бачачи результат свого сеансу, втомився і почав нудьгувати.

          Та це ж розіграш,  мій довірливий друже! І що ж це ви – повірили чи що? Мало зі мною знайомі? Я просто винайшов манекен, за всіма характеристиками подібний людському організму. Що температура, що внутрішні органи – нічим підробку не виявиш.

          Ще ліпше! Від правди аж на серці полегшало. Манекен він винайшов.  Шикарно. Щоб я здох, прекрасні ведіння мені бачаться. Таки я вчора зайву перехилив чарку. Мертві до мене приходять і по плечу плескають.

          Правду кажуть добрі англійці-патріоти: якщо громадянин п’є щось спиртне, окрім віскі – він не громадянин і краще йому застрелитися, бо прийде божевільний мертвий вчений із своїми ідіотськими винаходами.

          Звідки ви вичитуєте такі жахливі анекдоти. Вони додають вам пафосу. А мені протягом цих лічених хвилин вже неспокійно за свою честь. Офіцери контррозвідки ЇЇ КОРОЛІВСЬКОЇ ВЕЛИЧНОСТІ ТАК НЕ НАКЛАДАЮТЬ В ШТАНИ.

Вченого розпирало. Сміх дзвінкий. Жести імпульсивні. Момент настав підходящий, півжиття провів, сумлінно і серйозно працюючи. А нині шанс підвернувся. Треба витиснути з офіцерика максимум.

Двійник давно  сидів в позі  лотоса, паралізований, наче бармалоги,  спостерігаючи за Каа.

          Я тут ще одну кімнату позичив у вчителя германської культури. Йому так власна професія насточортіла – відразу на авантюрку погодився. Коли хочете – інші манекени побачите. І ваш там  є. Ходімо?

          Пити не буду навіть віскі. І м’яса не їстиму. Ідіть к лихій годині. Нінащо не дивитимуся. Зараз засну, висплюся як слід.

          Потім що,сер?

          А потім подзвоню босу, донесу новинку про ваше воскресіння  і буду вимагати відставку.

          Будете квасолю ростити?

          Як мексиканець?

          Ще б пак!

          Так і вчиню. Поїду в Мексику, жуватиму кактус, матюкатимусь від болю в язиці – та все ж буду щасливим. А ви поліруйте мозок іншим нещасним. Винайдіть ліки від туберкульозу – і піднесіть їх суспільству так, щоб вони й раді не були такому щастю. Як я зараз. Доки вважав вас мертвим – навіть хотів сплакнути, а тепер би зарізав кортиком –  будь моряком.

          Шкода що ви не морський офіцер.

Власне, каламбуром сповнені наші коротенькі життя.  Ось Генрі зніме слухавку, почує жахливу історію. Виявиться так: водій віз трьох агентів контррозвідки. Покійника віз. Підмітив що його хочуть вбити, боявся що знищать як свідка. Вистрелив першим. Одного поранив. Його скрутили і зв’язали. Чомусь не прикінчили. Надійшов лісник, став палити з мисливської рушниці. Влучно палити йому завадив стан напідпитку. Двоє втекло. В решті решт їх знайшли в дуже не красивому положенні, один на одному. Билися не на життя а на смерть. Загинули.

Офіцер знову всівся в ненависне крісло. Дивувала одна річ: ніхто нікого не хотів вбивати. Щоб не теліпали язиками на всіх мався компромат. Просто вийшла плутаниця. Страх налаштував   атмосферу і піддрочив їх свідомість. Правда, хто в цім світі не відчуває себе загнаним. Навіть ті,хто заганяють.

І в Генрі іноді мурашки по тілу пробігають.

Офіцер сам одного разу посварився з дружиною, кричав на неї за те, що витратила їх спільні заощадження, і вона на нього через це кричала. А заначка виявилася в іншому томі Вальтера Скота. В іншому гадському томі.

Тож не дивуйтеся з безглуздості цієї історії – бувають і гірші.

          Містер Коперфільд, тільки-но знайшли трьох вбитих агентів, моїх людей. Вони загинули виключно через вас. Сподіваюся, ви вперше за десятки років співпраці відчуєте щось схоже на сором чи біль. Коли не розумієте значення таких слів, я не полінюсь. Когось пошлю за тлумачним словником. Ах, ну забув же: коли вам шукатимуть серце для пересадки, то згодиться будь-яка каменюка. Навіть не зблідли і не почервоніли. 

          О! А це, мій дорогенький, машина терору. Вінстона Черчеля порятував раз на бурській землі один найманець. Не застрелив. Тоді став він прем’єр-міністром, відкопав десь в СРСР того бідаху, обіцяв золоті гори. Вивіз до нашої з вами батьківщини. І що ви думаєте: від усього відмовився. Поїхав назад. А чому? Та тому що боявся КДБ. Скрізь ці хлопці йому вбачалися. Раз поголився, в дзеркало глянув, не звикся просто, і незнайому пику побачивши, ще й кричати почав. Цькувати добре вмієте, а злочинство як цвіло то ще буйнішим цвітом розцвітає. Як мого двоюрідного племінничка  відморожені «скаути» гамселили, так і гамселять. Чекають доки й синки його малі підростуть, сімейні походеньки будуть. Зате чоловік м’язи й на секунду не може розслабити. Додому незнайомці проводжають, біля самого фасаду зустрічають. Вигадав ти, наприклад, водневу бомбу. Мають відсипати владні особи кілька мільйончиків. Бо тепер в них є нова цяцька. Можуть сусідніх спиногризів лякати. А вчений муж десь би в теплих краях ніжився. Та ж ні – будиночок невеличкий відведуть, жучків понатикують, «охоронців»  уважних наймуть.  Навіть до унітазу боязко підходити. От  і вся дяка.

          А без терору я б вже вас добивав ломігою! Хтось дуже нехороший прийде в ваш дім, і не факт,щоб позичити кип’ятильник.  Не треба вішати на вуха італійські спагеті – я патріот. Всякий, хто не має відповідей і хоче відволікти чужу увагу від власної вини,завжди жаліється,наче дівчисько, на несправедливих сильних світу сього.

          Зате подібні вам говорять фразами мудреців, завченими на пам’ять. Ну гаразд,вам можна таке плести – ви з вашим флегматизмом зійдете за розумного, але мовчазного військового. Втричі гірше, як на мене, коли мудрувати беруться дами. Приходжу я, ще замолоду, на одну «дисидентську» вечірку. Сидить в напівтемряві дівчина, дуже ефектно, світлові контрасти підібрані якомога  краще.  В міру бліда, достатньо бадьора . Я вже подумки попрощався з кар’єрою, з нобелівкою і батьками, що неодмінно б від мене відмовилися. Грошей  з собою якраз на обручку вистачало. І тут  здійснилося те, через що я досі не атеїст.

          Ніцше процитувала?

          Фрейда! Саме ту одну цитату, котра тут тільки й не підходить. І це так погано, так  мерзенно виглядало, аж дурепою обізвати душа просилася.

Панувала мовчанка. Талановитий коваль слова зараз би зобразив Генрі біля вікна. Дощ неодмінно буде грати в барабани по склу, погода чисто лондонська – а він дивитиметься і дивитиметься. Почне розуміти суть життя. Однак я до ковальського мистецтва не маю хисту – адже найкращі його вчителі і представники давно спочивають з миром. Тож опишу буденно, по-міщанськи. Варто ж дати розуміння тим, хто читатиме цю маячню.

Двійник продовжував наносити власнику готелю чималих збитків, паскудячи постіль. Він не розумів і одної тисячної від щойно почутої розмови.

Генрі шаленів від трьох нових смертей, що до смерті чорнитимуть його життя. Нікому не до вподоби схоплюватися темною нічкою, бо прийшов Бен, Сем і Х’ю. ЇМ просто ні з ким роздавити пляшку коньяку. А потім, як на зло, коли дійде  черга Генрі виголошувати тост  – він згадає, що гості його мертві, до того ж від рук один одного, а нині регочуть мов коні, обіймаються.

Вчений гордий собою. Непогана промова. Хоч кілька днів у цього пана було кольорове кіно. Німе і сіре зображення давно вже гірше гіркої редьки. Можна всиновити  дитинку з притулку  і переповідати беззахисному  залежному створінню цю яскраву історію.

Але розмова не могла так запросто припинитися. Справедливе запитання Генрі:

          А як мені з цим жити?

          З чим, сер?

          Я вас зараз пущу на бинти для Червоного Хреста.

          А! Ви про тих трьох? Ну напишіть відкритого листа прем’єру. Тільки бажано б писати прем’єру якоїсь далекої африканської держави, аби хоча б помучити листоношу. Ха ха!

          Бо на моє існування наплювати навіть тому нікчемі-мікробу, що зо два роки мучить сусіда Теда.

          Чого б,ви думали, люди підкоряють космос: щоб плюнути звідти на ваші проблеми. На Землі їм,бачте, нецікаво.

          І я, по-вашому, не заслуговую на пенсію в прямому розумінні цього слова? Де є такий закон, що бойовий офіцер, ветеран усіх воєн повинен змінювати зовнішність, щоб не трапитися на руки родичам загиблих службовців?

          Я так став міркувати, ось послухайте. На сьомому підвальному поверсі, під землею лише один джентльмен завідує всім відомствами. Це той унікум, що не розглядає питання про гуманізацію смертної кари. От там і спитаєте юридичної консультації по ваших земних справах.(Голосний сміх)

          Довго чекати!

          Ще історія на підході. Гналися за нами шпигуни, хотіли вивідати кілька з моїх секретних новинок.  Влетіли ми в якийсь бідацький квартал Ліверпуля, таргани навіть бігали депресивні. Мене заштовхали в хіжину, бо цивілізованим сучасним житлом я це назвати ніяк не міг. Там хлопчик бігав і нудився. Батьки принишкли в мініатюрній кухоньці – ваші агенти постаралися. А малий гратися хотів. Давай мене за пальто смикати. Такий настрій тоді був, ну як у божевільних часто і буває, захотілось йому пояснити складні філософські дефініції життя і смерті. Зіпсував пуголовку цілісінький день. Такого наплів – досі соромно. А коли він мене зустріне, будучи дорослим? Покличе за санітарами.

          Аж цікаво й самому почути?

          Справді? Ой, колись ще мій племінник отримав за навчальний рік погану не надто незадовільну відзнаку – вигляд мав як і ви зараз. Скільки Сара його не била –  нігті гризти не перестає. Годі вже перейматися трьома трупами. Ваш  начальник щодня куштує омарів з нового берега Атлантичного океану, хоча їх і не так і багато(берегів,мається на увазі) . А в нього,  між іншим, стільки людців за годину гине. Наприклад, повідомляють йому про ще один трагічний випадок, а пану просто легенько гикнеться, ну може  шмаркатися захочеться в платочок. Беріть з нього ідола.

          Так він і книжку пише, про бідних негреняток, що хочуть хлібчика. Зять руку втратив на службі, другий нерви загубив, ну а третій певне і з середини сивий. А цей шляхетний чоловік книжку пише. Для діток. – Генрі підхопив ініціативу жартівника.

Вчений аж підскочив, щоб продовжити цю хвилю:

          Для отих, що я їм трактат філософський по поличках розклав.

Обидва гиготали.

          Хай би він вдавився своїми омарами ! Негринята  від його книжечки  тільки зайвий раз в голодний паморок  попадають.

          Чого живими істотами? Ліпше хай давиться отією платнею, що отримує вдова загиблого агента.

          Чим там давитися? От омарами такими жирнючими,як в боса, легко дуже.

          Це дуже не гуманно,  відносно голодних дітей по всій земній кулі. Уявіть: в одній колонці однієї газети – помер маленький хлопчик від того, що геть опух, животик його опух. А сусіднє повідомлення таке: трагічно полишив наш світ талановитий  і віртуозний керівник столичного відділу контррозвідки,помер в муках тяжких – а виною всьому тому підлий омар. Що ж він накоїв, цей комуняцький засланець? Вщипнув клешнею? Зовсім ні. Гірше того – застряг в горлі у вищезгаданого героя. Опісля  таких жахіть уявіть, як ви це читатимете.

          Зранку, за кавою, часто трапляється.

          Є в нас ще такий термін як страх. Багато за кавою про нього читали?

          Дружина першою газети проглядає – давно б уже ревіла.

          А ви б на роботу запізнилися, заспокоюючи?

          Авжеж. Або епідемія десь сіє смерть, то ізраїльські льотчики на малечу бомбу швиргонуть, сімдесят чоловік, наче косою.

          Які це ви газети читаєте? В мене тільки єгипетські льотчики такі нелюди.

          Не в тій ятці скупляєтесь. Моя зліва, ваша справа.

          Ах, мені ж ці всі речі охорона й приносить. Бо з тієї ятки, що ви кажете, не можна мені.

          Так вам ще вдається жити непоганим життям. А в нас Франція з НАТО вийшла.

          Вам справді важче. Винахідник печеться лише чим? Правильно, як втекти від нагляду, одягти парик, перепливти Ла-Манш, і оселитися у Франції. Чого саме в Франції? Бо сусідня країна? Ні! Бо вона, щоб її чорти взяли, вийшла з НАТО. Зламала будні. Заокеанські генерали тепер трішки розімнуться, будуть веселитися, звинувачуючи Францію в цьому жахливому виході, і через місяць-два, так і не віднайшовши її на карті, поїдуть в ресторан, і біфштекс свій на тарілці вже знайдуть точно. А от ад’ютант підійде до столу, переверне карту необхідним боком і заплаче.

          Оце і є страх. Заспокою я дружину. Мовляв, не плач, такий світ жорстокий.  Вона послухається, як не як розумниця моя, перестане душу надривати. А тоді сам  берусь пробігати новини. Глядь – поїхав літній сер в круїз, а в Фултоні щось таке сказонув, що всі битися почали.

          І нащо?  Останній раз нещодавно билися. Вісімдесят мільйонів жертв. Та тут  двадцять років тільки хоронити. А бомби як вони бахкають? Фарфор ледь не побили тими бомбами. Правда, й моїми теж в певній мірі.

          У страху немає вимірів. Іноді просто посмієшся, а буває, чотири передінфарктних стани чередою.

          Більше гуманітарними науками захоплюйтеся. Довше житимете. І багатше.

          Справді відставку попрошу. Шкода мені…

          Моліться.

          В сорок років?

          Тоді про гарний обід думайте. Хоча чого це я, одночасно і патріот і раджу людям думати про гарний обід. Не по-англійськи.

          Тут не вистачає вбивства на вулиці. Прямо під вікном.

          Еге ж . Отам біля каштану. Поважний такий чоловік щоб йшов, там він якраз добре  розпластається.  А офіціант того кафе, що на першім поверсі нашого готелю буде з грішми.

          Та ні ж . Під каштаном мають розпанахати студентика  нікчемного. То йому одна привілегія – померти під каштаном.

          А ви хіба не чули, було ж вбивство.

          Було? Не брешете.

   Вчений вказав нахилитися ближче, бо двійник може лише прикидатися таким боягузом.  Почався шепіт.

          Довелося, вже це знаєте, перебратися до вчителя германської культури , а він тут – постійний гість. От і розповів. Було наступне: буквально підстрибом крокувала молода  пара. Цвіли на ходу. Позитивом  могли б глушити радіо промені, що ними фріци керувалися, коли бомбили Лондон. Так от. Купив парубок в леді однієї квіточки своїй любій. Ось-ось буде вже інша леді зі своїми квіточками, а лицар раптом випускає собі револьверну обійму в голову із таким нажаханим обличчям, ніби Франція повернулась в НАТО.

          І мені страшно.

          Дама верещала, навіть найінтелігентніші громадяни, не прокидаючись раніше першої, на цей раз прокинулися  в дев’ять. Двоє поліцейських не знаходили слів, аби припинити цей концерт( вона до того ж була оперною співачкою). Раптова переміна на лице.  Приїхав детектив, пахло Скотленд-Ярдом . Прийняв красиву книжну позу. А тоді поїхав додому, взув свої капці, і під вечір добряче насміявся з анекдотів тестя про п’яниць, надзвичайно влучно підмітивши, що він гарно розповідає жарти про своїх колег. А в культурній сфері на одну оперну співачку стало менше. Одним словом, сімейна драма і дуже дивний метод доведення до самогубства. Так цей вчитель мабуть був прототипом Шерлока Холмса. Виклав мені свою дедукцію, скельця на окулярах запотіло.

Ніби, мусив самогубець щось побачити в вікні, вірніше когось.  А кого ж там окрім коханки побачиш? З табличкою «я все її повідаю».

          «Розкажу» ліпше.

          Ну не знаю! Навпроти он там – на другому поверсі, секретарка весь час теліпала язиком з подружкою по телефону. Телефон стоїть на тумбочці біля вікна. Панянка базікала, ще й вирячилася на вуличних пішоходів. Перевела  погляд прекрасних очиць на балкон готелю.  А на балконі інша леді, в руках табличка. Букви здоровенні,здалеку можна розгледіти. Потім постріли. Намертво. Свідка ніхто й не здогадався запитати. Мабуть в поліції сонний день випав.  Бос відправив секретарку за трюфелями в кафе наше, а там та жіночка сидить, тільки без таблички. Розговорилися.  «А для чого ви стояли на балконі і комусь очевидно грозили?». «Хотіла мерзотника провчити, він мою долю вкрав». «Того що застрелився?». «Того самого. ». Покурює, вся змарніла, очі червоні від сліз. Як понесло її, бос про трюфелі думає та облизується, а секретарка прицмокує і тільки охкає від таких оповідок. Що скажете про таку дедукцію?

Ліпше вибирати неписьменних коханок!

 

Придивіться. Коли маленьку дівчинку зіб’є автомобіль, не одна її подружка накладе на себе руки. Бо подумає, що винна в її смерті – бідолашці спаде на думку, що вона випадково штовхнула дівча прямо під колеса. І таке може вбачатися, нам постійно бачиться від когось загроза, інколи ще якась химерна вина. Діти бояться проходити мимо старших від себе підлітків, аби уникнути небезпеки – що частіше за все просто є маревом.  Таким самим побитом дорослі. Виною цьому – страх. Ми даємо йому зжерти наш мозок, всі наші звивини. Піддаємося йому. Граємо роль по тому сценарію, що він нам підсовує.

Через що флегматики й мають стояти вище від інших типів характеру. Це є незалежні люди, тож і щасливіші.  Боріть свій страх – тоді, з роками,не дякуйте за те ,що дав вам свободу!

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *