Максим ГАХ. Наприклад, завтра

По-справжньому розвиднитися ще не встигло. Осіннє небо лежало над парком попелястим саваном. Широка алея зникала в густому тумані, крізь який де-не-де жовтими плямами просвічували ліхтарі.

Нервово переминаючись із ноги на ногу, молодий худорлявий чоловік чекав біля бронзового пам’ятника переможеному Наполеоном фельдмаршалу. Як для такого холодного ранку чоловік одягнувся залегко, тому намагався втягнути шию якомога глибше у піднятий комір пальта, але той, як на зло, весь час опадав. 

Та довго чекати не довелося. Скоро з-за стіни туману почало з’являтися щось схоже на людину. По мірі наближення темна рухома пляма стала обростати деталями, аж поки остаточно не перетворилась на середнього зросту чоловіка зі старомодними бакенбардами, в дорогому пальті, котелку та замшевих рукавичках.

Він зупинився та зміряв першого поглядом.

– Ланґе?

Ланґе кивнув.

– Пішли, – чоловік із бакенбардами жестом показав слідувати за ним. Ішов він швидко, і Ланґе, не зважаючи на довгі ноги, довелось постаратися, щоб не відстати.

Вони вийшли з парку, проминули бородатого двірника, що вдумливо замітав хідник, та пішли короткою вуличкою з низькими цегляними котеджами залізничників.

– А ви Штайнер, правильно? – наважився нарешті спитати Ланґе.

– Правильно, – відповів той, не обертаючись.

– Я зі Словачеком працював, – вирішив на всякий випадок уточнити Ланґе. – Але його перевели, здається…

Штайнер мовчки кивнув. Попереду з’явилось трамвайне кільця, оточене рядом молодих хирлявих берізок. Вагон уже чекав на зупинці.

– А який у нас план? – поцікавився Ланґе. – Ми зі Словачеком, наприклад…

– Все по черзі, – суворо обірвав його новий напарник.

Вони підійшли до стовпа, на якому висіла червона поштова скринька. З кишені пальта Штайнер дістав важку зв’язку ключів, швидко вибрав потрібний та відчинив прикрашені рельєфною лев’ячою головою дверцята. Через його плече Ланґе зазирнув до скриньки.

– Скільки? – нетерпляче спитав він.

Штайнер перерахував конверти.

– Три.

Ланґе засміявся.

– Ну це взагалі нічого! У нас зі Словачеком і по десять бувало. Пригадую, раз…

– Відійдемо, – знову обірвав його Штайнер.

Вони відійшли від розгалуження колій. За краєм брукованої вулиці лежала гола земля, густо всипана напівперегнилим листям; у мокрому болоті черевики неприємно чвакали. Ланґе здалось, ніби Штайнер іде навмання, але коли з туману виріс схожий на товсту зеленувату колону стовбур дуба, стало зрозуміло, що прямували вони саме сюди.

Штайнер зупинився під деревом. Не знімаючи рукавичок, він дістав годинник та мовчки перевірив час.

– Розкриємо перший.

– Давайте, – кивнув Ланґе.

Лише зараз йому випала нагода як слід роздивитися Штайнера. Обличчя в того було бліде, хворобливе. Губи тонкі, міцно стиснуті, очі посаджені глибоко.

– Виберете? – запропонував Штайнер, розгорнувши конверти віялом у руці. Ланґе розгубився; Словачек з такою серйозністю до процедури ніколи не підходив.

– Ну добре…

Він потягнувся за тим, що зліва. Штайнер підняв очі та втупився в нього своїм водянистим поглядом.

– Не рекомендую, – тихо сказав він.

– Чому? – не зрозумів Ланґе.

Штайнер криво усміхнувся.

– Інтуїція.

Ланґе глибше втягнув голову в плечі. По спині пробігли мурашки.

– Тоді який? – обережно спитав він.

– Якийсь інший. Цей ми на сам кінець залишимо.

– Як скажете, – погодився Ланґе.

Він показав на правий. Штайнер кивнув.

– Чудово, – решта конвертів зникла у глибокій кишені його пальта. – Розкривайте.

Ланґе узяв конверт та зірвав печатку компанії. Штайнер тим часом дістав портсигар та закурив дешеву єгипетську цигарку – особливої цікавості до інструкції він не виказував. Ланґе пробігся очима по набраному на машинці тексту.

– Дев’ята тридцять дві, бульвар Карла Ґустава, – прочитав він уголос. – На розі, напроти поштамту. Ім’я <цензуровано>, вік 12 років, стать жіноча (фото додається). – Ланґе глянув на фото – це був портрет звичайної гімназистка з переляканим поглядом та двома короткими чорними кісками. – Підходити зі спини. Кодова фраза: Дівчино, це не ви загубили? (реквізит додається) – разом із аркушем та фотографією у конверті лежала зелена шовкова стрічка.

Штайнер уважно глянув на недопалок, скривився та викинув його в кущі.

– Ну? Все ясно? – спитав він у Ланґе.

Той нерішуче кивнув.

– От і добре, – Штайнер зробив спробу усміхнутися. – Беріть реквізит, і ходімо. А конверт давайте сюди.

Вони повернулися на зупинку. Здається, трамвай якраз готувався від’їхати; принаймні всередині вже сиділо кілька пасажирів. Напарники піднялись сходинками та пройшли ближче до задніх дверей. Продзвенів дзвоник, вагон рушив. На виїзді з кільця посипались іскри; далі лінія йшла строго по прямій.

Туман помалу розсіювався, селище залізничників залишилось позаду. Замість типових, критих бляхою котеджів навколо виростали нові чотирьох, подекуди п’ятиповерхові кам’яниці. Штайнер погладив бакенбарди та став роздивлятись ранкове вуличне життя, що боязко зароджувалося за склом. Ланґе гарячково розтер долоні, досі марно намагаючись зігрітися.

– А ви давно в компанії? – спитав він у Штайнера.   

Той глянув з-під лоба. Його ліва щока нервово смикнулась.

– Достатньо давно, щоб звикнути.

– До чого? – не зрозумів Ланґе.

– До того, що в нашій справі зайвих питань задавати не прийнято.

Ланґе кивнув. Решту дороги вони їхали мовчки.

Коли трамвай зупинився біля поштамту, до часу, вказаному в інструкції, залишалося ще коло двох годин.

– Ви снідали? – спитав Штайнер.

– Чесно кажучи, ні, – зізнався Ланґе.

– Я теж. Давайте кави вип’ємо. Ви не проти? – не чекаючи на відповідь, Штайнер впевнено рушив у бік пасажу “Богемія”.

Бульвар оживав. Бурштиновим вогнем загорались вітрини крамниць. Тротуарами снували чорні зграї службовців, через перехрестя мляво перекрикувались візники. Незґрабна темно-синя вантажівка розвозила свіжий “Tagblatt”.

– Зайдемо до Адальберта, – запропонував Штайнер.

Ланґе здивувався. Він думав, Штайнер вибере якесь більш непримітне місце.

– Не бійтесь. Компанія платить.

Вони підійшли до будинку мисливського товариства, в першому поверсі якого була кав’ярня Адальберта. Схоже, Штайнера тут знали. Їх посадили мало не за найкращий столик, біля вітрини. Буквально за хвилину офіціант приніс два англійських сніданки та каву. Коли Штайнер встиг зробити замовлення? Цього Ланґе не зауважив.

Зі сніданком обоє впоралися швидко. По той бік вітрини снували випадкові люди.   

– Час іще є, – сказав Штайнер. – Почекаємо поки тут.

Він потягнувся за газетою, що лежала на маленькому мармуровому столику та зник за широким, рябим від літер розворотом. Ланґе розслаблено відкинувся на спинку крісла: сито, тепло – про що ще мріяти? В усякому разі менше всього зараз хотілося повертатися в лапи вогкого осіннього холоду.

Він дістав потріпану, складену вдвоє брошуру. Якоїсь особливої монети для таких випадків у Ланґе не було, тому він задовольнився першим ліпшим галером, який знайшовся в кишені. Жодного конкретного питання він вирішив не ставити; просто дозволив оракулу вказати на те, на що той вважав за потрібне вказати.

Ланґе підкинув галер шість разів поспіль, і склалася гексаграма. Та як на зло, верхня частина сторінки з основним текстом була вирвана, залишився лише аналіз ситуації: Це час об’єднання з іншим або іншими – не просто альянсу, а повного злиття окремих частин у єдине ціле. Для декого такий зв’язок може виявитися надто близьким, надто інтенсивним. Поцікавтеся в оракула ще раз, чи маєте ви якості, необхідні для того, щоб витримати настільки інтенсивний синтез. Наприклад, завтра, дописав хтось олівцем на полях.

Ланґе задумався. Отже, не така це вже й дурниця; принаймні оракул знає про Штайнера. Ніби якимось чином прочитавши його думки, напарник опустив газету.

– Що це у вас? – у погляді, яким Штайнер окинув брошуру, Ланґе вловив відтінок гидливості.

– Книга змін. Китайське ворожіння.

– Ви на це свій вільний час витрачаєте?

Ланґе нерішуче знизав плечима.

– Треба ж його на щось витрачати…

Штайнер усміхнувся. Вперше у виразі його обличчя промайнув принаймні натяк на привітність.

– І то правда.

Ланґе тихо склав брошуру та сховав її до кишені.

– Це не моя, я знайшов, – виправдовуючись, пробурмотів він. – На лавці хтось залишив…

Але Штайнер уже не слухав. Він підвівся з крісла та дістав годинника.

– Ну все, пора.

Вони вийшли назад на бульвар. Народу на вулиці побільшало, бруківкою торохтіли екіпажі. Високий рудий хлопець у вимазаному типографською фарбою фартуху перебіг дорогу трамваєві, і той сварливо продзвенів йому вслід.

– Фото приготуйте, – нагадав напарникові Штайнер. – Що говорити не забули?

– Не забув, – пам’ять у Ланґе була хороша. Мабуть, завдяки їй його на цю роботу й узяли.

Вони швидко наближались до потрібного місця. З-за помпезного поштамту зі статуєю Меркурія на даху було видно шматок критої міддю вежі “Брістоля”. Ланґе дістав з кишені знімок дівчинки та стрічку. Штайнер тримав годинника напоготові, ніби збираючись дати старт спортивному забігові.  

– Приготуйтеся, – сказав він.

Ланґе встиг подумки задатись питанням, а чому це, власне, він має готуватися, а не Штайнер, коли попереду, біля самого перехрестя побачив дівчинку. Вона поспішала. На ній було коротке пальто поверх довгої темно-сірої гімназійної сукні. На шиї бант, на голові акуратний капелюшок. Однією рукою дівчинка притискала до грудей велику, схожу на географічний атлас книгу.  

Все сталось раптово.

 – Дівчино! – гукнув Ланґе. – Дівчино, це не ваше? – він простягнув до неї руку зі стрічкою.

Гімназистка обернулась на ходу. Вона була вже на проїжджій частині, за крок до блискучої риски трамвайної рейки. Придивившись уважніше до стрічки, вона зупинилася.

– Перепрошую?..

Цієї миті з-за будки екіпажу вилетів трамвай. Блискучий, як навощене яблуко, червоний вагон пронісся так швидко і з таким гуркотом, ніби саме тут і тепер життя розділилось на “до” і “після”. Гімназистка злякано скрикнула, атлас вислизнув із рук та важко впав у калюжу.

Ланґе стояв, як укопаний. Отямившись, він перевів погляд на Штайнера.

– Ви бачили? Бачили?..

Перехожі стали озиратися. Нервово заіржав впряжений у екіпаж кінь.  Штайнер схопив напарника за рукав і потягнув назад на хідник.

– Бачив. Ходімо.

Все було як уві сні. Вони швидко пішли вздовж безкінечного ряду вітрин, за якими у частково прозору частково зеркальну глибину зникали ряди сигар, книжок, капелюшків і ще бозна чого. Куди Штайнер його тягне, Ланґе навіть не уявляв.

– А з цим що робити? – він досі м’яв у руці стрічку.

– Ви серйозно? – Штайнер вирвав шматок шовку у нього з пальців та сховав у кишеню. – Нема часу на дурниці, Ланґе. Візьміть себе в руки.

За цегляним рогом торгової палати від бульвару відходив вузький провулок, наполовину перегороджений барикадою з пустих дерев’яних ящиків. Ланґе плівся за Штайнером з виразом якоїсь напівбожевільної радості на обличчі. Він досі не міг прийти до тями – блискучий червоний вагон знов і знов проносився крізь його уяву…

– Але ж ви розумієте, Штайнер? Якби не ми, вона б під трамвай потрапила. Розумієте?.. – старався пояснити він.

Нарешті Штайнерові це набридло. Він різко розвернувся та ткнув пальцем Ланґе у груди.

– І що?

Ланґе розгубився.

– Ну як…

– І що? – Штайнер підвищив голос. Його щока смикнулась.

– Мабуть, нічого…  

– Візьміть себе в руки, я вам кажу! Ви що, перший день на службі? Чим ви до цього із вашим Словачеком займались?

Дурнувата усмішка зникла в Ланґе з обличчя. Він ніяково знизав плечима.

– Та так… Лотерейні білети підкидали в основному. Або гроші; ну, знаєте, в того забрати, тому додати.

– Ясно, – Штайнер похитав головою. – Дитячий садок…

Він швидко приготував для Ланґе сіре паперове віяло, яке втратило одне перо.

– Тягніть.

Ланґе знизав плечима.

– А що тут тягнути? Ви ж і без мене знаєте, що за чим.

– Маєте рацію, – погодився Штайнер.

Один із конвертів він сховав у кишеню та дещо нервовим рухом зірвав печатку з того, який залишився. Краєм ока Ланґе помітив, що тексту в інструкції зовсім мало.

– Птаха з вежі випустити, – пробурмотів Штайнер. – Класика…

Цього разу про щось розпитувати Ланґе не хотілось. Він мовчки поплівся за Штайнером, Він відчував утому; лише половина десятої, хто б міг подумати…

– Зараз візьмемо візника, – пояснив Штайнер, коли вони вийшли на Різницьку площу. – Поїдемо до передмістя.

– Як скажете, – байдуже погодився Ланґе.

На площі поряд із церквою стояв страшенний галас – базарний десь, селяни продавали молоко і птицю. Напарники стали проштовхуватися крізь натовп. На тому боці Домініканської Штайнер помітив вільний екіпаж та помахав візникові.

– Приїдемо, там буде вілла, – пояснив він Ланґе після того, як обоє вмостились на широкому потертому сидінні під темним шкіряним дашком. – Служниця нам відчинить, нічого пояснювати не треба. Якщо все-таки хтось спитає, ми від Розенкранца, голубів оглянути. Все ясно?

– Ясно.

– От і добре.

Штайнер сказав візникові адресу, екіпаж рушив. Він минув перехрестя та, погойдуючись на старих скрипучих ресорах, викотився на міст. Річка внизу текла повільна, широка і брудна. Церкви нового міста на тому березі грозилися проткнути низьке осіннє небо гострими шипами дзвіниць.

Хвилин за двадцять місто залишилось позаду, поступившись просторим напівпорожнім пейзажам передмість. Широка ґрунтова дорога впевнено бігла поміж низькими, рідко розкиданими особняками.

– Приїхали, – гукнув візник, зупиняючи коней.

Ланґе визирнув із будки – екіпаж стояв біля високих воріт із дворянським гербом на замковому камені. Мощена цеглою доріжка вела до шикарної, схожої на невеликий замок вілли з круглою, як шахова тура вежею. Штайнер кинув візникові пару галерів.

– Чекай тут. Решту потім.

Вони підійшли до хвіртки – та виявилась відчиненою. Доріжка йшла трохи під гору, оточена невеликим англійським парком. До дверей вілли вели півкруглі кам’яні сходи. Штайнер подивився на годинник.

– Встигаємо, – пробурмотів він та натис на кнопку дзвінка.

Відчинили не відразу. Спочатку у вікні веранди з’явилось жіноче лице – служниця, зовсім молоденька, з безбарвними очима та здоровим селянським рум’янцем на щоках. Вона кинула схвильованим поглядом на агентів, потім на дорога. Задзвеніли ключі.

– Ви до голубів? – прошепотіла вона, відчинивши.

Штайнер кивнув.

– Ви пізно. Господиня скоро вертатиметься, – служниця пропустила їх усередину та поспішно прикрила двері.

– Хіба? – Штайнер зобразив здивування.

– Ходімо, – підібравши поділ сукні, вона стала швидко підніматися сходами. Агенти рушили слідом.

Ланґе зачудовано розглядав інтер’єр; у таких будинках бувати йому ще не доводилось. Під високою, оздобленою ліпниною стелею тьмяно виблискувала важким кришталем люстра. На обшитих горіхом стінах висіли портрети у золотих рамах.

Але на сходах вони затримуватись не стали. Дійшовши до самого верху, служниця провела їх галереєю та вказала на низькі непримітні дверцята у кутку.

– Я чекатиму тут, – пояснила вона.

Штайнер кивнув та жестом показав Ланґе слідувати за ним. За дверцятами були ще одні сходи, цього разу кам’яні, вони піднімалися спіраллю на висоту одного-двох поверхів, прямо на дах вежі.

– Прийшли, – сказав Штайнер.

Він штовхнув важкі, оббиті бляхою двері. Невелика надбудова, з якої вони вийшли, була оточена широким плоским майданчиком зі стилізованим під фортечний мур парапетом. Вздовж парапету стояли клітки з голубами.

– Ну, тепер справа за малим, – усміхнувся Штайнер.

Він відчинив дверцята однієї з кліток та потягнувся рукою за птахом, що сидів на жердинці. Ланґе підійшов до парапету. Навколишній пейзаж справляв похмуре, безрадісне враження; можна було б навіть сказати, що в ньому відчувався подих смерті. Темні поля лежали виснажені, поодинокі дерева стояли сутулими постатями безсилих гігантів, поступово зливаючись у сірому натовпі лісу. А головне: жодного сліду людської присутності, жодної живої душі… Ланґе стало якось не по собі; сам він виріс у тісних робітничих нетрях, і життя у цій зловісній пустоті уявлялося йому слабо.

– А що ви з ним робити будете? – спитав у Штайнера Ланґе навмисно голосно, щоб відлякати власні думки.

– Нічого. Відпущу.

– І все? – здивувався Ланґе.

– І все.

Ланґе сховав руки до кишень; тут, нагорі було доволі вітряно. Буденним напрацьованим рухом Штайнер підкинув птаха в повітря. Та голуб далеко відлітати не захотів; натомість, зробив коло і, повернувшись до вежі, вмостився на мідному шпилі. Штайнер стріпав рукавички.

– А це рахується? – спитав Ланґе.

– Тобто?..

– Ну він же повернувся.

Штайнер зміряв напарника холодним поглядом.

– А це вже, Ланґе, не наша справа.

Вони спустились на галерею, до служниці. Та провела їх униз та вивела чорним ходом – мабуть, і правда боялась, що господиня от-от повернеться. Візник слухняно чекав за воротами.

– Назад до міста, – розпорядився Штайнер.

Він виглядав задоволеним. Вся операція забрала не більше години.

– Що тепер? – спитав Ланґе, зістрибнувши з підніжки екіпіжа на землю, коли вони повернулися на Домініканську.  

– Зараз дізнаємось.

Цього разу вони обійшли ринок стороною. Штайнер не поспішав. Він зупинився в ніші між контрфорсами собору, мовчи запалив сигарету і лише після цього дістав з кишені конверт; складалося враження, що він намагається відтягнути момент ознайомлення з інструкцією.

– Ну що ж… – зітхнув Штайнер.

Тексту було багато, цілих півтора аркуші. Ланґе стало цікаво; досі такі об’ємні інструкції йому не траплялися.

– Що там? – спитав він.

Але Штайнер поспіхом відвернувся та сховав інтсрукцію назад у конверт.

– Те, чого я й боявся… – розсіяно пробурмотів він.

– А точніше? – не витримав Ланґе.

– Замовкніть, – огризнувся Штайнер. – Дайте подумати…

Ланґе невдоволено склав руки на грудях.

– Значить, так. Перше: у нас є час до дев’ятої вечора.

– До дев’ятої? – пробурмотів Ланґе. – Це ж цілий день.

Але Штайнер його не слухав.

– Друге, – продовжив він. – Є кілька місць, куди нам треба буде зайти, – він глянув на Ланґе здивовано, так, ніби не розумів, чому він досі тут. – Поки що можете бути вільні.

– Серйозно? І чим же мені зайнятися?

Штайнер фиркнув, мовляв, це мене не стосується.

– Брошуру свою почитайте, – він подивився на годинник. – Зустрінемось о восьмій, на Францисканській. Там є крамниця капелюхів, знаєте?

– Знаю, – кивнув Ланґе.

– От і чудово. Тримайте, це вам на обід, – Штайнер простягнув йому десять крон. На цьому вони й розійшлись.

Опинившись на самоті з містом, Ланґе відчув полегшення. Він пішов у Імператорський сад, сів на лавку та став спостерігати за перехожими. Для чого йому в напарники призначили цього Штайнера? – думав він. Зі Словачеком так добре працювалося. Все по-чесному; хто набуде, хто втратить – все було ясно.  А тут цей поспіх,  це відчуття безцільності…

Коли так сидіти стало холодно, він пообідав у одній дешевій пивній на площі Кармелітів. Він згадав щось, про що вранці читав у брошурі. У тісноті підвалу йому загадались поля, ліс і вежа. В кінці кінців, не так вже й страшно жити десь там, подалі від цього гамору, подумав він. Поспішати не було куди, тому Ланґе замовив іще пива.

Вийшовши з підземелля години за дві, він пішов безцільно бродити вулицями. Кілька разів він зупинявся, щоб підкинути монетку, але слова, які пояснювали гексаграми, були порожні, і стало зрозуміло, що сьогодні оракул більше говорити не збирається. Тоді Ланґе виключив розум і просто влився в людський потік.

Коли той виніс його на ріг Академічної та бульвару, Ланґе виявив, що встигло стемніти. Заклопотані люди поспішали у своїх справах. Він став вдивлятися в обличчя, але ті з’являлись та зникали настільки швидко, що запам’ятовувати їх не було сенсу. Дуже скоро він відчув, що суне проти течії. Йому здалося, що якщо достатньо довго йти цією вулицею, не зупиняючись, місто рано чи пізно закінчиться, і можливо, десь там, на безлюдді, йому вдасться зібратися з думками. Можливо, йому навіть не захочеться повертатись; може, йому і зараз тут не місце… Але все це дурниці. Треба було постаратися не запізнитись на зустріч зі Штайнером.  

Звернувши на Францисканську, Ланґе відразу помітив червоний вогник Штайнерової сигарети.

– Ви вчасно, – якось неуважно пробурмотів Штайнер. Сигарета упала на землю, з ледь чутним шипінням гаснучи у калюжі. Ланґе тут же пошкодував, що не піддався імпульсу та не пішов кудись світ за очі, коли мав таку можливість.

– Куди ми тепер? – намагаючись приховати в голосі приреченість, спитав він.

– За реквізитом.

Вони підійшли до дверей крамниці. “Guildenstern Hüte. Gegr. 1858” написано було на дерев’яній вивісці; хоча, якщо судити з вітрини, місце більше нагадувало ломбард. Крамниця стояла зачинена, але цілком передбачувано у Штайнера був ключ.

– Чекайте тут, – розпорядився він.

За хвилину Штайнер повернувся, старанно замкнувши за собою двері. В руках у нього був невеликий мішок.

– Що це у вас? – спитав Ланґе.

– Капелюхи.

– Для чого?

– Що значить, для чого? Інструкція.

Через два будинки від капелюшника була крамниця м’ясника, теж зачинена. “Яворський і син” – прочитав Ланґе. Тут Штайнер повторив ту саму операцію. Цього разу він виніс під пахвою невеликий газетний згорток.

– Потримайте, – попросив Штайнер, простягнувши напарникові мішок із капелюхами. Цікаво, чому не в коробці? – подумав Ланґе. – Я вам гонорар видам.

Порившись у кишенях сюртука, Штайнер дістав неправдоподібно об’ємну пачку банкнот у сірому поштовому папері. Ланґе розгубився.

– А це… А це не забагато?

– Краще беріть. Поки дають.

Ланґе винувато усміхнувся, зважуючи на долоні пачку. Страшно було розгортати папір, щоб гроші бува не виявились якоюсь хитрою тактильною ілюзією. Дома перерахую, вирішив він.

Як тільки гонорар опинився в кишені, попереду в Ланґе з’явились нові перспективи, небачені за часів Словачека з його дрібними лотерейними махінаціями, ніби в кінці темного коридору спалахнула лампа. І хоча далі коридор залишався таким же темним, принаймні до лампи вже можна було дійти. А може, нам зі Штайнером все-таки вдастся подружитися? – припустив Ланґе.

– Цікаво, хто всі ці люди? – вголос подумав він.

– Які люди?

– Ну цей Яворський. Або Ґільденстерн. Вони що, теж на компанію працюють?

– Зав’язуйте з цим, Ланґе, – різко кинув Штайнер. – Що я вам говорив про зайві питання, пам’ятаєте? З таким ставленням ви далеко не заїдете, це я вам обіцяю. Ясно?

Ланґе мовчав.

– Ясно, я вас питаю? – повторив Штайнер.

Ланґе закусив губу.

– Ясно, – пробурмотів він. – Але взагалі…

– Взагалі що? – не витримав Штайнер.

– Взагалі це все просто цирк! – сердито вигукнув Ланґе.

Штайнер зміряв напарника уважним поглядом, його ліва брова здивовано полізла вгору.

– Перепрошую?

– Якась гімназистка, потім голуб – що це взагалі таке? Чим ми взагалі займаємось? І ще ця комедія з конвертами…

– Комедія?

– А як це ще назвати? Тягніть конверт, – перекривив він Штайнера. – Я вас прошу! Ви ж усе знали наперед, правда? Всю послідовність завдань.

– Не говоріть дурниць, – спокійно промовив Штайнер.

– Та ну, перестаньте! Я ж не ідіот! – розійшовся Ланґе. – А якби ми конверт із дівчинкою тільки зараз розкрили? Хтось же це прораховує. Не може ж усе просто так бути, випадково.

– А що про це ваше китайське ворожіння каже?

Ланґе глянув на Штайнера дещо ошелешеним поглядом.

– Отож бо, – втомлено усміхнувся той. Його обличчя здавалось гіпсовою маскою; губи зійшлись у блідо-рожеву лінію, тонку, як свіжозагоєний поріз. – А ви думали, ми тут чим займаємось? Читайте, – він простягнув Ланґе інструкцію. Той роздратовано вирвав обидва аркуші у нього з рук.

Починалося все стандартно: час, місце, реквізит. А далі… Далі в інструкції йшлось про таке, що розум Ланґе з першого разу прийняти відмовився. Він перечитав речення вдруге; потім втретє. Пальці затремтіли, до горла підкотився клубок. Ланґе втупився зляканим поглядом у Штайнера.

– Вони це що, серйозно?..

Штайнер силувано посміхнувся.

– А ви як думаєте?

– Я, – пробурмотів Ланґе. – Я ні, я не буду… Я не робитиму…

Штайнерові очі загорілися люттю.

– Навіть думати не смійте! – видавив із себе він. – Чуєте? Навіть не смійте!

Ланґе зрозумів, чому Штайнер видав гонорар наперед. Він поклав долоню на лівий бік грудей, де у внутрішній кишені лежала пачка банкнот. Тепер відступати було нікуди.

– За нас, Ланґе, нашу роботу ніхто не зробить. Пора б вам до цієї думки звикнути.

Ланґе опустив голову та віддав інструкцію Штайнерові. Вони ще трохи постояли мовчки, кожен по-своєму відтягуючи неминуче. Але це відтягування виявилось нестерпним – якщо вже робити те, чого вимагала компанія, краще було робити це швидко, гарячково подумав Ланґе.

– Мабуть, ходімо, – запропонував Штайнер. І обоє відчули полегшення.

Та часу до дев’ятої було ще вдосталь, тому вони просто петляли кривими вуличками, намотуючи кола навколо єврейського кварталу. Кожен думав про своє. Ланґе згадалися слова з брошури: Поцікавтеся в оракула ще раз, чи маєте ви якості, необхідні для того, щоб витримати настільки інтенсивний синтез. А також приписку на полях: наприклад, завтра; чому завтра?

Раптом Штайнер зупинився.

– Що таке?.. – підняв голову Ланґе.

Напарник кивком показав на протилежний бік вулиці.

– Це тут.

Ланґе здригнувся.

– Що, вже?..

– Вже.

Будинок був п’ятиповерховим. В більшості вікон світилося.

– Одягніть, – Штайнер дістав із мішка дещо поношений циліндр.

Ланге повертів циліндр у руках, зітхнув та натягнув на голову. Те саме зробив і Штайнер, попередньо знявши котелок; порожній мішок він заштовхав у бляшане горло ринви.

– Тепер головне спокій.

Вони підійшли до вхідних дверей. Штайнер дістав ключ, який був у конверті, та відчинив замок. Сходова клітка, підлога викладена чорно-білою плиткою. Агенти піднялись та зупинились біля дверей. На всяк випадок Штайнер ще раз звірив номер квартири з інструкцією.

– Тут.

Він постукав. Ніхто не відповів.

Може, нема нікого? – в душі у Ланґе народилася слабка надія і тієї ж миті померла: Штайнер натис на клямку – двері скрипнули. Відчинено.

В кімнаті було темно, лише широка смуга світла падала з дверей. Цього виявилось достатньо, щоб розгледіти тридцятирічного брюнета. Він сидів на стільці і, таке враження, давно на них очікував.

– Отже, вас послали по мене? – спитав чоловік, підводячись.

Розгублено перезирнувшись, Ланґе зі Штайнером кивнули. Брюнет нервово усміхнувся. Він підійшов до вікна та глянув униз, на вулицю. Кожен його рух був сповнений прихованої напруги; Ланґе звернув увагу на його тонкі довгі пальці – вони тремтіли.

  – Вони не казали, що він знатиме! – нервово прошепотів Ланґе.

Штайнер лише знизав плечима. Що тепер? – беззвучно спитав Ланґе. Нічого, чекаємо, дав зрозуміти напарник.

Раптом чоловік обернувся.

– У якому театрі ви граєте? – не то жартома, не то всерйоз поцікавився він.

– У театрі? – здивувався Штайнер. У нього сіпнувся кутик губ.

Брюнет усміхнувся та пішов за капелюхом. За хвилину вони були вже на вулиці. Агенти взяли чоловіка під руки, як того вимагала інструкція, та рушили, ніби уклавши з чоловіком мовчазний договір про те, що той піде спокійно, без примусу.

Але на першому ж перехресті брюнет зупинився.

– Скажіть, ну чому прислали саме вас! – не так запитав, як просто театрально викрикнув він у ніч.

Штайнер із Ланґе промовчали. В кінці кінців, що вони могли йому на це відповісти?

– Я далі не піду, – заявив чоловік, очевидно, намагаючись перевірити, якою буде їх реакція.

Штайнер зціпив зуби та кивнув Ланґе. Обоє налягли та спробували зрушити затриманого з місця. Той опирався. Ланґе озирнувся: що ми робимо, подумав він, нас же побачать…

– Штайнер! – схвильовано прошепотів він.

– Туди, у провулок, – показав напарник на темну арку ліворуч.   

Кони спустилися сходами. Вузький провулок оточували ряди увінчаних гострими готичними фронтонами будинків, чимось схожих на великі кам’яні праски. Над залізними люками підіймався теплуватий дух каналізаційних випарів.

Вони старалися вибирати найтемніші, найбезлюдніші вулички, аж поки не дійшли до передмістя. Затриманий заспокоївся та поводив себе слухняно; це було майже схоже на дружню прогулянку. Біля стіни депо Штайнер показав ліворуч.

– У кар’єр?.. – злякано прошепотів Ланґе.

– У вас є кращі ідеї?

Вони стали спускатися червоною глинистою ґрунтовкою. Поки вони ішли по знайомих, хоча й скупо освітлених вулицях, Ланґе ще надіявся, що все якось обійдеться. Але тут, у темряві кар’єру він зрозумів, що назад дороги нема.

Неначе спеціально їм на допомогу з-за хмар поспішив вийти місяць, схожий на велику срібну монету, і Ланґе вкотре пригадав слова оракула. Посеред схожого на римський амфітеатр кар’єру лежав великий гранітний блок.

– Підійде, – пробурмотів Штайнер.

Схоже, затриманий чоловік усе зрозумів. Він розслабив плечі, натякаючи на те, що тепер агенти можуть його відпустити. Штайнер зняв циліндр та витер рукавом чоло; схоже, прогулянка його добряче втомила.

– Вам треба роздягтися, – тихо сказав він. –  Вам допомогти?

– Дякую, я сам, – відповів чоловік. Він сів на край блока та став скидати піджак, жилетку, сорочку – Ланґе не міг позбутися відчуття, що все це йому лише сниться.

Коли чоловік роздягнувся, Штайнер сказав, що йому доведеться лягти на камінь. Здається, затриманий був не проти. Він постарався якомога зручніше вмоститись на холодному граніті, але Штайнерові щось не сподобалось, і він спробував покласти чоловіка якось по-іншому.

– Ланґе, що ви там стоїте? Допоможіть, – вигукнув він.

Агенти посадили затриманого, прихилили його до каменю й задерли йому голову.

– Ніби нормально.

Штайнер розмотав згорток, який виніс від м’ясника.

– Тримайте.

Ланґе читав про ніж у інструкції, але слово “ніж” на папері і справжній ніж у руці – це дві зовсім різні речі. Він був великий, важкий, із дерев’яним руків’ям, що пахло сирим м’ясом.

– А чому я?.. – злякався Ланґе.

– Тому що це ваш перший день.

– Тим більше! Чому сьогодні?

– А коли?

– Коли?.. Наприклад, за… – автоматично вирвалось у Ланґе. Але закінчити він не наважився – дійсно, яка різниця?

Чоловік на камені дихав глибоко й часто, ніби от-от розплачеться.

– Ну чого ви? – підганяв Штайнер.

Ланґе міцніше стис руків’я ножа. Голова пішла обертом. Якщо зважуватись, то зараз. Ще мить, і він не зможе… Бити в серце, написано було в інструкції. Прокрутити двічі.

– Давайте… – видихнув він. І Штайнер гарячково схопив чоловіка за горло – той навіть не сіпнувся. Як же так? – вражено подумав Ланґе. Як же легко він це приймає?

– Ну?.. – прошепотів Штайнер.

Ланґе зібрався з силами, відвернувся і вдарив. Щось тепле бризнуло йому на руки.

Чоловік видихнув і здавлено скрикнув. Не відпускаючи руків’я ножа, Ланґе боязко прислухався.

– Він щось сказав… Що він сказав?

Ланґе досі не вірилось, що усе це насправді.

– Не знаю, – роздратовано вигукнув Штайнер. – Яка різниця? Прокрутити два рази – ви не забули?.. Давайте вже з цим закінчувати!

Ланґе взявся за ніж обома руками і прокрутив лезо у грудях. Йому здалося, він почув, як талевий край скреготнув, зачепившись за ребро, і до горла стала підніматись нудота.

– Чорт… Цього лише не вистачало, – пробурмотів Штайнер.

Ланґе роззирнувся навколо. У будинку на краю кар’єра блимнуло світло. Здається, хтось стояв у вікні.

– Витягайте ніж і ходу!

Ланґе послухався. Вони швидко вибігли нагору, до депо. Великі жовті плями ліхтарів пливли у Ланґе перед очима; стіна депо повернула під прямим кутом, і агенти побігли вздовж неї, болотом, кущами, калюжами.

– Ну як ви, Ланґе? – кинув на ходу Штайнер.  

Ланґе зупинився і подивився на руки, які тримав перед собою, як хірург перед операцією. Штайнер почув його тихе схлипування.

– Що таке? – запитання прозвучало різкіше, ніж йому того хотілося.

– У мене руки… У мене кров на руках.

– Ось, тримайте носовичок. Тільки не здумайте викидати – нам іще сищиків на хвості не вистачало.

Ланґе став незграбно витирати долоні. Штайнер прекрасно розумів, як зараз почувається його молодий напарник; але як йому про це сказати? Вони опинилися на вузькій брудній вуличці, між цегляними котеджами залізничників.

– Можна перепочити.

Ланґе втомлено сів на кам’яний цоколь огорожі.  

– Ні, ні… – ледь чутно шепотів він, хитаючи головою механічно, як метроном.

Він би заметався між стінами провулка, як пташка в клітці, якби не почувався таким знесиленим.

– Ні, ні!.. – переконував сам себе він. – Ми так не домовлялись! Я на таке не підписувався! Ми зі Словачеком…

– Та забудьте ви свого Словачека! – не витримав Штайнер.

– Забути? – здивовано поглянув на нього Ланґе.

Штайнер важко зітхнув.

– Забудьте…

– Але як? Як же це тепер буде?..

Штайнер дістав портсигар та закурив.

– Нічого, звикнете. У вас діти є?

– Будуть. Жінка вагітна.

– От і думайте краще про них. Сім’ю ж годувати треба, правда? А вилетите звідси, вас більше нікуди не візьмуть – вони це вміють.

Ланґе подумав про Клару та їх ненароджену дитину. Мабуть, ці два близьких життя були варті смерті одного незнайомця.

– Історію хочете? – спитав Штайнер.

– Давайте, – голова Ланґе безвольно повисла.

– Коли я тільки починав, мені теж старшого напарника призначили, Черни було його прізвище. У компанії він працював давно, методики мав добре напрацьовані, але от характер… – Штайнер усміхнувся. – Як у вас.

– Це який?

– Сумнівався багато. Питання ставив – усюди сенс шукав. Навіть не знаю, як йому вдалось так довго на цій посаді протриматись… Словом, він вигадав теорію, ніби ніякої компанії нема, а всі ці наші інструкції – просто невідомо що.

Штайнер на мить замовк. Ланґе чекав продовження, він вирішив триматися за будь-що, тільки б не думати про тіло в кар’єрі.

– Одного разу, ввечері, після довгого дня ми зайшли до пивної. Взяли по темному, сіли за столик; ми часто із ним так сиділи, говорили про різне. Цікавий він був чоловік. Інколи буквально фонтанував ідеями, важко було повірити, що стільки всього поміщалось у голові однієї людини! Іноді, зізнаюсь, я трохи побоювався його енергії, його напору…

Штайнер задумався.

– Пивна була в підвалі, – продовжив він. – Темно, тісно, гамірно; пам’ятаю, як зі старих діжок смерділо прокислим пивом. І от ми сидимо, говоримо, і раптом Черни залпом допиває кухоль, піднімає голову та дивиться мені прямо в очі – ніколи цей погляд не забуду. Я завтра на службу не вийду, каже. Я розгубився; питаю: чого ти? А він каже: не можу. Нема сил. Розумієш?.. Я кажу: а компанія? Я ж не уявляв, що за це світить; нам же не казав ніхто, самі знаєте, – пояснив Штайнер. – Черни лише махнув рукою, мовляв, все одно! І не вийшов. Більше ніколи.

– І що з ним сталося? – спитав Ланґе.

Штайнер знизав плечима.

– Не знаю. Після того я зустрів його лише раз, випадково. Це було років за п’ять, а то й десять після його зникнення. Пізно вночі я вертався додому, і біля Імператорського саду буквально перечепився об старого п’яницю, що валявся під стіною. Він застогнав, а я вирішив не звертати уваги та просто йти далі, але несподівано для самого себе зупинився – шкода стало бідолагу, холодно на вулиці було все-таки. Я повернувся, нахилився над старим і спитав, чи можу йому якось допомогти. Коли раптом впізнав у ньому Черни.

Штайнер припалив нову сигарету та повільно вдумливо затягнувся.

– Давайте підемо, – попросив Ланґе. – Не можу на місці сидіти…

– Давайте, – погодився Штайнер. – Словом, від несподіванки я відскочив назад і сам упав на бруківку, – продовжив він. – Черни виглядав жахливо. Його зуби були гнилі, волосся випало, на щоці була якась гнійна виразка. Від нього смерділо перегаром, сечею та старечим, роками не митим тілом… Це був не той Черни, якого я знав. Це було щось інше, щось неживе, випотрошене; якесь опудало…

– Він упізнав вас? – спитав Ланґе.

– Ні, не думаю, – похитав головою Штайнер. – Та й якби упізнав – яка різниця?

Ланґе втупився в землю.

– Думаєте, це компанія так із ним?

Штайнер сумно усміхнувся.

– Думаю, це він сам.

Угода проста, зрозумів Ланґе. Хочеш лишатися чистим – можеш іти на всі чотири сторони. Тільки ти потім повернешся. І на колінах повзатимеш, благатимеш, щоб тебе взяли назад. Але ніхто тебе не візьме. Та й просити нема кого…

Тільки зараз Ланґе зрозумів, що вони йдуть тим самим парком, на алеї якого зустрілися вранці. Коли ж це було? Цілу вічність тому… Опускався туман, невдаха-фельдмаршал навіки застиг у бронзі – коло замнулось.

Для декого такий зв’язок може виявитися надто близьким, надто інтенсивним, згадав Ланґе. Він постарався відігнати цю думку; він був надто втомленим, щоб над цим розмірковувати.

Агенти зупинилися біля пам’ятника. Штайнер винувато усміхнувся,  викинув недопалок у калюжу та на прощання простягнув руку.

– Ну до завтра.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *