Віталій КВІТКА. Тому що він був обценьками

Усю ніч мені снилося весілля. Гарне, затишне, чарівне і навіть чаклунське.

Наречена була вдягнена в фату – темну немов вечірнє освітлення. Жених – навпаки: весь чомусь у моторошно білому. А ще в жовтих черевиках і дуже щасливий. Нагадував п’яницю із чужого весілля – на своє йому повік не потрапити.

Дія відбувалася у відкритій ротонді, згори схожій на колесо.

Лив як із відра дощ, ніяк не заважаючи святковому відчуттю тим, хто за ними спостерігав. Тобто мені, сновиді. Мабуть, їх уже “розписали”. Зараз тривав саме феєрверк. Корки з-під шампанського вилітали одна поза одною. Безгучно. Вони були як рухливі мішені. 

Струмені піни проливалися над горловинами зелених пляшок і текли їхніми черевами.

Вряди-годи шампанська піна потрапляла на одяг гостей.

І мовчки шкварчала, як на пательні. Ніхто із учасників весілля, проте, не дивувався, продовжуючи всміхатися. Ніби на камеру. Хіба що… тією камерою був я сам.

Я прокинувся з олов’яною головою, сів на ліжко і зараз же обхопив скроні руками.

Було боляче. Похмуре приміщення – надворі справді, мабуть із самого ранку, дріботить дощ — здається  зайвим і нікому непотрібним. І я вже не знаю: що роблю в цьому непотрібному світі. Минуло не більше шести десятків секунд, доки спогади звалилися на мене, як гірське каміння. Зовсім не весільні. Я навіть не зміг пригадати кольору цементу на східцях нашого з нею – єдиного на все життя – РАЦсу. А потім  – мабуть, вже по обіді – настав час розплати.

Я добряче знав, що робити. Сотні разів прокручуючи цю ситуацію перед очима німим роликом. І все-таки у реальності все відбувалося дещо інакше. Я взяв стару сумку з-під ноутбука і вкинув туди молоток. Старий, допотопний дідівський молоток – він пузатий із одного боку. З іншого схожий на гриву обценьок. Місце, де забито клин, пофарбоване в червоне. Скільки ж він пролежав у шухляді серванту, доки нарешті знадобився нащадкам, залізничний вимолювач у дощок цвяхів?

Доки я тирлувався з голінням і зубною пастою, накидав куртку, чаклував із дверима і вовтузився в  сліпому (без лампочки) ліфті, дощ ущух. У повітрі панувало відчуття моментальної весни, притаманне кожному післядощів`ю. Старанно обігнувши калюжі, я підійшов до зупинки і вмостився на добряче просяклій соплями з небес лавці. З неї було видно трифразове блимання світлофора. Та суєту автівок, що вклякали, перш ніж знову потім набрати розгін. Я пропустив кілька автобусів і нарешті дочекався необхідної таксички. Потрібно було до кінцевої. Місце біля водія було окуповане небалакучою блондинкою –  з її вух стриміли білі дроти, що тягнулися кудись туди, всередину тіла, і я подумав, що вона андроїд. Тому мені довелося сісти позаду них.

Із часом таксичка набрала у власні легені люду до відвалу. Так завжди, коли вона прямує до вокзалу. Чувся спертий людський дух і нестримне відчуття поспіху та незатишку – кому в дощовий день захочеться поїхати подалі від власного помешкання? Навіть на заробітки чи просто в абстрактних пошуках власної втраченої долі. Важко, як годинниковий маятник, до салону угойднулася людина у камуфляжі. У районі парнокопитної бурси (ПТУ, де двієчників досі навчають примудростям сільського господарства). Оскільки його наплічник займав три чверті від усього тіла і солдат був трішки під шафе, а таксичка — надто вже забита людськими оселедцями, вгойдуючись усередину, вояка насправді ледве не вивалився геть.

Минула майже хвилина, але маршрутка все ще залишалася на місці. Коли секундна стрілка на моєму циферблаті описала ще одне коло, хтось не витримав і поцікавився, чому ніхто нікуди не їде. «За проїзд!», – сухо кинув водій. «Я – АТО. Розплачуся на кінцевій,людей повно…», – пояснив солдатик. «Усі ви із АТО! Заплати зараз!» – зажадав капітан корабля. Заплатив. «Слухай, хлопче, а ти знаєш, що я – сапер. – каже, закінчуючи діалог. – Може, хочеш, щоб наступного разу я привіз тобі якогось гостинця?»

Цієї миті я відчув, що справедливість таки існує. І ще, ревнощі. Так, начебто мене, як нареченого, можуть узяти і вирвати з корінням із власного весілля.

Я цілком солідарний із людиною у камуфляжі. Однак не маю жодного наміру видавати себе. Репліками. Ледве тримаючись за лівий від себе поручень (здавалося, той аж увігнувся), боєць поліз у кишеню: покласти здачу, частина якої таки розсипалася підлогою. Іще один раз, але не більше, солдат пообіцяв гостинець із фронту. Я усміхнувся самим окрайцем губ і знов прикипів до дерев, що бездумно й безсовісно-самотньо миготять за вікном.

На вокзалі виходжу останнім, а потім, після водійського перекуру, неначе передумавши, знову повертаюся в салон. Мовчки кинувши синю пожмакану п’ятірку на панель приладів. Краби пальців водія зараз же кидаються розпрасовувати синь Франка, а тоді долучають її до решти купюр відповідного номіналу.

До салону хтось входить і таксичка видає звук, схожий на неточну, але стрімку ноту. Неначе вона про щось здогадується.  Але все одно зберіга таємницю, не видаючи нікого нікому. Водій закурює  – смердючий дим тягнеться сизо-синіми смугами в бік немовляти на руках у циганської матері. Мати мовчить, засинаючи, дитина — також. Таксичка здригається. Укотре вже за сьогодні котиться вона в зворотньому напрямку.

Чесно кажучи, я не знав, як сказати йому про це. Бо хоч розумів, що воно зайве, сказати кортіло. Не тому що цього вимагала якась справедливість – просто в такі миті люди мають знати подібні речі. У салоні лишається два чи три пасажири – приблизно стільки ж і впродовж зворотньої дороги. Чесно кажучи, я уже нічого не відчуваю – всередині мене зараз панує, знаєте, стан  стабільного затишку і водночас позаземності,  – таке буває часом, наприклад, у дитинстві. Тому, коли ми провтикаємо мою зупинку, я просто проводжу її очима, от і все.

Сутеніє. Тепер уже насправді. У районі клубу таксичка йде на коло кінцевої. Стає ясно, що у водія зараз настане відстій.

Виходячи геть, намагаюся, щоб ніхто не почув тієї ноти, якою заскрипить таксичка. Далі абсолютно безголосо кросівки ступали по м`якій землі. Шия водія, а він також ішов до безкоштовної вбиральні на кінцевій, нагадувала делікатес зі свинячої лавки. Така, знаєте, тлуста, жовта і на вигляд смачна. Довкола ані душі. Біля вбиральні стирчить до половини зрізаний працівниками зеленгоспу стародавній клен – пам’ятаю, як ховався на перекури за ним після танців. Я розмахнувся і з усієї сили вдарив капітана, і грива обценьок улучила у самісіньке тім`я.

Водій заточився. І я увалив його ще раз. Удар був схожий на другий поспіль баскетбольний триочковий –  у той самий кошик тімені.

          Привіт тобі від Каті…Їй би ще…

Мені чомусь здавалося раніше, що наприкінці обов’язково потрібно додати якесь лайливе слово. Однак про Катю вийшло так впевнено, справедливо і навіть красиво, що, здається, потреба в лайці відпала.

Не важливо, виживе він чи ні. Я подумав, що цього достатньо. Більше не треба було нічого робити. Однак я не почував жодної насолоди. Мені навіть ані крихти не стало легше. Підозрюю, сьогодні мені знову насниться це кляте весілля, наречена з якого щоночі нагадує мені дружину – точніше її втрату.

Я навіть не переживав, що вбивця моєї сім`ї якось виборсається і продовжить власне життя. Цього ніяк не могло статися: обійми обценьок виявилися надто міцними, а вулиця — надто порожньою. Жаль було не себе – тільки таксички. Он вона бовваніє. У сутінках, з увімкненим двигуном  – водій просто пішов відлити. Напевно, її скоро, як і решту неелегантних скрипучих газельок з неначе перебинтованими білими смугами дахів, замінять на жовті, як зуби старенької, богданчики. Це божевілля, але мені її дійсно було шкода.

…Здалеку забовваніли постаті пізніх пасажирів. Як Цой, одним рухом піднявшись із бордюру, я зітхнув із тривогою й водночас полегшенням. А потім прискорив ходу, прямуючи в протилежний від убитого бік. Туди, до мосту, під яким повільно темнів Інгулець. Для нього в мене був подарунок – пузатий круглобокий молоток, із зачіскою, яка нагадувала гриву. Тому що він був обценьками.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *