Леся МУДРАК. Трикрапка «Характерника»

Рецензія

Мені було страшенно непросто взятися за написання рецензії на роман «Характерник» аку­шера-гі­не­ко­лога, лі­каря-го­мео­пата, члена Між­на­род­ної го­мео­па­тич­ної лі­ги (LMHI), го­лов­ного лі­каря ме­дич­но­го цен­тру «Го­мео­па­тія від По­по­вих», кан­ди­дата ме­дич­них на­ук, пре­зи­дента Асо­ці­ації го­мео­па­тів Ук­раї­ни, го­лов­ного ре­дак­тора жур­на­лу «Вісник го­мео­па­ти­чної ме­ди­ци­ни» – Антона Попова… По-перше, тому, що цей твір не можна розглядати з точки зору традиційної художньої літератури. По-друге, роман носить більш аніж художній характер – він – своєрідний літопис однієї великої династії Попових.  

Літературна форма даного роману містить викладення подій у часовій послідовності в житті цілої сім’ї, але крім цього містить суто романні засоби — переживання і конфлікти людей. Сюжетоутворювальну роль грає саме час, розповідь відбувається у почерговій зміні епізодів: «Час – це володар володарів, –   подумалося йому, – Він не вимірює, а напоумляє. Він не буває жорстоким, примхливим, невблаганним. Це ми робимо його таким. Він не зцілює, не звинувачує, не робить нас переможцями та переможеними… Час – це велика ймовірність. Біль і страждання, скільки б вони не тривали, закінчуються, тільки смерть непідвладна цьому володареві. Від часу не треба ховатися, навпаки, його  можна приручити, бодай зовсім коротко. Але тієї тривалості має вистачити, щоб відчути подих щастя» 

Час завжди – містичний, він поєднує в своєму задзеркаллі минуле, сучасне, майбутнє – їх вертикалі, горизонталі, висоту і приземленість. Паралельні світи, як провідники  одного хронотопу в інший, перекочуються від сивої давнини в реальний світ, потверджуючи, що таки міцні зв’язки характерницькі…

Назва, як на мене, – вдала і промовиста. Вона одразу б’є в ту лунку, яка наповнюється надтекстами, адже, як стверджують інформативні джерела: Характе́рник — назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі, який, згідно з народними легендами, умів ворожити, лікувати поранених козаків, знав психотерапію, вправи з фізичної підготовки козаків, про що існує ряд історичних свідчень очевидців та народних переказів.

Характерники були потужними чаклунами, серед здібностей яких — вміння зупиняти кров, заговорювати біль, ловити кулі голими руками, ходити по воді та вогню, годинами перебувати під водою, ставати невидимим, гіпнозувати, з’являтися у кількох місцях водночас та викликати панічний жах у ворогів, що спричиняло  втечу їх з поля бою.

Дорогий авторе, будьмо чесними: Ви, крізь енергетику предків, образ діда, свою родинну історію, намагалися пізнати себе і закричати світові про своє існування, про свою внутрішню силу. І викричали це на трьохста сторінках книги.

Не знаючи Вас особисто, можна би було припустити, що це – сублімація (за Фройдом). Що це – нанизування «сновидінь»(за Юнгом), що це – намагання зробити виклик суспільству (мовляв, зараз такі романи не «в тренді», а я вас змушу його сприйняти).

Якщо покласти руку на серце, то зерно правди в тому є, що подібна романістика в сучасному літературному процесі не є популярною. Бо нині – «ера коротких повідомлень», спресованих текстів, складних сюжетів.

…Антон Попов, як прихильник традиційної школи прози, осучаснивши її майже до біографічного оголення (еротичних мотивів, тощо), композицію роману вибудовує, як сукупність окремих оповідок. У нашій літературі цю техніку розробляв і розвивав у 20-х роках Юрій Яновський. Антону вдалося теж «погратися» з подібною формою, динамізуючи її різними точками збіжності горизонтів… Така композиція дала можливість поєднувати й зміщувати різні  площини.

Читаючи книгу, мені бракувало фахового редактора, адже русизми, як забиті гвіздки у сприйняття… Ще однією вадою є олітературнення живої діалогової мови.

Загалом, здається, автор «Характерника» не відокремлює себе від оповідача, і аж занадто «втручається» у  сюжет і описи тих чи інших персонажів. Одразу можна помітити, що йому не подобаються тлусті жінки, що він має сентимент до місткинь і посуду, що для нього важливо (!) (а це не притаманне чоловічому письму), як вдягнені його герої, які сервізи використовують для чайних церемоній (яких у романі, ой як багато!!!). Іноді бачимо, що письменник емотивно не полишив період юнацького максималізму, і лишається вічним романтиком. Це відчувається і за зверненням до фоль­клорних традицій, що зображують  риси народного менталітету, зокрема праг­нення до єдності у родині. Має значення і природа, пейзажні образи і мотиви. Крім того, на додачу до всього, у тексті використаний прийом гротеску, що майстерно розкрив механізм радянської бюрократичної машини.

У творі змальовані справжні майстри справи, люди талановиті, творчі, із характерним духом неспокою. Цей «дух неспокою» став візитівкою талановитих митців цього періоду, до яких належав і дід автора роману – Дем’ян Попов.

Зроблені вправні акценти на повноті буття, самореалізації особистості.

Не можу не сказати, що найвдалішими у тексті є кінематографічні прийоми.

Чому? Поясню: режисери, кінознавці й теоретики літератури природну кінематографічність визначають за такими ознаками:  масштабність, конкретність, видовищність (С.Ейзенштейн, М.Ромм, Н.Горницька), дієвість, пластична виразність, монтажність, оптичність, крупноплановість, динамічність розвитку подій (В.Ждан, Л.Брюховецька), вживання прийому «частини замість цілого», розклад дії на фази та поєднання їх відповідно до замислу і ритму, сприйняття твору як екранного (В.Божович) тощо… Напли­в одного художнього «кадру» на інший, уповільнення і пришвидшення…

Заворожує метафоричне бачення і відчуття, які, для мене особисто, є ознакою справжньої літератури:

Чому це операційні маски пахнуть ваніллю? Що це за перегони з вдачею? Паскуда-адреналін, який вколює у вену гостру голку азарту. Солодко збуджує, тисне груди, підступає до горла й безжально спалює одночасно. А найбільше – хвилюють оці миті напруженої мовчанки, коли анестезіологи пораються за своїм простирадлом. Раз, два, три… От коли треба молитов, щоб не тільки душею, а й словом просити заступництва… Раз, два… Велика стрілка годинника ще встигає декілька разів гепнутися у концентрованій тиші, коли нарешті, бажана, вгадана очікуванням команда, що зчитується по губах: «Все! Можна починати.» Вже не тіпає, не стукає серце, тіло нічого не важить, немає ні роздумів, ні вагань, тільки руки і очі, тільки просякає на золотисто-йодну поверхню услід скальпелю перша, здивована крапелька крові…»

Філологічні засоби і методи не завжди ефективні для усвідомлення сутності літератури, адже вона тісно пов’язана зі сферою підсвідомого (несвідомого)… і манить… і провокує.

…Митець не може творити поза стилем, він неминуче перебуває в середині нього. Тому не роблю жодних узагальнень, чи висновків, бо вважаю, що твори і рецензії (в сучасному світі) мають бути нон-фінальними, аби реципієнт поставив трикрапку, яка вміщує, в кожній із цих крапок, силу-силенну смислів…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *