Марина БЛОХІНА. Усмішка вбивці

«Двадцять перше жовтня. Погода сонячна, майже всі приготування завершені. Завтра Вона йде у театр. Просто чудова нагода», – записав він у своєму щоденнику. Такі записи тут були ледве не на кожен день, і всі, абсолютно всі були пов’язані з Нею.

Вона була гвіздком у серці, скалкою у душі, яку вийняти просто так було неможливо. Тільки знищивши, роздавивши, відправивши у небуття. І саме це він і збирався зробити.

Олексій встав. Поклав щоденник на найвищу поличку, ховаючи його від сторонніх очей – і дарма, що живе він один. Один, з того часу, як у їхньому з братом житті з’явилася Вона. Вона, Вона одна у всьому винна! 

Як же хочеться її вдушити, впитися брудними непідстриженими нігтями їй у самісіньке горло, і здавлювати, здавлювати, поки вона не захрипить безпомічно, не перестане здригатися у конвульсіях. А потім стояти над Нею. Та ні, вже не над Нею, а над одним лиш її тілом, і сміятися, довго сміятися, відчуваючи себе нарешті вільним і щасливим.

А її тіло буде лежати, тупо дивитися у нічне небо скляними мертвими очима, скривлені у гримасі болю губи побілішають, завжди гарне, без жодної зморшки обличчя стане сірим, чи може навіть синім…

Олексій мрійливо посміхнувся і пішов до дверей квартири. Хоча якої квартири? Халупа, звичайна халупа з обдертими, полинялими шпалерами, потрісканим паркетом і жовтою у брудних розводах стелею. Електрику і воду вже давно відключили, бо він не платив, митися зрідка їздив у квартиру до батьків, їв… А де тільки не їв. Йому було все одно, хоч зі смітника. Олексій вже давно не відчував ні запахів, ні смаку.

Всі ці відчуття померли у ньому три роки тому. А точніше, три роки, чотири місяці і двадцять вісім днів тому. Чоловік не міг помилитися – закреслені палички на стінах, помітки, цифри, криво накреслені тремтячою від алкоголю рукою – все це не давало забути страшну дату. 25 червня 2014-го року.

Саме тоді помер його брат. Та що там брат! Він був значно більшим, ніж просто брат, він був його частиною, як тоді здавалося, невід’ємною, бо вони ж були близнюками!

Абсолютно однакові в усьому: зовнішність, уподобання, характери… Знали, що один просто не може існувати без іншого, або хоча б просто у віддаленні від нього – вони ж завжди були разом, поодинці їх навіть уявити було важко! Разом у дитячому садку, разом у школі, разом у університеті, навіть спеціальності обирають схожі: Олексій – інженер, а Дмитро – архітектор.

Дмитро був більш творчим за брата, трохи романтичнішим, і, мабуть, це зіграло вирішальну роль. Світлана, красуня з того ж першого курсу, але іншого факультету, звернула на нього увагу. Так, нічого особливого – декілька мимохідь кинутих слів, посмішок. Для неї дрібничка, а Дмитро… пропав.

Бігав за нею весь перший курс, а потім другий, і третій… А вона вертіла хлопцем, як хотіла – кепкувала, фліртувала з однокурсниками, та все ж держала на короткому повідку. Як мінімум одна істерика на тиждень, постійні сварки, але Дмитро усе терпів – бо він, бач, закохався у неї!

І так продовжувалося аж до випуску. Потім майже усі пороз’їжджалися, і Світлана теж надумала чкурнути із остогидлого за п’ять років міста. А брат, звичайно, поїхав за нею. Залишив і родину, і близнюка. Не піддавався на жодні умовляння, тільки повторював постійно: «Кохаю її, і крапка».

А через півроку до рідних дійшла страшна новина: Дмитро помер. Повісився прямо у під’їзді, перед власною квартирою, перекинувши мотузку через кріплення для лампи. Як це сталося, чому – ніхто не розумів. Слідчі тільки знизували плечима і говорили, що у Дмитра, мабуть, була слабка психіка.

А Олексій знав: у всьому винна Вона. Він був єдиним, кому брат розповідав усі подробиці свого життя, і однією з них було рішення зробити Світлані пропозицію. Обручка вже була куплена, оберемок улюблених дівчиною червоних троянд – теж. А ось заповітного «так» хлопець від неї не почув. У той же день через помилку у кресленнях нової чотирнадцятиповерхівки був звільнений з роботи. А Світлана, замість заспокоїти, просто не впустила його до квартири. На тому ж під’їзному майданчику і закінчилося життя Дмитра.

Олексій стиснув кулаки, до болю впиваючись нігтями у долоні. На блідій шкірі швидко з’явилися лунки, а потім на потертий килим тоненькою цівочкою почала стікати кров. Не гаряча, як повинна бути у нормальної людини, а холодна, майже льодяна. В нього майже не залишилося часу – ще зовсім трохи, і він піде услід за братом, тож має встигнути… А втім, у таких справах поспішати не можна. Як то кажуть?

Помста – це блюдо, яке подають холодним.

 

***

Чоловік вийшов на вулицю і пішов звичним маршрутом, який долав не раз і не два кожен день. Це була дорога до її дому. Вона завжди виходила в один час – поспішала на роботу, а він тоді вже стояв десь біля під’їзду і робив вигляд, що її не помічає.

Міг не боятися, що вона його впізнає – за ті страшні три роки він змінився настільки, що навіть сам інколи здивовано дивився на власне відображення, не впізнаючи у цьому зсутуленому бородатому чоловікові колишнього себе.

Він не шпигував за нею – просто спостерігав за її життям, став її тінню, слідуючи за Світланою всюди, куди б вона не йшла. Робота, театр, кафе, магазини – він завжди був з нею. Фактично замінив брата.

Ось вона виходить – у новенькому пальто, модних чобітках на височенних підборах, повільно човгає до машини, ліниво дістає ключі з сумочки, і навіть не усвідомлює, що сьогодні передостанній день її життя.

Олексій хотів крикнути їй: «Схаменися, шансу більше не буде!», але, звичайно, стояв мовчки, з-під брів подивляючись, як білосніжна іномарка виїхала з двору.

Наздоганяти її на метро чи маршрутці Олексій не став – були справи важливіші. Всього у декількох будинках звідси знаходився ювелірний магазин, у якому його чекав подарунок, останній, посмертний подарунок для Світлани.

Скоро справа була завершена, і Олексій знову пішов додому. Хоча сам він так це місце не називав – для нього це був лиш притулок, тимчасове приміщення, у якому можна переночувати.

Квартира зустріла запахом розлитого спирту, бруду, вогкості і Бог знає ще чого. Але нічого, залишилося потерпіти зовсім трошки, і можна буде з чистим сумлінням покинути цей жах. А куди податися, Олексій вже знав. Точно знав ще з того моменту, як туди передчасно чкурнув брат.

Намагаючись не звертати уваги на сморід, Олексій зайшов до ванної кімнати. Фактично сенс вона втратила ще тоді, як відімкнули воду, але зараз знову стала потрібною, хай і ненадовго.

Чоловік дістав з шухляди бритву, перевірив гостроту леза, провівши їм собі по вказівному пальці. Вдоволено посміхнувся, коли тяжка краплина крові з’явилася на шкірі, обережно злизнув її. Смак крові залишився на губах і язиці, надаючи рішучості довести справу до кінця.

Олексій витяг дві невеликі пляшки, наповнені водою з колонки, перелив воду до тазу. Бритва опустилася у прозору рідину, скаламутила її, і піднялася до обличчя. Роботи було багато. За три роки усамітненого існування – а назвати той стан, у якому перебував Олексій життям було просто неможливо, борода відросла чималенька, і впоратися з нею одному було не просто.

Та Олексій не здавався. Вперто проводив бритвою по щоках, підборідді, іноді залишаючи на обличчі глибокі подряпини і навіть не звертаючи на те уваги. Нарешті з цим було покінчено.

Позбувшись бороди, Олексій став виглядати років на десять молодше, але все одно старшим, ніж був насправді. Кинув бритву у таз, похапцем вийшов із кімнати, уникаючи дивитись у дзеркало. Потрібно було зібратись з думками.

А зібратись з думками йому зазвичай допомагала пляшка, що стояла на столі. Різкий характерний запах спирту не залишав сумнівів у тому, чим же вона наповнена.

Чоловік зробив декілька ковтків прямо з горлечка, поставив пляшку на стіл і стрімкою ходою повернувся назад. Щоки його трохи порожевіли, у очах з’явився блиск, навіжений і дуже небезпечний.

Олексій несміливо підняв очі до свого відображення та так і завмер, вп’явшись у нього поглядом. Такий самий! Однаковісінький!

– Ну здраствуй, брате…

 

***

«Двадцять друге жовтня. Сьогодні вона помре».

Цей запис був найкоротшим. Тільки дата і три слова, але наскільки ж вони бажанні!

Олексій кинув погляд у вікно – на вулиці вже давно було темно, ліхтарі майже не давали світла, а з густих темних хмар на землю почали падати перші краплини дощу. Це був знак.

Ніби на противагу похмурій погоді, настрій у чоловіка був гарний. Навіжений блиск не зник з очей, тільки став сильнішим, і тепер вони були схожі на дві розпечені вуглинки; волосся, нерівно підстрижене, розтріпалося, а губи скривилися у божевільній посмішці.

Годинник показував пів на дев’яту – якраз почався другий акт вистави. У нього ще був час дійти до театру.

Вулиця зустріла його дощем, що безжально бив в обличчя, вітром, який, здавалось, видував усі мізки і холодом, що пробирав до кісток. Але він все одно вперто йшов, не збираючись здаватися, коли вже такий близький до своєї мети.

Олексій постійно стискав у кулаці тонкий обідок золотої каблучки, яку вчора забрав у ювеліра. Це була вона – та сама обручка, з якою Дмитро колись робив пропозицію Світлані. І сьогодні вона вже не зможе відмовитись.

Біля театру він стояв недовго. Зовсім скоро з нього почали виходити люди, і Світлану він побачив відразу. Він завжди впізнавав її повсюди, не міг не помітити.

Жінка розпрощалася з подругами і легкою ходою пішла до парку. До темного парку, який після заходу сонця намагалися обходити стороною, бо ні освітлення, ні камер там не було. Але Світлана була безстрашною. І зараз їй доведеться за це поплатитись.

Він йшов за нею, як тінь. Зовсім близько, не віддаляючись і не наближуючись, просто йшов, подумки відраховуючи стовпи не ввімкнених ліхтарів.

Четвертий. П’ятий. Шостий… Стоп! Шостий. Саму на цьому поверсі жив Дмитро.

– Постій! Світлано! – Крикнув він. Адреналін потік по венам, розгарячивши кров. Нарешті вона перестала бути холодною!

Вона зупинилася. Потім обернулася, примружила очі, вдивляючись у високу худу постать. Обличчя ще не бачила.

Олексій зробив декілька кроків вперед і опинився зовсім близько. Настільки близько, що навіть у мороці вулиці можна було розгледіти найменші риси обличчя. І вона впізнала. Впізнала, тільки не його, а брата!

– Д-Дмитро?.. – несміливо запитала вона, відступаючи назад. Переляк у її очах втішив Олексія, але ненадовго. Йому було цього мало.

Він нічого не відповів. Не збирався говорити з тією, що зламала усе його життя. Він бажав вбити її постійно. Це стало просто ідеєю-фікс, манією, якої неможливо позбутися. І він би розправився з нею набагато раніше, якби ця потвора не втекла до Штатів, як тільки відчула, що запахло смаленим.

Прожила там три роки з якимось коханцем, і тільки нещодавно повернулася назад. О, як він тоді зрадів! Знову з’явилася ціль, сенс жити, хай і ненадовго.

– Як ти тут опинився?! Ти ж… Помер? – спитала вона. У голосі почали з’являтися істеричні нотки, вона все далі відступала, але далеко відійти не встигла – Олексій схопив її за руку.

– Відпусти мене! Будь ласка, благаю!.. Я… Я тебе боюсь!  – На її очах виступили сльози, вправно накладена косметика потекла. Невже вона і справді сподівалась, що він відпустить? Після всього його чекання? Смішно…

І Олексій справді розсміявся: голосно, з підвиванням, прямо у очі наляканій жертві. Вона здригнулася, зжалася, як миша, підступно загнана у куток котом. І нарешті зрозуміла, що втекти не зможе. Все, це кінець.

Вона розслабилася, її ноги підкосилися, і вона би впала на холодний мокрий асфальт, якби її не тримала рука Олексія. Він посміхнувся. Це була усмішка переможця, усмішка вбивці.

Його пальці повільно, навіть якось ніжно торкнулися її горла. Він не поспішав – хотів розтягти задоволення, адже чекав його так довго!.. Перша спроба. Світлана захрипіла, спробувала крикнути. Марно, так повітря закінчиться ще швидше.

Він знову здавив їй шию, і вже не розжимав пальці, а тільки стискав їх, все сильніше і сильніше, одночасно з інтересом спостерігаючи за обличчям жінки.

Очі вилізли з орбіт, вона то відкривала, то закривала рота, намагаючись хоч так вдихнути повітря, але нічого не виходило, шкіра зблідла… Так, заради цього можна було чекати три роки…

Олексій не знав, скільки часу його пальці стискали шию Світлани: здавалося, що вічність, а може, й одну мить. Нарешті тіло остаточно зм’якло у його руках. Вдоволена посмішка торкнулася губ чоловіка. Але справа ще не завершена.

Він підтяг тіло до ліхтаря, обережно дістав мотузку – вона вже давно була прив’язана, просто її не помічали. На кінці тонкого канату був зашморг, просто ідеально виконаний. Олексій не один день провів, зав’язуючи і перев’язуючи вузла.

Чоловік пропхнув жіночу голову у петлю, тягнучи її за волосся догори, підтягнув мотузку, щоб вона міцно обхопила горло і потяг за інший край. Мотузка була перекинута через ліхтар і другий її кінець звисав донизу, тож Олексій схопився за нього і тяг на себе, поки тіло Світлани не повисло у повітрі на висоті близько метра.

Міцно прив’язав мотузку, що тримав у руках до стовбура дерева і відійшов на кілька кроків, щоб помилуватися власною роботою.

Світлана поламаною лялькою висіла у повітрі – здавалося, що просто висіла, адже мотузки у темряві видно не було, розкуйовджене волосся тріпав вітер, відкриваючи обличчя, що вже встигло опухнути. На нігтях виднілися сліди крові, бо Світлана вчепилася в його руки, коли він душив її. На його долонях залишилися подряпини від її пазурів, але то дуже мала плата за те задоволення, що він отримав.

Олексій зосередив увагу на її руках. Каблучок було багато. Великі, вульгарні, вони змушували кривитися від огиди. Але на безіменному пальці правої руки кільця не було. Чоловік дістав з кишені своє, те, яке вже давно було призначене для Світлани.

Підійшов. Уважно роздивився палець, що теж встиг вже трохи опухнути, насилу нагвинтив на нього обручку. Простий золотий обідок, він виглядав дуже незвично на цій мертвій руці. Але так було потрібно.

Потім, коли її труп знайдуть, всі каблучки знімуть, і на цю точно звернуть увагу. На її внутрішній стороні слідчі знайдуть тільки одне слово, яке відразу усе пояснить.

Помста.

 

***

Наталя Вікторівна, пенсіонерка з третього поверху, як і кожного ранку, сьогодні спускалась під під’їзд, щоб посидіти на лавочці і поперемивати кістки сусідам. На щастя, люди тут підібралися чудові: один тільки сусід Олексій, безробітний п’яниця, чого вартий!

Бабця вийшла на майданчик, закрила двері квартири і вже збиралася спускатися, як помітила, що двері сусідської квартири напіввідчинені. Таке вже не раз траплялося, і жінка збиралася просто причинити їх, але відчула, що щось не так.

Обережно просунула обличчя у коридор, в ніс їй відразу вдарила купа запахів, і найсильнішим з них був запах гнилі. Цей солодкуватий нудотний сморід просочувався повсюди, і Наталя Вікторівна знала, коли він зазвичай з’являється.

З острахом зайшла до єдиної кімнати і застигла, як вкопана. Повсюди безлад, по підлозі розкидані якісь фотографії, списані листки, на столі лежить відкритий блокнот з записом на пустій сторінці. «Я її вбив». І нічого більше.

На розхристаному ліжку з брудною білизною лежало тіло. Так, вже не людина, саме лише тіло. Шкіра подекуди позлазила, відкриваючи погляду сірі підточені часом кістки. Волосся, повністю сиве, повипадало і вигадливим німбом оточувало голову; скляні очі дивилися у стелю; руки складені на грудях, застиглі пальці стискають фотокартку.

На ній поряд стоять два хлопця. Вони сміються і обіймають один одного за плечі.  Абсолютно однакові близнюки.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *