Леля САІД. Червоні спалахи

Грудень. Нарешті випав сніг. По зимовому безжиттєве місто за відсутності снігу видавалось ще і печально-похмурим. Сірі стіни, потріскана фасадна штукатурка, рештки плюща, що обвивав будинок, ховаючи сліди розрухи. Голі гілки дерев, що стирчать у різні боки, покручені часом та вітрами. На них люди повивішували гірлянди, що миготіли кольоровими вогниками, додаючи контрасту й гротескності їх формам. Дня все менше, світло тікало з вулиць, віддаючи місто ночі та сутінкам, що не барились прийти й не поспішали відходити. Сніг продовжував падати великими лапатими сніжинками, на землі утворилось сніжно-болотяне місиво, що сотні людей ногами місили по дорозі. Година пік.  На вулиці люди. наче мурахи, снували в різні приміщення, бігли по проспекту, заходили та виходили з громадського транспорту. Бігла й Іра. Вона щойно закінчила роботу. У чоботях-шпильках, що нещадно ковзали по сніжному місиві вона дійшла до пішохідного переходу. Світлофор замигав червоним. Хтось із перехожих намагаючись просунутись у перший ряд різко зачепив її плечем. Іра відсахнулась, вона зробила різкий рух і почала ковзати. Шпильки однозначно не були пристосовані до прогулянок бруківкою. Зберігаючи рівновагу, вона повернула голову та помітила на собі погляд чоловіка. Він стояв у кількох метрах від неї і вдивлявся їй в обличчя. Іра завжди вважала себе красивою жінкою, але цей погляд, кинутий на неї був зовсім інший: сповнений відчаю, рішучості, злості і безнадії. Той погляд лякав і знерухомлював, настільки він був важким. Чоловік був у капюшоні, тому обличчя розгледіти не вдавалось. Світлофор мигав червоним. Вона могла б заприсягнутися, що бачила, як в її напрямку по землі побігли червоні лінії, наче хвости комети, вони звились біля її ніг і зникли. Дихати стало важко. Погляд чоловіка змінився, тепер він нічого не виражав. Іра підсвідомо зробила крок назад. Чоловік посміхнувся і підійшов до неї, взявши за лікоть. У її грудях горів вогонь, важкий, наче вулканічна магма, а в очах чоловіка на мить, у відблиску світла світлофора, вона побачила чорнісіньку, холодну безодню. Світлофор загорівся зеленим.

Андрій любив зиму, от уже тридцять шість років він тішився першому снігу й обожнював бігати вулицею та ловити великі лапаті сніжинки, малювати рисочки на засніженій лавці, розглядати замерзлі візерунки на вікнах. Великий чоловік з розумом дитини. Андрій народився хворим. Він жив з пристарілою бабусею, що ним опікувалась. У невеличкому спальному кварталі міста.

– Бусь! Бусь! Сіх!- кричав Андрій, бігаючи по маленькій квартирці.

– Бачу, що сніг, чого ти так тішишся цьому кожен рік? Снігу не бачив? Ніч уже надворі!- дратувалась бабуся.

– Сіх! Сіх!- плескав у долоні Андрій і показував пальцем на двері.

– Та йди, вже недоумку, тішся!- бовкнула вона йому в слід.

Андрій у ту ж хвилю вибіг на вулицю. Він кружляв перед будинком, задерши голову і милуючись сніжинками. Він ловив їх у долоні та чекав, доки ті розтануть, потім заліз на лавку й ловив сніг ротом, підглядаючи за його падінням через напівзаплющені очі. Раптом вітер дмухнув з іншого боку. Андрій розплющив очі й здивовано помітив, що сніг якийсь не такий, він чомусь був червоним. Він спробував його на смак, той виявився з якимось солоним присмаком, що не дуже сподобалось. Кольоровий сніг падав зі сторони дашка над під’їздом. Андрій заліз ногами на лавку, зачепився руками за край дашка й піднявся навшпиньки, щоб розгледіти, звідки береться той неправильний сніг. На дашку було щось велике і незрозуміле. Андрій забіг у під’їзд, виліз через незачинене вікно на дашок і знайшов там дівчину. Вона лежала на снігу з розплющеними очима, а навколо її голови була велика пляма червоного снігу. Дівчина була гарна, але чомусь дуже бліда, навіть трішки синювата. Андрій зрозумів, що то вона робила той червоний сніг, але не зрозумів як. Він подумав, що вона спить і вирішив розбудити дівчину, щоб та показала йому, як такий сніг робиться. Спочатку він поштовхав її за плече, але вона не прокинулась, тоді він узяв її за хутровий комір і почав трясти. Він помітив, що коли трясе її, то сніжинки розлітаються в різні боки, а ще падають червоні крапельки. Вона вміла робити ще й кольоровий дощ! Йому видалось то смішним і тому він голосно розсміявся, і сміявся без зупинки, доки поліціянт не сказав йому злізти з дашка. Андрій поліції боявся, тому відразу послухався. Навколо вже зібралось безліч людей: перехожі, сусіди, поліція, швидка. Всі дивились на нього, бабуся трималась за серце. А він, весь перемазаний кров’ю незнайомки, показував на небо і повторював сором’язливо:

– Сіх! Чевоні Сіх!

Зустрівши усі «радощі» пенітенціарної системи, відповідно до процедури Андрій був поміщений у слідчий ізолятор, доки вирішувалась його доля. Він чекав переводу у відділення судової психіатричної експертизи, а до того знаходився в камері де поки що нікого, крім нього, не було. Андрій досі не розумів, чому він там, і вечорами гірко плакав за бабусею та своїми іграшками, які залишились удома.

Саме в слідчому ізоляторі працював Лев. Лев закінчив медичний коледж за спеціальністю «фельдшер» і працював там у медичній частині. Середнього зросту, світлий, із блакитними волошковими очима і дещо дитячими рисами обличчя. Леву було двадцять п’ять, він тільки нещодавно почав професійне зростання та становлення, та все ще гостро та глибоко реагував на певні резонансні події. І тому коли він побачив Андрія, це не могло його не вразити, адже Андрій був не просто ще одним з лиходіїв, Андрій був його сусідом з першого поверху. Так склалось, що страшне вбивство відбулось саме в його під’їзді, коли Лев був на чергуванні. Він знав Андрія все своє життя і повірити, що той холоднокровно вбив жінку, йому ніяк не виходило. Так часом, коли Андрій засмучувався, то міг носитися по дворі й гучно кричати, але щоб убити жінку?

-У неї пробита голова, невже ти думаєш, що дурник не здатен зі злості просто забити панянку?-коментував думки Лева охоронець.

-Він ніколи нічого подібного не робив.

– Не робив, а взяв і зробив!- завершив охоронець, допиваючи каву, та повернувся на свій пост, залишивши Лева з його роздумами. Лев досі так і не спитав самого Андрія, що сталось, боявся почути подробиці, але сьогоднішнє нічне чергування, як ніяке інше, сприяло відвертій розмові. Лев набрав побільше повітря в груди й пішов у напрямку камери, де спав Андрій.

Андрій ще не спав. Останнім часом він узагалі погано спав, після зустрічі з тією дівчиною йому постійно ввижались нічні жахи, а потім це повторювалось і наяву. Він бачив червоні лінії, що бігли по стелі та стінах, намагаючись підкрастись до нього. Ті лінії звивались наче водорості під водою, чи хробаки, закручувались у клубки і розплутувались, стаючи все більш товстими та колючими. Кожної дванадцятої години ночі Андрій голосно кричав, бігав камерою, але куди втекти, якщо двері зачинені? Тому він з криком ліз на стіни. І його кололи. І тільки тоді він спав. Коли прийшов Лев, червоних ліній ще не було. Андрій впізнав Лева та привітно помахав рукою.

– Слухай, Андрюха,- почав невпевнено Лев,- що ти накоїв? Чому ти це зробив?

Андрій не розумів, про що це Лев і здивовано хитав головою.

– Та дівчина на дашку, нащо ти її так?

– Я її удив!

Лев відсахнувся, йому не приємно було це чути.

– Навіщо?

– Вона пала, а я хтів чевоні сіх! І я її удив! А вона далі пала- сумно завершив Андрій.

До Лева почало доходити сказане.

– Ти її будив?

– Ага!-вигукнув Андрій.

– Чи побив і убив?

– Неа!-захитав головою він.- Чевоні сіх!

– Ти знайшов червоний сніг і тому хотів її розбудити?

Андрій почав плескати в долоні.

– Слідчому ти то сказав? Він знає?- злякано спитав Лев, який все більше починав розуміти, як все відбулось.

– Неа! Я бюся! Він злий!- знову сумно відповів він.

– Але ти мусиш!

Андрій розмови більше не підтримував. Його очі стали великими та зляканими, він розглядав пусту стіну!

– Андрію! Слухай мене!- продовжував Лев, але він його не слухав. Він почав кричати та бігати по камері, розкидаючи постіль. Довелось кликати інших та колоти седативне. Через годину Андрій спав, а Лев сидів у маленькому приміщенні для персоналу і вдивлявся у вікно, за яким гуляв сильний вітер нагинаючи голі дерева старого парку. Гілки плутались, зачіпались одна за одну створюючи масу тіней на стіні, від чого на душі ставало ще моторошніше.

На ранок Лев ішов вулицями додому в роздумах. Думки плутались, він не хотів вірити в те що відбулось, що Андрій взагалі здатен на жорстокість. Так він дійшов до свого під’їзду і зупинився біля входу, підвівши очі на дашок. Він не міг повірити, що ніхто нічого не бачив, та і як затягнути туди дівчину і для чого? Лев піднявся на проліт та через відчинену шибу виліз на дашок. Він не бачив тих подій, тому міг собі тільки уявити, як усе було. На дашку давно лежав новий шар білого снігу, що надійно ховав плями крові, які всмокталися в тріщинки. Лев ще трохи посидів там і чомусь вирішив лягти, йому здалось, що з того ракурсу буде видно вікна сусідів, які могли випадково щось бачити, а може, вони поліції не все розказали? Великі лапаті сніжинки падали з неба, сивого, безпросвітного і холодного. Його погляду відкрилась вітальня третього поверху. І-поза пожовтілого від часу тюлю хтось дивився на нього. То був Веніамін, вчитель фізики, який жив самотньо у своїй квартирі. Він не відходив від вікна, і вони отак дивились один на одного, доки не почувся зойк сусідки.

-Боженько мій! Та чи всі в нашому під’їзді слабі на голову? Лев, ти там на своїй роботі зовсім з глузду з’їхав? Лежить там, де небіжечка лежала! Нема чого мене до інсульту доводити! Я ж на хвилю подумала, що то знов яка біда сталась!

-Доброго дня, Клавдіє Василівно! Я тут подумав, може хто що бачив? Ваші вікна, до речі звідси добре проглядаються, може, ви щось пам’ятаєте?

– А тобі нащо?

– Та все про Андрія думаю.

– Ой людоньки, хто б міг подумати? Та ні, я нічого не бачила, мене вдома не було.

– А фізик з дванадцятої квартири?

– Лиши його. Він теж слабий на голову, ходить постійно як причмелений, так і не зміг пережити мамину смерть. Він світу досі не бачить. А ти хочеш, щоб він за сусідами слідкував. Я ж кажу, у нас весь під’їзд мало не дурдом.

– Дякую, Клавдіє Василівно,-відповів Лев, вирішивши все одно піти до фізика, який надалі продовжував на нього дивитись через сатин тюлю. Лев приліг назад і на хвилю заплющив очі. Він чув гомін вулиці, шаркання мітли двірника, хруст снігу під колесами автомобілів, кроки перехожих. Лев повернувся в бік під’їзду і розплющив очі. Він дивився на брудну шибу, забризкану кров’ю. Невеликі струмки бігли по ній у той вечір, ось і все, що залишилось з тієї події. Лев легенько торкнувся їх пальцями. Раптом вони наче ожили і почали вимальовуватись у лінії, сплітатись, спускатись із шиби на сніг, а у відображенні скла у власних очах побачив червоні спалахи, у них виднілись багряні хвости невидимих комет, а сніг наповнювався кров’ю. Він озирнувся на вулицю, шукаючи машину, яка могла б засвітити так червоними фарами, але на вулиці було пусто. У вухах все задзвеніло, а в голові пострілом пройшовся гострий біль. Лев підскочив, тримаючись руками за вуха. Він підвів погляд, у вікні продовжував стояти сусід, у Лева поплило перед очима, і йому на хвилю здалось, що той хитає головою.

Лев вискочив з дашка і піднявся на третій поверх. Він довго дзвонив у квартирний дзвінок, але йому так ніхто і не відчинив.

– Чого ти рвешся в ту квартиру?- за спиною почувся голос сусідки, що вийшла вигулювати пса.

– Мені треба поговорити з ним!

– На годину дивився? Людина на роботі. Не ламай дзвінок, Лев, вернеться він о п’ятій додому, от тоді й зайдеш. Він пунктуальний, о восьмій виходить, о п’ятій вертається.

– Добре,- він відступив, оглянув неприступні двері й піднявся до себе додому, роздумуючи, що він бачив, ілюзію після безсонної ночі, чи ще щось?

Намагаючись відпочити після ночі роботи та складних переживань, Лев ліг спати. От тільки денний сон не приніс йому відпочинку чи полегшення, бо був він важким, і навіть огидним. Йому снилось, що він гуляє по парку. Парк був старим і недоглянутим або точніше, повністю занедбаним. Слідчий ізолятор знаходився на віддалі від усіх інших кварталів міста окремим похмурим будинком і наче від усього світу його, відділяв старий парк та дорога, якою заїжджали автомобілі. Парк був невеликим та видовженим, у ньому росли тільки старі, височезні та товстезні клени. Не зважаючи на зиму, у повітрі висів густий туман, земля була вкрита пухким та тонким шаром снігу, який ламався під кожним кроком, а з під нього виглядала волога чорна земля. Клени стояли мовчазними чорними велетнями, а там, угорі, десь під покривалом із туману, каркало вороння, більше ніяких звуків той парк не пропускав, наче на ньому були якісь моторошні фільтри. Лев ішов по стежині, що її зробили самі люди, ходячи навпростець, десь посередині шляху на стежці росла одинока яблунька. Яблунька та була зовсім мала і покручена і ,хоч усі дерева давно спали, на її гілках досі висіли червоні, майже бордові, яблучка. Вона безлиста та з плодами стояла там, наче гостя з іншого виміру, серед чорно-білого пейзажу та вороння. Огорнута туманом, вона здавалась ще страшніша, ніж зазвичай. Лев зупинився. З маленьких зів’ялих яблучок почав капати сік, який був насичено червоним та густим. Лев був переконаний, що то капає кров, великими краплями, насичуючи сніг червоним. За декілька митей навколо яблуньки вже був червоно-кривавий килим, з якого стрімко, в усі боки побігли багряні тріщинки. Коли вони досягнули Лева, він відчув жар та важкість у грудях, голова гула наче в неї методично чимось вдаряли. Останнє, що він встиг побачити, до того як розплющив очі, була невелика червона сфера, з якої в різні боки висвічувало огидне пурпурове проміння, що на кінцях закручувалось та звивалось. Вона з’явилась із-за стовбура яблуньки й стрімко покотилась до його ніг, і Лев відчув непідробний жах від однієї тільки думки, що вона до нього встигне докотитись.

Прокинувшись у себе в кімнаті, він сів на ліжку намагаючись вирівняти подих. За вікном вже сутеніло. Лев підвівся, одягнувся і вийшов на балкон, він збирався запалити. Звичка палити причепилась до нього ще років п’ять тому, але він добре із нею боровся, до сьогоднішнього вечора. Запаливши цигарку, він вдивлявся в дим, що повільно відходив від неї, той звивався м’яко і спокійно, утворюючи невеличкі хмаринки й завитки, створюючи ілюзію спокою та неспішності навколишнього світу, а попіл маленькими уламками падав у віднайдену попільничку. Раптом шматок попелу зірвався, й кружляючи полетів донизу. Погляд Лева впав на подвір’я перед під’їздом. У густих сутінках йому здалось, що та дівчина досі на дашку. Вона була надзвичайно реалістична: чорне волосся, що зліпилось у пасма, губи з рожевою помадою, крізь яку просвічувалась синява, пальці з яскравим манікюром судомно-скрючені на кожній руці. Дівчина лежала з нерухомими очима і виглядала тим не менш живою, її очі вдивлялися в нього! Лев глибоко вдихнув та видихнув, намагаючись привести себе до тями. Коли він знову поглянув на вулицю, то побачив чоловіка з портфелем, що йшов до під’їзду. Фізик повертався додому! Дівчина все ще продовжувала лежати там де він її бачив. Коли той зайшов у під’їзд, вона заплющила очі й скорчила таку гримасу болю, що Леву не хотілось більше на це дивитись. Він кинув цигарку й миттю побіг сходами вниз, доки фізик не зник за дверима своєї квартири. Він встиг в останню хвилю, коли той уже збирався зачиняти двері.

– Веніаміне,- вигукнув Лев, так наче за ним женуться привиди,- зачекайте, мені треба з вами поговорити! Щось сталось після смерті тієї дівчини, ви щось могли бачити? Андрій, то не він її убив, адже вам добре видно з вікна, може, ви щось чули і бачили? Мені здавалось, я сьогодні вас вдома бачив, а потім ті червоні лінії…

Сумбурну тираду Лева перебив гуркіт, з яким зачинились двері. Лев на якийсь час аж завмер від несподіванки, та після секундного шоку знов почав дзвонити у дзвінок, гримати в двері, але все було безрезультатно. Фізик не відчинив, ні на прохання, ні на благання сусіда. Трохи постоявши, Лев вирішив уже йти, як почув за дверима рівні, мірні удари молотка по кераміці, здавалось він б’є посуд. Так і не отримавши жодної відповіді, він почав повільно підніматись сходами на свій п’ятий поверх. За вікном уже зовсім стемніло, у під’їзді теж. Йдучи у повній темряві, на Лева нахлинули спогади зі сну, йому здавалось, що навколо каркають ворони з парку, вони ставали все голосніші й голосніші, їх каркання буквально тиснуло у вуха, аж раптом усе затихло, окрім звуку металевої кулі, що котилась по бетонній поверхні. Він глянув униз, між поручнями виднілись червоно-багряні спалахи. Він пригледівся і зрозумів, що щось рухається в його бік. Сфера точно така, як у його сні. Лев почув дзвінкий, проте віддалений дзенькіт, потім ще один трохи гучніше, потім ближче і гучніше, і знову ближче. Дивна річ, наче жива чи мисляча, вона піднімалась слідом за ним, осяюючи огидним червоним світлом стіни пошарпаного під’їзду. У певний момент Лев її побачив, вона була на нижньому прольоті сходів, розміром з велике яблуко, кругла, наповнена червоним чи то димом, чи рідиною, що переливалась усередині,  зовні з неї виривались язики червоного світла, які нагадували полум’я. Вона долала сходи, чим далі, тим швидше, і у Лева не було сумнівів, за ким вона йде. У ту мить він побіг, перестрибуючи через декілька сходинок. У вухах колотилось власне серце та звук перекочування по площадці між сходами, і знову металеве «дзеньк»! Він добіг до власних дверей і шарпнув за ручку. Двері виявились зачиненими, він сам зачинив їх, коли виходив. За спиною уже з’явилось червоне марево. Лев нервово шукав ключі в кишені, руки почали зрадливо тремтіти, і ключі в результаті випали на підлогу. Нахилившись, за ключами, Лев озирнувся. Сфера була в трьох сходинках від нього, ще мить і все. Він відімкнув замок, заскочив у коридор і, зачиняючи двері, побачив, як вона швидко котиться в його бік. Лев встиг в останню мить. Він з гуркотом зачинив двері, і щось важке вдарило в них з протилежного боку, а з щілини під дверима визирнуло червоне сяйво, що наче на смак довгими язиками спробувало повітря в квартирі перед тим, як зникнути.

Рівно о восьмій ранку Веніамін вийшов з дому. Він тримав у руках портфель і маленький мішечок зі сміттям, проходячи повз урну, він викинув мішечок, що при падінні дзвякнув керамічними уламками в середині. У Веніаміна був напрочуд гарний настрій. Він набрав повні груди морозяного повітря, видихнув білу хмаринку та, натягнувши шапку пощільніше, швидким кроком пішов на роботу. За всім тим дійством спостерігав Лев з сусідньої лавки. Після епізоду зі сферою, вдома він більше знаходитись не хотів. Він збирався навідатись на роботу, ще раз розпитати про все Андрія, але, вже йдучи, затримався й зачекав фізика. Після того як той зник за сусіднім будинком, Лев хутко добіг до урни й витягнув мішечок. У середині були дрібні уламки керамічної глини, надзвичайно дрібні, цеглового кольору, місцями майже темно-коричневі, й неможливо було зрозуміти, що то було до знищення. Лев викинув їх назад і направився в слідчий ізолятор.

Андрій сидів на своєму ліжку та, обійнявши коліна, розхитувався в різні боки. Лев підійшов до його камери і тихо постукав.

– Як ти, друже?

Андрій підняв на нього червоні від сліз очі й затремтів.

– Чевоні риски! Вони всюди путаються, сташно постійно. Чевоні!- Андрій заплакав знову і вивернув зап’ястя, на яких було багато глибоких, кривих подряпин, очевидно, він сам себе ранив.

– Що це?

– Риски чевоні, вони на мене лізуть! Під шіру!

– Червоні риски заходять тобі під шкіру? Ти їх видряпував?

– І вигизав!-він підняв рукави вище, на передпліччях були глибокі сліди від укусів, а в деяких місцях пов’язка вже просякла кров’ю.

Лев спробував проковтнути комок, що застряг у його горлі.

– А таку кульку, що світиться червоним, ти бачив?

– З неї ідуть ті сташні чевоні риски!- Андрій ще дужче заплакав і захитався на ліжку.

Леву стало важко в ділянці шлунка, він відчув нудоту, всередині все охололо, скроні стиснуло, тому на вулицю він практично вибіг.

Він побіг просто уперед, через парк, здавалось, на холодному повітрі, має полегшати. Ідучи посеред дерев та щоразу за щось перечіпаючись, він постійно опирався на чорні стовбури кленів. У голові пульсував біль, який щоразу вдаряв по скронях сильніше й сильніше. Здавалось, він у звуковій пастці, він чув лише шелест дрібних гілок та вороння, що стрибало десь високо посеред крон кленів. Раптом він зупинився, побачивши велику чорну ворону, що сиділа на невисокому голому кущі. Птаха розглядала його своїми маленькими антрацитними очима, доки не підняла крила й з гучним карканням злетіла. Він відчув холодне повітря на своєму обличчі від помаху крил та теплий струмок на підборідді та шиї. Лев провів по ньому рукою й побачив, що вона вимазана кров’ю. Йдучи по парку, він навіть не відчув носову кровотечу. Не маючи при собі хустинки, він спробував витерти обличчя снігом. Присівши навпочіпки біля товстого стовбура, він загорнув жменю снігу, потім ще і ще. Довелось обійти дерево і тоді він побачив маленьку покручену яблуньку із червоними зів’ялими плодами. Голова заболіла ще дужче, він схопився за скроні, нахилившись вперед, перед очима був лише сніг вперемішку з чорною землею, що забарвлювався його власною кров’ю. Раптово з’явились червоні лінії, що сплітались, немов змії чи викинутий у повітря серпантин. Ці лінії обплели стовбур дерева, ноги Лева, дістались яблуньки і попрямували далі по колу, немов павук, обплітаючи галявину червоним павутинням. Над головою Лев почув тихий скрегіт. Тонка біла жіноча рука чіплялась за стовбур, опускаючись вниз, і відлущуючи шматочки кори. З-за стовбура прямо над схиленим від болю хлопцем виокремилась постать. Вона тихо опустилась біля Лева. Підвівши погляд, він впізнав дівчину, яка була на дашку. Вона була зовсім поруч, така зла і нежива, хижа і мертва, що радше нагадувала вампіра, ніш красиву жінку. Її очі палали червоним маревом, а по шиї та кистях раз у раз пробігали червоні лінії, сплітались під шкірою і ховались кудись углиб, а навколо голови, наче язики червоного полум’я, спалахи довгі й небезпечні виривались та зникали десь у повітрі.

– Ти ж померла!– прошепотів Лев, відсуваючись подалі.

Вона хрипло засміялась, не розтуляючи губ та, опираючись на руки, поповзла вслід за ним.

– Тебе убили! Чого ти від мене хочеш?

Вона на мить спинилась, після чого таким же хриплим і, здавалось, штучним голосом відповіла:

– А мене і не вбили,- вона викривила губи в кривій посмішці,- вбивали мене, а вбили її! Як тобі таке?– вона знову засміялась – А ти як будеш чинити?- прошепотіла вона йому прямо в обличчя.

Лев на мить замружився, настільки близько були її палаючі очі й мертвий холодний подих. Коли розплющив очі то навколо уже нікого не було, тільки він, покручена яблунька та вороння. Раптом з ізолятора почувся голосний крик, який перейшов у хрип та згубився десь посеред стін та дерев старого парку.

Він щосили біг назад у приміщення закладу. І як не поспішав, пройшло досить багато часу, доки він знову зміг потрапити у вузькі коридори ізолятора. Крик більше не повторювався, і це лякало ще дужче. Лев протиснувся через спини охоронців і побачив там знайомого лікаря, гукнув його, хотів допомогти, але той тільки здійняв плечима.

– Все, помер твій Андрій,– сказав він.

– Як помер?-на повірив Лев.

– А отак, раптово!

– А що під шкірою? Що це, лікарю?- спитав фельдшер, що працював на зміні, показуючи на тонкі червоні лінії, які звились у нього під шкірою. Він підійняв сорочку Андрія ще вище, лінії були повсюди, місцями в ділянках їх перетину шкіра аж випиналась.

– Мені звідки знати? Розтин покаже,- і лікар покинув камеру.

Лев затамував подих. У його вухах продовжувало колотитись серце, заглушуючи нерівне дихання. Перед очима лежав Андрій. Тепер він був німий, німий і мертвий. Лев чув не тільки удари свого серця, він чітко чув і звук перекочування металевого предмета, який повільно віддалявся.

Він теж вийшов, на цей раз Лев не йшов через парк, він попрямував на зупинку громадського транспорту. Зляканий і розгублений. Якийсь час він просто сидів і спостерігав, як повз нього проїжджають брудні маршрутки та тролейбуси. Вони зі скреготом наближались до зупинки, від перенавантаження черкаючи дном, випускали із себе людей і, знов наповнившись, відправлялись, наче вантажні кораблі, у далеке плавання. У таке далеке, з якого може і не вертаються, кудись, де нема нічого знайомого, кудись, у такий глухий куточок, де не буває вбивств красивих жінок, червоних сфер і вороння. З такими думками Лев ускочив у перший-ліпший тролейбус. Зійшовши на малій, подібній на ромб, площі перед вокзалом, він просто безцільно блукав між невеличкими павільйонами, мокрими від снігу лавочками та картатими рекламними щитами. Лев просто йшов, опустивши голову, думками він був десь далеко.

– Зупинись, хлопчику!- почувся раптом чийсь басовитий голос.

Лев озирнувся, на лавці, замотана в яскраве лахміття, сиділа стара циганка, що просила милостиню на вокзалі. Смуглява і засмагла, з глибокими зморшками від постійного вітру, вона настільки прицільно дивилась на нього своїми чорними очима, що, видавалось, бачила наскрізь.

– Ходи сюди, мій голубе, чого боїшся, я не вкушу,- вона показала долонею на лавку біля себе.

– У мене немає для вас грошей,- відповів Лев.

– А ми то потім і дізнаємось,- посміхнулась вона,- щось тебе тривожить, боїшся чогось, а може, я тобі майбутнє відкрию, і серце заспокоїться?

Лев знизав плечима, він присів біля циганки і, сам не знаючи чому, почав у подробицях розповідати їй про себе і своє життя. Вона уважно слухала, час від часу брала його за руку і примовляла:« Не хвилюйся, голубе, Вадома тобі допоможе, ніхто не зміг, а Вадома зможе».

– Так от, одного разу мого сусіда звинуватили у вбивстві дівчини. Він її тіло знайшов у нас на дашку. А всі подумали, що то він.

– Сусід твій? А ти де живеш, голубе?

– У східній частині міста. Так от, дивна та дівчина якась, всяке про неї чудиться, якби ще знати, що того нема, але я вдома сам був.

– А ти з ким живеш?

– Сам живу, батьки квартиру залишили, самі переїхали.

– Сам-саменький? І скільки кімнат?

– А яка різниця скільки?

– Для циганської магії все важливо! Ти розказуй, а ми потім до тебе сходимо, почаклуємо.

– Добре. Так от, дівчина та мертва час від часу мені чудиться, і страшна така, вся немов у полум’ї червоному, очі горять, хижа, зла, і лінії червоні від неї йдуть.

Рука циганки різко злетіла з його плеча, вона підтягнулась, відсунулась, немов кішка, що збирається до стрибка. Не помічаючи змін, Лев продовжував.

– І це ще не все, та сфера червона взагалі з розуму зводить, вона наче переслідує мене з того часу.

– Ану пішов геть звідси!-раптом підскочила і закричала циганка, замахуючись на хлопця якимось брудним простирадлом. Збентежений Лев не знав що коїться.

– Пішов, кажу тобі, не вертайся сюди ніколи! З прокляттям він явився, «око диявола» привів сюди, так? Ану геть!- і вона втекла сама та весь час, доки тікала, вигукувала щось незрозуміле циганською мовою.

Лев залишився сам на лавці, ще більше спантеличений і до відчаю розгублений, єдине, що врізалось йому в голову, то було вигукнуте циганкою «око диявола».

Він ще якийсь час блукав сірими вулицями. Додому ноги не несли, про роботу і друзів мови не могло бути, а залишатись на вулиці він більше не міг, стало холодно, ноги в черевиках повністю промокли, руки замерзли й віддавали синявою. І він вирушив у перше ліпше кафе, щоб відігрітись і бодай би щось за цілий день з’їсти. Невеличке кафе, називалося «Таємниці Старого Пугача», а на вивісці сидів і сам пугач, звісно не справжній. Лев зайшов у середину та присів за столик біля вікна. Доки йому готували гарячий обід, він вирішив скористатись сучасними технологіями та пошукати про «око диявола» в інтернеті. Пролиставши безліч сторінок без будь-якого результату, він хотів покинути це заняття, доки випадково на сайті окультних наук, у розділі проклять не побачив «око диявола». Написано було мало, але кожне речення з одного боку підтверджувало, що Лев не збожеволів, а з іншого його ще більше лякало нерозуміння того, що відбувається. Його їжа на столі давно охолола, а він далі перечитував короткий текст.

« Око диявола, Червоний павук, Багряна тінь, та ін. Назви одного прокляття в різних народів. Відоме в багатьох джерелах уже сотні років. Походження невідоме. Прокляття є метафізичним та матеріальним водночас, що є надзвичайно рідкісним явищем. Може завдавати фізичної шкоди своїми «променями». Вражає родину з покоління в покоління. Зрідка в одному поколінні ним можуть бути уражені відразу кілька осіб. Часто супроводжується смертями сторонніх, як у великій кількості так і в незначній. Має вигляд багряної сфери, з якої виходять червоні промені-спалахи, за що й отримало свою назву.»

Лев повернувся до столу, у тарілці з його їжею щось відбувалось. Він глянув ближче, і помітив, що в його рагу звиваються червоні лінії, товщиною з соломинку кожна, наче клубок довжелезних червів, які не влазили в тарілку й плелись тонкою косою по столу та зникали десь під стільницею. Лев рішуче відсунув посудину і озирнувся. Люди, що сиділи поруч із ним, нічого не помічали. Бачив їх тільки він і, тяжко видихнувши Лев, одягнувся та покинув кафе.

Він попрямував додому. Боятися повертатись до квартири уже не мало сенсу, якщо вірити джерелу, то прокляття не там, а переслідує його повсюди. Наче в підтвердження, по фасадах будинків услід тягнулись тонкі червоні лінії. Трикляті лінії переслідували його, немов танцюючи, переходили на тротуар, то знов вплітались у стіни, то на мить зникали й знов з’являлись. У якийсь момент його почуття відділились від розуму, а в голові поселилась невагома пустка. Йому здавалось, що він помре, і статись це може дуже скоро. Через неповну годину Лев уже стояв навпроти свого під’їзду. Хижі червоні лінії обплутали стовпці, що підтримували дашок над входом, піднялись наверх, сплітались та звивались там, наче дикі змії. У якусь мить вони збожеволіли, почали рухатись надзвичайно швидко і за лічені хвилини на дашку, наче сплетена із сотень-тисяч дротів вималювалась фігура, тіло людини, а точніше її рештки, наче обтягнутий голими м’язами скелет, що страждає від конвульсій. Він протягнув свою кістляву руку вгору, та розтягнув щелепи в німому криці. У Лева мурашки побігли по шкірі, але він не міг відвести погляду від тієї огидної картини. Лінії тим часом відділились від решток руки й стрімко побігли у два напрямки, одні почали проростати по стіні нагору до вікна, де жив фізик. Інший пучок спустився вниз і побіг до самого Лева.

Позаду почувся глухий плюх. Хлопець озирнувся, там стояв Веніамін, який випустив сумку із рук. Він усе бачив, і побачене його неприємно вражало.

– Нам все-таки доведеться поговорити,- сказав Лев, намагаючись струсити з взуття кілька червоних завитків.

– Йди за мною,- відповів блідий Веніамін, підіймаючи свій портфель,- і намагайся не торкатись тих червоних щупальців, від них буває досить важко позбавитись.

Він обігнав Лева й попрямував у під’їзд швидкою ходою, вміло прогинаючись під «ліанами», які вже сплело в під’їзді прокляття. У квартирі картина кардинально змінилась, там майже не було ніяких слідів «ока». Лише кілька дрібних, червоних пасем обплітали підвіконня, проте далі вони пройти не могли.

– Сідай за стіл,- безапеляційним тоном скомандував Веніамін, а сам зник на кухні. Лев згадав, як зголоднів і замерз, і хоч у нього запитання в голові, наче джмелі, гули, він дозволив собі сісти й розслабитись.

Через чверть години Веніамін повернувся до кімнати з підносом, на якому парував у тарілках гарячий борщ, із шматочками хліба прямо в ньому, та чай.

– Тобі треба поїсти,- сказав він, беручись до обіду.- І довго ти так блукаєш з прокляттям, що воно так лютує?

– Від ранку,- відповів хлопець, поводивши ложкою в борщі, на випадок там якихось ліній.

– Зовсім недовго,- сам до себе промовив фізик.

– Андрій помер,- безжиттєвим голосом сказав Лев.

Фізик на мить підвів очі, але, так нічого і не відповівши, продовжив обідати.

– У мене стільки запитань!

– Їж, потім будеш говорити, інакше вижену і нічого не розповім-нагримав той.

Після того як фізик завершив обід, він налив собі чаю і позручніше вмостившись у кріслі, запалив цигарку.

– Запитуй, що хотів,- сказав він раптово.

– Мене цікавить «око диявола», все що ви про нього знаєте!

– Це прокляття, але, думаю, ти й так знаєш,- він встав і відійшов до вікна.– Знаєш, більшість людей переконані, що прокляття це щось невидиме і незрозуміле. Просто комусь у чомусь не щастить, чи хтось у сім’ї хворіє та помирає і все, люди вважають, що ось воно прокляття. Але якщо подумати трохи ширше. Якщо уявити, що це явище може бути матеріальним, тут у нашому світі й у нашому вимірі? Що воно може не тільки інколи завдавати шкоди, а бути з тобою завжди й всюди, зводити тебе з розуму, спричиняти надзвичайно сильний біль, змушувати до жахливих речей, і ніколи, жодного разу за той час, як воно з’явилось, не дати подумати, що ти в безпеці!

– Скільки воно з вами?

– Останні п’ятнадцять років. Як же довго я не міг ні з ким про це поговорити! Ти навіть собі не уявляєш! Отже, «око диявола», це прокляття, яке переслідує тебе і в день і в ночі, і так триває постійно. Скільки поколінь нашої сім’ї носять його? Ніхто достеменно не знає, усі про кого я знайшов інформацію, мали на собі його відбиток. Знайти покоління, у якому воно з’явилось уперше, я не зміг. Це прокляття інші люди не бачать і не відчувають, але воно матеріальне, і його жертви напрочуд добре дізнаються про його присутність. З маленького віку я знав, що мама мала якусь «особливість», вона змінювалась що три місяці й ще важче переживала наступні три, так виходило, що життя тривало по півріччях. Я ненавидів грудні та червні, це був найважчий час у нашому житті. Вона ставала відсторонена, озлоблювалась на будь-що, не впускала нікого до своєї кімнати, відштовхувала і лякала мене. Сусіди казали лікувати її, але наша родина знала, що насправді відбувається. Мені було сумно та лячно, проте ніхто зі старших родичів не спромігся усе пояснити, аж доки не стало запізно. Мені було двадцять три, коли я повернувся додому після випуску з університету і застав свою матір в жахливому стані. Вона була невгамовна, зла, відмовлялась від їжі, казала там «червоні змії», не виходила на вулицю, тільки постійно повторювала, що « не може бути більше крові», і так цілісінький час. На третю безсонну ніч я не витримав, ми сильно посварились на кухні, і в пориві люті, я вхопив хліб, що лежав на столі. Ніхто не знає, скільки часу він там пролежав і вже давно засох. Вона стрибнула на мене, а я вдарив тим бісовим хлібом. Вдарив по голові, я влучив у скроню і почув хруст, думав-то хліб, але, як виявилось потім, помилився у висновках. Не спавши кілька діб, я збожеволів сам і, боюсь, вдарив не один раз. Вона лежала нерухома на підлозі, а я нічого кращого не придумав, як викинути її з вікна. Доки вона падала, то ще дужче приклалась головою об дашок над під’їздом, а потім ще асфальт під вікнами. Самостійно викликавши поліцію, я повідомив про нещасний випадок. Ніхто не ставив зайвих запитань, зайшли на вже прибрану кухню та, послухавши сусідів, яка вона була божевільна, закрили справу як самогубство. Наступного дня я почув звук перекочування якогось металевого предмета, він переслідував мене вдень і в ночі, а потім з’явились лінії. Червона сфера та її промені, що спалахують багряним. Вони показували свої щупальця на стінах, бігли поперед мене по землі, проникали в їжу, залазили під шкіру, доки я спав. Обплутували зсередини. Повір мені, одного разу ти не зможеш вдихнути, бо все горло буде забите тими «живими» щупальцями. Був випадок, коли я блював кров’ю, а виявилось, що то не кров була. Прийде відчуття, що це край, що ти от-от помреш. У мене так було на кінець першого тижня. Я не міг їсти, не міг спати, не міг більше жити. Я практично заповз на кухню, що була повністю заповнена тими лініями і променями, вся, окрім одного ящика. Я заховав нашвидкуруч у нього хліб, яким вбив власну матір. Він єдиний не був обвитий тим прокляттям. І хоч він був просякнутий кров’ю, це все одно була їжа. Можеш кривитись скільки завгодно, але цей хліб врятував мені життя. Так, я його з’їв, розмочив і з’їв. І сталось чудо, прокляття відступило! Воно майже повністю зникло, цілий місяць я нічого не чув і не бачив, наступного-час від часу, на третій сфера регулярно з’являлась у моєму сні, та вдень, а далі було гірше і гірше, доки на шостий місяць я знову не був на межі смерті. Я йшов тоді вулицею, блукав куди очі бачать. Проклята сфера рухалась на кілька кроків попереду, і раптом вона зникла біля якогось хлопця, він зупинився, а я побачив, як спалахнули його очі. Вони палали її світлом, я бачив ореол навколо, язики червоного, наче кров, полум’я палали в ньому, його обличчя не виражало більше людських переживань, воно було хиже і неживе. І я зрозумів, що це вихід із ситуації, я мусив зробити це знову, я мусив вбити прокляття, яке було в ньому, і зібрати його кров. І так відбувається щопівроку. Я не обираю людей, яким суджено померти, за мене це робить прокляття, воно проникає в людину, і тоді у мене лишається тільки один вихід. З часом я зрозумів, що якщо я не вб’ю ту людину, то вона все одно, імовірніше за все, помре від його променів-хвостів. І на наступний день усе повториться, а я весь час буду знаходитися в муках. Я рятую людей від прокляття, ціною двох життів, а десятки лишаються жити! Вбиваючи когось із ним всередині, ти наче на якийсь час вбиваєш його, воно стає слабким, а щоб відродитись, йому потрібен час, звідти і цикл у півроку. Я прилаштувався за роки і збираю кров, яку потрібно спожити, в хлібні булочки, які випікаю у шарі глини. Нагадує камінець, а при розтріскуванні від ударів по голові в тріщини потрапляє кров і збирається там. Потім я розбиваю глину молотком і вживаю просякнутий кров’ю прокляття хліб. Це як щеплення. І воно діє, а інакше ти не виживеш, я б не вижив. Крім того, це зручно, фактично я з’їдаю знаряддя вбивства!- фізик цинічно розсміявся.

– І ти не думаєш, що тебе за це покарають?- спитав приголомшений Лев.

– Не знаю, досі все виходило, я більше боюсь прокляття, ніж в’язниці, повір мені! І ще одне-вкоротити собі віку не вдасться. Суть у тому, що Воно не дає. Ти завжди будеш лишатись живим, якщо будеш намагатись померти навмисно. Але якщо буде наступник, а саме наступне покоління твоєї родини, то все вийде. І крім того, не називай усе так грубо, це не вбивство, це принесена жертва. Ті люди все одно б загинули, а я зміг взяти від них трішки часу для себе, спокійного життя, і тобі так доведеться.

– Ні!

– Так, мій хлопче!-продовжував посміхатись фізик,- я ще був малим, коли ходили чутки про наших з тобою батьків. Ну що ж, очевидно, це правда і, брате, тобі передався найкращий подарунок нашого роду! Часом ми робимо боляче не тому, кого зраджуємо, а тому, з ким ми любимось. Гріхи батьків даються дітям. Я тебе вітаю!

– Ні!- вскочив на ноги Лев.

– Інакше ти б його не бачив!

– Андрій теж твій родич?!

– Той дурник, що знайшов останню жертву, мусив спробувати її кров, щоб воно за нього взялось, це наче не воно його вибрало, а він сам його проковтнув і тому помер. А ти якби не заліз на той дашок і не торкнувся її крові, мав би час, може, воно б тебе впізнало набагато пізніше, десь по моїй смерті.

– Що ж це буде?

– Тобі вирішувати. Як я жив, я тобі розповів, як жила моя мати, яка відмовилась приносити жертви теж. А мені час.

– Куди час?

– Час відпочивати! Я так більше не хочу, воно тепер твоє! Маєш півроку на те, щоб зробити вибір, доки воно не набралось сили.

– Але я ж не…

– Сподіваюсь тобі смакував хліб у борщі?- криво всміхнувся фізик.

– Він не міг бути…

– Бути з кров’ю тієї дівчини? Міг і був. Бувай, і намагайся не лишати нащадків!

Веніамін перехилив ноги через підвіконня й просто вистрибнув з вікна. Він впав на асфальтовану, почищену від снігу доріжку, з хрустом зламавши собі шию. Фізик лежав на землі з розплющеними очима, а червоні язики полум’я та лінії вибігали з його очей, зникаючи в кількох кроках від тіла, доки в них не залишилась пустка. Лев стояв у вікні і хапав ротом повітря. Йому здавалось він у страшному сні. А через мить почувся знайомий звук. У кімнату вкотилась палаюча багряним полум’ям сфера.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *