Яр. ВОРОНА. За тінню

Ластівка скинула пір’я і занурилася в теплу воду. Поєднаний санвузол у них в квартирі користувався особливою популярністю, і частіше нагадував прохідний двір з курилкою, залом засідань, ванною і в разі потреби туалетом.

– Гм… Чисте тобі шаманство на базі технічного прогресу. Епоха парових двигунів. Схоже, твій геній висить на якійсь забороненій літературі. – Ґудзь засміявся. Він засідав на мішку з білизною і, незграбно гортаючи, сіяв долі папірцями з папки, що залишив Ластівці Чоловік-у-формі.

– Він дільничний. Поліцай, не побоюся цього слова. 

Ґудзь відкрив рота, його очі подивом полізли за бровами:

– Що, правда? І де ти його знайшла?

– Він сам знайшовся. Подзвонив, а шеф вирішив відбутися мною. Звичайний собі нормальний мужик, інтелігентний, освічений, скоріше – всякого і надміру начитаний, тільки в формі. Їздить круг села на службовому мотоциклі і стежить, щоб баби силос із ферми не крали. – Ластівка видихнула дим, солодко примруживши очі. ­– І теорії виношує концептуальні… заодно.

Розібрати будь-що без пояснень у цих дрібних кресленнях на казенних лінійованих аркушах та на клаптях  обгорткового паперу із масними плямами Ґудзю було не під силу.

– Якийсь він занадто розумний, як на простого дільничного. І з претензією.

Ластівка захлюпала рукою по поверхні води:

– Нічого особистого, але… Ти згадай, ким був Ґудзь до того, як випадково прилаштувався фотографом до однієї з редакцій, не маючи ні досвіду, ні пристойної апаратури. Ти вже забув, а я пам’ятаю, бо якраз тоді в тебе і втріскалась – у вуличного філософа-розмовника в протоптаних кедах. Це потім, покрутившись між селебріті та купивши собі другі штани на власні зароблені гроші, Ґудзь став неймовірно поважним, розумним і впливовим спеціалістом у всьому без виключення, за що не потягни.

Той проковтнув мовчки, а щодо паперів видав безапеляційну рецензію:  

– Мені тут все ясно! Дядько знає секрет світоутворення, і я впевнений – у нього є власна і єдино вірна, на його думку, розшифровка числа шість-шість-шість. У всіх божевільних є такі. Хто на чому повернутий, туди і розшифровує.

– Гудзь,  не колупайся в носі при мені. Ти ж знаєш, терпіти цього не можу.

 

– …ви розумієте, про що я? Розумієте, Марино?

– Далеко не все. Тобто… Я ознайомилася з вашими записами, тема досить специфічна, але я поки що не бачу тут матеріалу. Адже я пишу про музику, кіно… Про мистецтво, врешті-решт. – Ластівка не впізнала цього чоловіка. Здавалося, минулого разу він був вищим. Або нижчим. І волосся у нього було темнішим. Чи світлішим? Словом – іншим.

– Ось тут воно і сховане! – Дільничний немов запалав іще більше, з його рота на стіл випурхнуло кілька крапель жвавої слини. – Все починалося як мистецтво! Творячи, люди намагалися відтворити, зафіксувати час або події, почуття, переживання, оспівати силу і владу. Тобто, мистецтво осяяне натхненням творця, але… воно є штучним матеріальним втіленням думки! Ви розумієте? Фактично створювалися позачасові інформаційні шари-відбитки. А розвиток технологій усе більше та щільніше накопичує ці шари. Причому, відбувається це в прогресії! Якщо у випадку з наскальними рисунками або навіть на зорі розвитку фотографії це були часткові, розрізнені елементи фіксованого часу і думки, то зараз… Ви тільки уявіть собі – кожну мить сотні і сотні тисяч разів штучно продубльовано!

Чоловікові у формі не вистачало повітря від внутрішнього збудження, а можливо десь і знань загальновживаних термінів.

– Тобто, мистецтво – це зло. – Це був Ластівчин вклад у дискусію, на яку випрошувався дільничний, сарказм у ствердній формі.

– Не знаю. Навряд. Я взагалі не хочу робити будь-яких гучних заяв. Можливо, і публікації ніякої не треба було б. Ці ж мої… Спостереження стосуються тільки і виключно мене. Просто… Я вже не можу стримувати це все в думках, в одній своїй голові. Я подумав, якщо мені вдасться вголос викласти свої тези комусь, хто здатен структурно мислити, і якщо ця людина мене більш-менш зрозуміє, то я зможу дійти до певних логічних висновків. І вже тоді… От послухайте…

Він відкашлявся, а Ластівка приготувалася берегти вуха: правду мав Ґудзь – чи не забагато концептуальності як на простого дільничного?

– Починаючи з чеків у супермаркетах, і закінчуючи камерами цілодобового спостереження всюди – все це несе частинку відтвореної матеріальної пам’яті. Та що там! У кожного другого на сьогодні є апарат, здатний фіксувати час. Інформація зберігається у цифровому вигляді, у цьому, вибачте, паралельному вимірі, накопичується на носіях, періодично відтворюється… Уявляєте які нашарування, яке перенавантаження створюється в інформаційному полі Землі? А ми всі підключені до нього, залучені до процесів, що в ньому відбуваються. Тож ми поволі стаємо невільниками! – Дільничний енергійно мацав пальцями невидиму, але наявно подану сферу на рівні Ластівчине очей. – А фіксація смерті – це взагалі катастрофа! Я не заздрив би цим розірваним навпіл душам. Цивілізація вже спорудила віртуальну, альтернативну вічність, яка складається з інформаційних ущільнень, «ракових клітин», що вже неконтрольовано і хаотично множаться в тілі тієї субстанції, за допомогою якої ми мислимо, в глобальній пам’яті, звідки ми черпаємо свої сни і натхнення, куди проеціюємо свої мрії… А Інтернет, ця штучна платформа діяльності людини – це взагалі, я вважаю, праобраз того Антихриста, який був передбачений, а скоріше – запланований свого часу. Будь-які записи – то штучне відтворення подій, вчинків, емоцій, бажань… Рання людина набагато тісніше була пов’язана з духовним світом. Світом духів, якщо хочете. А чому? Бо все-все, і сам Всесвіт створений насамперед уявою, а вже потім відображений у певній матеріальній площині. Сьогодні про такі речі вільно говорять навіть науковці. Думаю, інформаційне поле у старі часи було набагато чистішим, тому ми так, подекуди сліпо, і віримо тим колишнім людям, називаємо їхні знання священними. Те, що ми називаємо міфами чи легендами – усе це правда-справжнісінька.       

Чоловік у формі зробив паузу, готовий до запитання. Ластівка мовчала: «Скоро буде про три шістки, Ґудзь попереджав».

– Я вас не втомив вашим мовчанням? Спробую зайти з іншого боку… Дивіться, неможливо вигадати те, чого нема насправді. І навпаки – те, що ми здатні уявити, воно існує! Прогресуючи, ментальний мозок кожного наступного покоління поступово наповнюється корисними знаннями, але і все більше нашарованими штучними відтвореннями. Тому звернення до духовних сил знесли якщо не в другорядне, то у ранг культу, традиції.  

Нудьгувати із цим дядьком Ластівці не довелося. Він запропонував непоганий тренінг для поєднання логіки й уяви. Ластівка любила з такими сперечатися, навіть якщо вони мали рацію.

– Непослідовно якось. Про те, що ви кажете, знято безліч фільмів і написано купу книг, де все хоч якось пояснюється, принаймні, в межах сюжету. А в ваших здогадках одні суперечності.

Дядько зрадів:

– Так, я знаю! Тому і намагався це викласти, щоб самому зрушити з місця.

– Я так розумію – ви спеціально намагались уникати таких понять як Бог, Божественне втручання, фатум, що там ще… Хоча й описували їх як явища.

Чоловік у формі вдячно кивнув, його очі палали лихорадкою. Ластівці аж захотілося цей вогонь занотувати якимсь чином.

– Ви казали, що процес творення осяяний натхненням. Сперечатись тут недоречно. Але ж не всі види мистецтва фіксують конкретний час чи матеріально осяжне. Є ще музика, хореографія, театр. Ну, я не знаю, ювелірна справа… Піротехніка, кулінарія, ораторське мистецтво, зрештою. Високе мистецтво, і не дуже – ремесла всілякі, всуціль до пошиття одягу. Та й для створення тієї ж картини художнику потрібен певний запас часу. Де початок процесу творіння, і чи є в нього кінець? Коли митець пише полотно протягом багатьох років і не з натури, а з уяви, наприклад, який саме період, проміжок часу слід вважати фіксованим? Все це теж залишає слід в інформаційному просторі?

Захоплення в очах Дільничного змінювалося ще більшим захопленням, а Ластівка продовжувала рвати тему. Вона урочисто готувалася до цієї зустрічі – давно кортіло поспілкуватися зі справжнім божевільним.

– І наскільки я розумію, саме новітні технології ви вважаєте головною причиною тих ваших нашарувань. Певно тут “винні” і радіохвилі, той же вай-фай із його випромінюванням у простір і кожна відправлена ​​ес-ем-еска або передана через супутник трансляція. І все то, по-вашому, залишає «хвости» в енергетичному полі? Тут же і всі відомі та невідомі чинники взаємодій у Всесвіті: силові поля, спектри, частоти, і що лише в голову не прийде. Надто всеохоплююча теорія, яку зовсім неможливо викласти у вигляді хоч якоїсь пристойної формули.

Дільничний лише вовтузив своїми сідницями редакційного стільця, у той час, як Ластівка давала вогню з усіх стволів. Адже і Ґудзь повсякчас підковував її своїми міркуваннями з приводу тонких матерій на грубому тілі.

– Ще одне – як обчислити час не за допомогою атому, а саме у метафізичному просторі? Час як суть-матерія існує в такому випадку взагалі?  

Ластівка робила короткі але чинні паузи. Здебільше для того, аби пригадати ще якісь модні терміни, які можна було б ужити хоча б для красного слівця: «…сингулярність, фрактали, давньоіндійська кашта…»

– І як же тоді бути з видаленим матеріалом? Більшість із того, що створено людьми просто знищується, руйнується, зникає назавжди, а матерія натомість переходить з одного фізичного стану в інший. Безумовно, твори мистецтва є носіями інформації. Можна припустити, що навіть зруйновані пам’ятники архітектури залишають по собі енергетичний слід, існують вічно в інших вимірах. Енергія акумулюється, перетворюється, відновлюється… Чи ні? Вона здатна перетікати з одного такого паралельного світу в інший, чи навпаки – завдяки їй одній ці світи тримаються якоїсь купи кожен у своєму вимірі? Ну… і ще маса-маса таких теоретично-гіпотетичних питань без будь-якої можливості дати на них відповідь. Агностики аплодують! Ті речі, про які ми говоримо ­– лише рефлексії нашої уяви на те, що відбувається довкола. Тобто вигадані, от і все. Ми ж то живемо в матеріальному світі. Ви ще спитайте – для чого ми живемо. І спитайте ще – у кого це спитати?

– Я дуже вам вдячний. – Дільничний заметушився, підхопився з місця, став крутити довгими пальцями фуражку. – Мені треба поспішати. Дуже вам вдячний, Марино.

«Що, проковтнув? Ух, насипала перцю! Тікає старий, аж труситься.» – Ластівка сиділа, собою задоволена.

– А як вам теорія струн? – Добивати його в спину, чи не треба? – Ви чули про колайдер? Бозон Хіггіса, ні? А що б про таке сказали священні сучасники неандертальців?

Чоловік у формі зникав за порогом, і він, скоріш за все, вже не чув тих глузливих інтонацій. Ластівка кинулась навздогінці, вже на сходах пролунало:

– У вашої теорії є авторська назва?

На відповідь лише майнуло невиразною тінню, стукнуло і задрижало металевим перилом на першому поверсі.

 

Марина довго сміялася.

– Ґудзь, ти ревнуєш? Ось це клас! Я – королева навіжених!

– Іще чого. – Ґудзь насупився і знову поліз до кофра, витягнув уже приготованого до завтрашньої зйомки фотоапарата. – Я просто збентежений тим, що ти з такою готовністю і просто-таки завзятою самовіддачею взялася за цю справу. Також я підозрюю, що цей дядько – носій якогось новітнього психічного, не знаю, чи психологічного вірусу? Такий собі пацієнт номер нуль, га? Бачу заголовки провідних видань.

– Тоді ти можеш мною пишатися – я стану пацієнтом номер один. Продаси дорого мої фото ню. Але скажу тобі інше, Ґудзик: мені особисто він симпатичний тільки своєю наївністю. І ще він просто шукає вільні вуха. А мені зараз потрібен додатковий матеріал у банальних чотири тисячі знаків. Нам треба вчасно заплатити за Інтернет і комунальні.

Ґудзя це не заспокоїло, хоч простору для ревнощів Ластівки до дільничного тут дійсно було мало. Тільки ось в ідеях дядька пульсувала іскорка неупередженого мислення, що і кусало амбітного Ґудзя ізсередини. Як заздрість, в якій ніколи сам собі не зізнаєшся, коли творча особистість живить тиху неприязнь до колеги-конкурента, що вже відбувся або реалізовується більш якісно. Зараз Марина, спостерігаючи схожу картину, багатозначно посміхалася і намагалась приховати від Ґудзя розчулення, але той бачив відображення в дзеркалі. Він різко схопився на ноги:

– Просто дядько начитався в дитинстві наукової фантастики, і крім цього, можливо, більше нічого не читав, потихеньку стаючи правоохоронним органом! А вже у зрілому віці від байдикування захопився «холлівудами» і псевдонауковим тіві-мотлохом. Хочу з ним зустрітися. Я хочу йому довести, що його маячня – це патологічна клініка. Організуй мені цю зустріч! – Ґудзь із характерним придихом рухався по кімнаті, немов бачив довкола себе канати боксерського рингу. – І ще, мала, я тебе хочу!

 

Зі статтею у чотири тисячі знаків не склалося. Вийшов цикл із трьох частин, увесь переперіщений знаками питання. Ластівка працювала над ним, здавалося, вічність, так і не усвідомивши про що, по суті, йдеться. Головред навскоси пробігся текстом і з порога запросив Ластівку до себе:

– Марино, зайди-но до мене, ненаглядне моє сонечко ясне, – поєднувати обривки різних фразеологізмів  було цілком в його правилах, як і повторювати слова в одному реченні, – і захопи з собою свідоцтво про народження захопи. Хочу глянути, скільки тобі років.

Драматург, як із нього позаочі прозивались молодші колеги, зустрів Ластівку усміхненим з-під окулярів поглядом, запропонував присісти. Сталося те, чого Ластівка боялася – найперший із читачів засумнівався і нерозуміння почалося прямо з редакторського столу.

– Марина, розкажи у двох словах про що стаття?

Дівчина залишалася безпристрасною:

– Про неупередженість ідеї. Про тих, хто відкриває світові щось нове.

– Та-ак… І що ж ми взнаємо нового? Що можна скидати на одну купу метафізику, біоенергетику і фентезі? А про носія цих неупереджених ідей тут сказано лише те, що він працює в райвідділку дільничним. Я знаю твою правду, мовляв, рубрика дозволяє запропонувати читанину і такого характеру. Але ти, Ластівко, професіонал, який ставить під матеріалом свій псевдонім ставить.

Драматург прокашляв свій бронхіт відчайдушного курця.

– Гаразд, «хроніки Акаші», «минуле-майбутнє»… Навіть можна, примружившись, миритися з «десинхронізацією» і «розпадом часу», але… – редактор глянув на роздруковані аркуші, підказав собі пальцем обведене подарованим «паркером» місце, – …ось, наприклад, у тебе йдеться тут про гравітаційні хвилі… наскільки я розумію, існування яких не доведено. Жодної конкретики, Марино! І тут ось… і знову ось тут… На кого взагалі ти посилаєшся? На Хокінга, Ейнштейна, бабу Христю?

Його останні рухи диригували цілими абзацами, нічого зачитувати він більше не став. Марина повела плечем:

– На дільничного. В тому і полягає вся фішка – незаангажованість окремої думки, самобутність…

– Зачекай, зачекай. Я – пересічний читач, наприклад. І я читаю оцей, без музичного супроводу мюзикл, і не отримую жодної відповіді! Жодного однозначного твердження, чи навіть посилання на перевірене джерело. А це значить, що тема не розкрита. Зжалься наді мною, пожалій читача, Маришко. А вже про те, що це буде читати людина, котра хоча б щось, та й кумекає в подібних речах, мені і думати не хочеться думати. Я як редактор – на сторожі репутації нашого видання, не забувай цього. Ти ж розумна досвідчена авторка!

Марина могла заперечувати, вміла доводити, і взагалі здібна була до всіляких реакцій, але зараз просто подумки наділа на себе куленепробивного жилета.

– Значить так, Ластівко моя, – головний узяв себе за лоба всіма десятьма пальцями, – ти переробиш текст. Ґрунтовно його пропрацюй його, візьми саму суть, злий воду, наведи якісь приклади, дай посилання. Стисло, коротко, цілісно і стисло. Все, що я тут підкреслив – може жити, лише сформулюй більш популярно. Все, що викреслив – геть. Все інше – чистої води вода. Вкради пару фото, або попроси свого Ґудзя, нехай сфотографує тобі цю… матеріально-нематеріальну пам’ять, я готовий заплатити.

 Ластівка зібрала папери зі столу, мовчки підвелася.

– Марина, напиши більше про цього дільничного, додай йому таємничості, якогось відповідного антуражу. Або, зрештою, подай матеріал у вигляді інтерв’ю, надай йому грамотної форми, нехай це буде розповідь від першої особи. Ти ж розумна дівчина, зніми відповідальність хоча б із себе зніми. Все. Іди.

Тома все чула. Та така, що завжди все чує.

– Ну, і що тобі сказав наш Драматург?

Марина кинула на клавіатуру геть почеркані твердої рукою листи і спробувала придушити досаду, що заворушилася вглибині сонячного сплетіння.

– Влаштував мені інквізицію. Коли він обкладе мне цими А4 та підпалить як відьму, ти хоч не пританцьовуй і голосно не смійся, добре? Томка, зроби кави, будь-ласка.

– Сьогодні твоя черга робити нам напої, – сміялась і вже грубіянила чашками подруга.

– Я відпрацюю.

– Авжеж! Працюй, працюй, мила.

Знявши шльопанці, Ластівка до кінця робочого дня байдуже розглядала нігті-вишеньки на пальцях своїх ніг. Її ніхто не потривожив, а кава так і схолола ненадпитою.

 

Вже кілька разів поспіль вона пройшла повз того парапету, аж нарешті її покликали. Зараз дільничний взагалі не був схожий на того представницького Чоловіка-в-формі, з яким Марина познайомилася три місяці тому. Він помітно схуд і здався їй якоюсь ефемерною істотою, що пірнула на короткий час у чуже життя.

– Що з вами? Ви добре почуваєтесь?

Його напівпрозора шкіра вищірила зуби подобою посмішки:

– Краще, ніж будь-коли, Марино, не переживайте. Єдине – зір трохи падає. Хотів був замовити окуляри, але поки мені б їх правили, потужності лінз уже не вистачило би, треба були б нові. Підозрюю, медицина не встигне врятувати мені зір. Ви принесли мої рукописи? Це важливо.

– Так. І свій матеріал. Ви зникли так несподівано…

– Добре-добре. – Дільничний взяв з рук дівчини рукописи, переглянув їх. Упевнившись, що всі папери на місці, він затис їх між колінами, дістав з кишені сірники і тремтячими руками нетерпляче підпалив дрібно списані аркуші. Чоловік до останнього тримав їх за кутики у руці, підсліпувато блимав очицями до полум’я, немов відбуваючи жертвоприношення.

– І навіщо ви це робите? – Марина вже не сумнівалася, що дільничний несповна розуму. Але як тільки папери догоріли без залишку, той помітно заспокоївся.

– Я вам поясню. Справа в тому, що я зараз у тривалій відпустці. – Він сказав це і замовк. Складалося враження, що він уже все пояснив і достатньо щасливий від того.

– І чим же ви зараз займаєтесь?

– Я? Їм пророслі зерна і треную пам’ять, хоча з останньою у мене ніколи проблем не було, особливо із зоровою пам’яттю. – Дільничний недоречно голосно засміявся. – А ви як?

Сизі очі прагнули показати інтерес, але вже зовсім не вміли.

– Працюю. Пишу свої огляди, як і раніше. Хотіла ось із вами зустрітися. З приводу фіксованого часу. Я переписую цей матеріал уже вкотре і, правду кажучи, вже не було надії на те, що наш редактор пропустить це взагалі. Він порадив мені формат інтерв’ю, тож треба узгодити з вами деякі моменти. – Марина дістала з сумки цілий стос паперів, простягнула дільничному. – Необхідно, щоб ви підказали куди рухатись далі, і як нам все це округлити. Схоже, я в глухому куті, але стільки вклала в цю справу часу і емоцій, що мушу дотиснути її до кінця.

– Знаєте, Марино… Не треба нічого округляти і дотискати. Я змушений просити вибачення, ви приділили мені стільки уваги. Я сам багато чого ще не розумів, коли ми з вами останній раз зустрічалися. Часу й справді не існує, тим він і дорогоцінний…

Марина скипіла, навіть Ґудзю не часто доводилося бачити її в такому небезпечному стані.

– Ах ви ж… Ну ти і козел! Так ніхто не робить! – Марина спробувала запхати назад до своєї сумки папери, впустила кілька сторінок на тротуарну плитку, і вітер одразу ж почав ріднити їх із мертвими листям. Ластівка підвелась і додала несподівано спокійно, ледве стримуючи сльози. – У мене ще все попереду. Пішов ти…

Дільничний хотів був наздогнати Марину і навіть різко схопився, значно розтративши свій кволий ресурс енергії. Він змарнів і немічним мішком тицьнувся знову на парапет.

– Стійте, Марино. – Швидше подумав чи виштовхнув гіркотою  з горла, ніж сказав виразно. Марина почула і зупинилася. Вперше в житті їй дуже хотілося, щоб її окликав правоохоронець, хоча б подумки, і це сталося. Нахабно відсунувши від черги якусь панночку, вона купила в кіоску пачку сигарет і повернулася до Чоловіка-у-формі. Дістала з сумки решту чернеток, кинула їх в урну і видихнула дим у щільну тканину автомобільного шуму.

– Розказуйте, матеріалу не буде.

– Пробачте мені, Марино, просто… Ви маєте право вважати, що у мене ідея «фікс», що я десь не туди повернув, і тепер несповна розуму. У певному сенсі так і є. – Він ще трохи подумав, схоже, вирішуючи, розповідати все, чи вибірково. – Це схоже на гру в хованки з самим собою. Перш ніж ти визначився, куди б його сховатися, ти вже знаєш, де шукати. Тож я почав із кінця – спочатку спробував знайтись, а потім вже ховатися.

Якщо коротко, то я відшукав те місце, куди я, тільки я можу заховатися. І перебувати там та багато де іще скільки завгодно. Або десь поблизу. – Він, здавалося, пожартував.

– Навряд чи ви почуєте якісь відповіді на запитання. Життя мабуть прекрасне і сповнене сенсу, а я лише все ускладнюю. Єдине, що можу – повідати свою історію як воно усе складалося, а вже якісь висновки, якщо це необхідно, будете робити самі. Я – простий дільничний, сільська людина, мало знайома зі світом сучасних технологій, так лише – вибірково дещо читане та чуте. Мені десь навіть лестить те, що ви настільки перейнялися моїми міркуваннями. Але я знаю – я не сам такий, по всьому світу люди захоплюються  пошуками схованок, я це відчуваю. І чим менше ці люди під впливом загальновизнаних немов-би-правд, чим менше вірять бодай у що чи в кого, тим ближчі вони до власної істини. Бо то і є істина першої інстанції.

«Пані та панове! Продовження вступної частини до прологу прелюдії номер-надцять!»

Колишній-чоловік-у-формі відчув Ластівчине нудьгування, мабуть через її подих, втім продовжував:

– Я ріс у маленькому хуторці неподалік давно зруйнованого цукрового заводу, якщо знаєте, по східній трасі. І не так давно мені довелося бути в тих краях – ми шукали зниклого хлопчика. Хлопчика, до слова сказати, знайшли, але для себе там я знайшов іще дещо. На тому місці, де я народився і виріс, зараз яблуневий сад і водонапірна вежа, але я з точністю до міліметрів можу сказати де стояла верба, з якої я колись впав, де був колодязь із водою, що мала металевий присмак, де починався поріг до хати, і де на клямці висів замок, який ніколи не закривався на ключ. Я знову потрапив у той світ, і залишився у ньому! Он там – протоптана через усі сіни мурашина доріжка, а ось на цьому гаку підвішено мою колиску, і я бачу над собою в’язанку часнику… Розумієте, Марина, все-все пам’ятаю до найменших деталей! Коли я приходжу туди, я повністю поринаю в те середовище, розчиняюсь у ньому вщент, я перебуваю поза будь-яким часом чи простором – таке воно мені рідне все та пригоже! Я чую спів моєї матері і дзвінкий шелест коси об траву, я ловлю подих діда, що сидить на лавці, я вдихаю аромат його тютюну, я бачу птицю в небі, яка пролетіла багато років тому. Мені чутно жар від печі взимку, я пам’ятаю смак бабусиного куліша, якого чомусь тоді не любив… Ця дивовижна місцина поглинула мене назавжди. Я одразу зрозумів, що мені дуже поталанило народитися у тій благодаті. Там таке скупчення різних енергій! Вони буяють там незримими, але навіть фізично відчутними завитками, звідусіль і в усі боки одночасно! Там дика полуниця росла, як зараз бачу, із ваш кулак розміром, а яблука і по цей день щоосені ламають гілки своєю вагою, велетенські та червонясті. А вже за якихось вісімсот метрів убік – зовсім не такі, хоч і сорту того ж самого. – Дільничний рефлекторно озирнувся і стишив голос аж до ледь виразних глухих та шиплячих. – До того часу мій життєвий шлях здавався мені безглуздим блуканням. Мов наосліп ходив якимись чужими стежками,  порослими бур’яном. А повернувшись туди, я зрозумів – частинка мене назавжди залишалася там, де б я не був і чим би не займався. Там, де закопаний пуп, як казали старі люди. Це шлях, Марино, яким я міг піти сміливо та впевнено, і возз’єднатись нарешті з уселенською пам’яттю. Здатність усвідомлювати себе – це, насамперед, дар себе пам’ятати. Тож, мій висновок: пам’ять – це резидент-посередник між нашим та іншими світами.

– А чому б вам, все ж таки, просто не дочекатися смерті? – Марина вперше за весь час знайомства відчула огиду до цього чоловіка. – І до чого тут мистецтво з вашими нападками, при чому тут фіксований час, яким ви мені усі мізки прополоскали?

– Спробую пояснити… Чому я не хочу просто померти… У мене, скажу вам, і життя було таке собі якесь, як і не життя. Тож і ризик смерті-як-не-смерті теж достатньо великий. Я ж не можу напевне знати, як і ніхто не знає, що відбувається з нами після смерті, де воно відбувається, і чи відбувається взагалі! Може «там» – спокій після виконаного завдання? А може – переплавка отієї енергетичної субстанції, котру ми називаємо душею? Якось лякає. Чи, наприклад, ті субстанції насправді є роздрібними частками однієї сутності, і за них триває боротьба тих оспіваних різнополярних сил… І це може бути. Для мене ж найголовнішим залишається таке питання – чи самоусвідомлюємо ми себе «там»? Чи може взагалі нічого не відбувається, і разом із руйнацією біологічної оболонки на нас чекає відсів як таких, хто не пройшов випробування, і не знайшов своєї власної лазівки із цього лабіринту вірувань, здогадок, гіпотез? Чи, знову наприклад, ті, хто цей особистий лабіринт пройшов, стають іще однією з вищих сутностей, котрі мають право залишати при собі своє власне самоусвідомлення «там» і будь-де. Я можу й далі вигадувати, і переконаний, що кожна з цих версій може вважатись суб’єктивно правдивою. Ми знаємо лише пам’ять як основу свідомості.

«Старий недовчений нікчема. Продовжуй, я тобі кивати не буду…»

 Разом із тим яблуневим садом я отримав можливість. Переді мною всі наявні ознаки тієї лазівки, то чому ж мені цим не скористатися? Звісно, коли я це усвідомив, я розгубився, але як людина загартована формуляром, зібрався думками і розробив методику. Тож знову, і з самого початку…

 

Уявіть таке: з юних літ і до цих пір мене не впізнають люди. Ніхто і ніколи! Хіба що найближча рідня, кого й серед живих уже не залишилось. Однокласники, сусіди… Вчителька наче вперше мене бачила щоразу і шукала прізвище у класному журналі… Продавщиця у сільмазі відмовлялася давати на список як чужому… Таке собі унікальне явище, і воно довго витісняло мене з життя. Зрештою-таки, сподіваюся, витіснило. Уявіть собі такого «ніхто», з яким вітаються лише тому, що він при формі та на мотоциклі. А варто було вийти на село у фуфайці, то сільське начальство дивилося на мене не те, що як на чужого, а просто повз, немов мене й не існує. От зараз спитай – хто живе у тій-то хаті? Тобі скажуть – дільничний, скажуть, що хату сільрада поставила у такому-то році, пригадають хто був тоді агрономом, і скільки було приплоду на свинофермі, а як звуть дільничного… Ніхто й слова не зв’яже. Та що там… Скільки разів я намагався завести собі собаку – вони просто не приживалися, гавкали на мене з прив’язі як на чужого, а як тільки спускав, то більше ніколи жодного з них і не бачив. Уявляєте? Собаки! Сміх! Що вже про людей казати! Це було зі мною всюди і завжди. Армія, заочне навчання, робота… Як їздив у район, то колеги щоразу тужились, пригадуючи, де мене могли бачити і наче знайомились зі мною кожного разу по новій. Чергові вимагали пред’явити посвідчення, в той час, коли я за роки роботи знав, як звуть їхніх дітей! Які вже тут друзі, яка там кар’єра, самі розумієте. Я отримав посаду дільничного молодим лейтенантом, і до цих пір отримав лише звання капітана за вислугою, і то, підозрюю, що якось випадково. Мені дали ключі від кабінету, але за ці всі роки мені жодного разу ніхто ніколи не телефонував по роботі. Про мене немов би завжди всі вчасно забували. Я і людей у своєму житті бачив у рази менше, ніж будь-хто інший. Ну як таке може бути? Я не перебільшую, Марино, це справді якась дивна аномалія, рок самотності. З дитинства це ображало, дратувало, потім смішило, потім я звик, а пізніше став цим користуватись. Якщо бувають на світі такі люди іще крім мене, то вони точно стають авантюристами, якимись злодіями, ведуть подвійне чи потрійне життя, але точно не працюють дільничними десь на хуторі!  Мені п’ятдесят із копійками, а я до сих пір живу сам-один. Ні сім’ї, ні землі. Я боявся, що і дружина,  і діти мої, якщо будуть, мене не впізнаватимуть; боявся, що теж можуть стати відлюдьками; боявся сам не знав чого. Якби я тихо помер будь-коли, ніхто б цього не помітив довгий-довгий час. А я все ж, як-не-як, а держслужбовець! Та моє найбільше надбання у тому, що мені абсолютно нема чого втрачати. Все, що у мене є, все моє особисте життя із легкістю поміститься в кишені пальта. Он лише, можу сказати – моя птаха в небі, а все інше – воно тут, у пам’яті, і забрати його в мене ніхто не здатен.

Дільничний дістав хусточку, витер уста і продовжив свою повість, не зволікаючи:

– Я – одинак від роду і за обставинами, але та іскра авантюризму, що свого часу погнала мене працювати до органів, не згасла. Я цікавився цим світом, виписував газети, альманахи, купував книги, їздив на лекції, писав листи до редакцій, хоч і не отримав жодної відповіді і не публікувався. А все ж тихенько міркував собі: це зо мною таке прокляття, чи мені поталанило? І що далі мушу з цим робити? Я став занотовувати якісь думки, що іноді виливались у формулах і кресленнях, намагався осмислити щось у межах певної теорії. І настав той момент, коли вже необхідно було відібрати частину своїх рукописів, де було менше особистого та надміру фантастичного, і прийти до вашої редакції. І ви насправді дуже допомогли мені, Марино. Особливо того останнього разу, коли вислухали і стали задавати питання. Тут починається моя новітня історія, бо того ж вечора я мав одкровення: треба в першу чергу ліквідувати, стерти своє фіксоване перебування у цьому світі. То було головною умовою для перевтілення. А наступного дня я поїхав у свою заповітну місцину в яблуневому саду і став пригадувати. Пригадувати все досконально: кожен-кожнісінький день – що я робив, що їв, кого бачив, що думав і відчував, усі запахи, все будь-коли прочитане, почуте. І скажу вам, корисного та значимого, порівняно з абичим, дуже мало. І тут знову – все тільки починається! Я майже оселився у своєму сакральному сховищі із його потужною силою, і скоро став пригадувати все, що мені снилося. Це неймовірно, Марино! На сьогодні я пам’ятаю усі свої сни, навіть дитячі, навіть ті сни, які бачив іще немовлям! Причому так, немов це відбувалося зі мною насправді і ось-ось учора, чи годину тому.

– Це страшно. – Марині дійсно стало моторошно від почутого.

– Ні! Це прекрасно! Жаль, не зможу пояснити на словах… Тож я вирішив діяти: зібрав усі свої документи, що були на руках – свідоцтво про народження, паспорт, якісь посвідчення, дипломи, грамоти та інше подібне латаття. Позбирав свої рукописи, повитрушував із книг усі закладки на випадок, якщо там залишилися нотатки або документальні згадки про моє існування. Я розумів, що повністю обнулити весь земний архів про моє існування не вдасться. Була ще служба в армії на Далекому Сході, певний час зберігалися файли відеоспостереження з відділку, були договори на паперах у банку, ще такий-сякий дріб’язок. Найважчим здавалося вилучити максимум фотокарток, на яких я міг бути засвітлений. Але я пам’ятав кожен-кожнісінький раз, коли мені доводилося потрапити до об’єктиву, свідомість моя була повністю мобілізованою для знешкодження штучної фіксації.

Я став на повну силу використовувати свою аномалію невпізнанності, і моя фуражка працювала на мене. По-перше, я відпрацював в окрузі все, що було в моїх силах – зібрав фото по однокласниках, прикриваючись неймовірними легендами, навіть дивуюся, як люди мені вірили. Знову ж, мене ніхто не впізнав, я переконаний, і вірили не мені, а Чоловікові-в-формі. І я помітив одну деталь – на всіх фотографіях, абсолютно всіх, я мав зовсім невиразний вигляд, мій образ був немов розмитим, іноді освітленим, а подекуди затемненим. Це мене і переконало – я на вірному шляху, обставини самі йдуть мені назустріч, ніби штовхають до дії. Ставало дедалі цікавіше, я зрозумів, що знищення матеріальної фіксації не є найважливішим аспектом. Головне – абсолютна пам’ять з її здатністю пригадати усе досконально.

Я перейнявся тими папірцями з хворобливою агресією, я був нестримним і азартним. Протоколи, рапорти, складені за довгу практику в відділку, акти, інша мазанина – я впорався із цим без особливих зусиль. Незабаром піддалися й архіви, до яких у мене не було прямого допуску – вони теж позбулися мого почерку і згадок про мене. Я отримував службові дозволи і мав на руках усі необхідні  документи; розвинувши ту діяльність, я все одно залишався усіма невпізнаним, чи одразу ж забутим у власних клопотах, я методично і непомітно вилучав справи за моєї участі; посилаючись на немов нові викриття злочинів я відшукав ті нечисленні відеозаписи з відтворень, котрі популярно називають слідчим експериментом. До слова, машинописи, зроблені мною, я теж розцінив як певний витік і матеріалізацію свідомості-пам’яті, тому досить скоро у мене вдома зібрався свій власний безцінний архів. Спочатку я все складав у величезну картонну коробку від холодильника, а потім просто став звалювати в кутку – місця в коробці не вистачило. Це вам не кишеня…

Чоловік посміхнувся, він перевів подих, мрійливо замружився. Швидким рухом знову дістав носовичка, витер уста і продовжив:

– Не так давно я закінчив із райвідділком. Можливо як журналіста вас здивує, але й  прокуратура піддалась відносно легко, районний суд теж. Усе псевдоофіційно, хто там звертав увагу на якогось миршавого пристарілого капітана! Закінчив з установами по роботі, і пішов у відпустку за станом здоров’я. Продовжувати свою справу. Звісно, одразу ж підчищаючи за собою документацію в поліклініці, у тому числі поточну. Не стану заперечувати, залишилися журнали, де вказане моє прізвище, є ще купа поставлених мною в різний час підписів, є на мене і досьє в кількох закладах, але там уже не я, і то вже не про мене, я зробив усе, що міг. А щовечора повертався додому. Не у сільрадівську хату, а до свого саду. Я лягав долі, набираючи в себе сили від самої землі, а вранці знову їхав за своєю здобиччю. Десь із тих пір я перестав спати і майже не їм. І ще ніколи не почувався так добре.

 

Я був практично всюди, лишаючись непоміченим. Це була ризикована гра, я нарешті визнав у собі вроджений талант, тепер я свідомо робив себе неіснуючим, і це працювало та приносило насолоду! Якщо у мене не виходило видалити десь якісь сторінки, я просто додавав одну літеру в кінці прізвища, змінював іншу посередині, і дані змінювались, така людина як я переставала існувати! Благо, все життя я прожив у радіусі двадцяти кілометрів, і основні місця скупчень усіляких реєстрацій можна було порахувати на пальцях.

У школі, де я навчався, журнали і більшість списків я отримав легко, пославшись на оперативну роботу, мені вдалося підключити колишнього директора, який теж мене не міг пригадати. Зібрати картки в районі – у бібліотеці, по диспансерах – не склало труднощів. В інституті якимсь боком мені вдалося сподобатись старенькій підсліпуватій пані, котра не один десяток літ засідала у приймальній комісії. А от у військкоматі домовитись було складно. Підполковник думав, що його хочуть зловити на хабарі, і мені довелося викласти справді чималу суму, перш ніж я отримав свої папери з архіву, я віддав йому майже всі гроші, що у мене були. У паспортному столі на диво проблем не виникло – я прийшов з липовим офіційним запитом, плюс до того, у мене там працює один із нечисленних знайомих, підозрюю – така ж самотня людина, як і я. Ось так.

Коли востаннє був у сільрадівській хаті, я узрів ціле звалище, скупчення матеріальної і обтяжливої для моєї сутності відтвореної енергії. Я ніби відчув себе розшарованим надвоє: один – врівноважений і спокійний – стоїть навпроти себе самого іншого – засмиканої і пошарпаної формулярноі одиниці в кутку найбільшої кімнати. І цікаво те, що той, хто стоїть, запросто помістився б у коробку від холодильника, на відміну від того, іншого… Повторюся, мені дуже пощастило, і я не залишив після себе занадто багато сліду.

Того ж вечора я вчинив такий собі акт самоспалення. Довелося потрудитися, поки я виніс всю оту колекцію на город. В уже палаючий вогонь я кинув посвідчення і паспорт. Ви навіть не уявляєте собі, Марино, наскільки швидко ці старі кайдани перетворювалися на тлін! Я був щасливий. Полум’я дихало і стогнало, підстрибувало і перекидалося, мені такого раніше спостерігати не доводилось. Стан прострації перервала думка про те, що я досі перебуваю при погонах. Я повернувся в будинок, зняв із себе, зібрав увесь інший формений одяг і теж віддав його стихії. Живності останнім часом я не тримав, чогось цінного чи небезпечного не зберігав, тож я міг вважати себе вільним. Поволі, поступово прочинялись ті двері, які ніколи не замикали!

Чоловік замовк, але Марині здалося, що він щось у грудях наспівує, немов відчула коливання в наднизькому діапазоні. «Жах! На що іще здатне це кволе тіло?»

 – Раніше я пробував практикувати медитації. У мене не надто добре це виходило, бо я не міг повністю абстрагуватись. Заважали думки – як не про роботу, то про висівки поросяті на корм. Тепер усе інакше, мені нічого не заважає, і я перебуваю в цьому дивовижному трансі повсякчас. Щойно проходив повз своєї колишньої роботи, бачив колег, а вони мене – ні, як завжди. – Розповідь колишнього дільничного набувала уривчастих і необтесаних форм. – Вам напевно хотілося б знати механізм мого переходу?

– Ні. Але ж ви все одно розкриєте мені свій план до кінця, тож я вислухаю.

– Отже, моє фактичне існування майже ніяк не зафіксоване. Тепер усе, що мені потрібно, це невелике потрясіння в інформаційному полі, можливо спричинене гравітаційною хвилею, або ні. Це може бути викликано чим завгодно – яскравим спалахом на сонці або розрядом блискавки. Універсальна концепція, правда? Та що там! Звичайного переходу місяця з однієї фази в іншу може бути достатньо. Або синергії під час завзятої молитви великої кількості адептів однієї секти, чи потужного сплеску емоцій під час футбольного матчу. Навіть звичайна краплина вологи, що падає з неба може спровокувати потрібне мені скривлення простору-часу. Я готовий до цього щомиті, і я знаю, що мені далі з цим робити. Я увійду в портал, що прочиниться на порозі будинку мого дитинства, і розчинюсь у власній пам’яті, придбавши існування в багатьох інших світах.  І саме в тих, втіленнях, які сам собі оберу! Я піду, позбувшись остаточно власної тіні, оминаючи смерть і заперечивши її, а моя свідомість-пам’ять залишиться цілісною! Наді мною не будуть владні ані «апокаліпсиси», ні «реінкарнації», ні жодна інша із запропонованих нам версій народження-смерті як переходу із одного стану в інший за усталеною програмою.

Марина дивилася як пурхають під час розповіді руки колишнього Чоловіка-в-формі, і їй здавалося, що цих рук як мінімум шість.

– Це буде тільки початок шляху, але я вже не буду належати нікому. Моя власна релігія і зовсім не вірування, а система, що працює тільки для мене і лише з мого дозволу! Не хотілося б говорити вголос, але… я стану богом. Принаймні ­– вільним духом із можливостями, які не збагнути оцим нашим законсервованим розумом.

Ластівка уявила, що бачить колишнього дільничного в інфрачервоному спектрі. А може і не уявила, але той несамовито палав, кидаючи круг себе енергетичними плямами. Вони гаряче пльохались дівчині на руки, на коліна і всотувались у тіло крізь тканину.

– Удачі. – Ластівка підвелася і пішла звідти геть, несвідомо обтрушуючи одяг. Думала про те, що впору починати писати мотивчики для коміксів.

 

 

Системний адміністратор редакції Липа з самого ранку мучив телефони провайдера. Він укотре поклав трубку і безмовно повідомив, покрутивши головою, що з Інтернетом поки що глухо. Всі поховали очі назад за монітори, і лише Тома, краща подруга Ластівки, намагаючись упіймати мережу стільникового оператора, піддала жару у вогонь:

– А чули, люди дорогі, що акції найбільшої, так би мовити, пошукової системи теж упали на скількись-там-багато пунктів?

– Ти граєш на біржі? – Липа з гучним хрускотом відкусив від яблука.

– Ні. Просто із того, що пов’язане із супутниковим зв’язком майже нічого не працює. Дожилися – жодного доступного каналу інформації. Я пробую осмислити гарячу новину, писати про це все одно доведеться за фактом. Ось іще нехай сервери один за другим гавкнуть, перейдемо на друкарські машинки. – Тома поглядала на прочинені двері у кабінеті головного редактора. – Думаю, ми переживаємо перший в історії сучасного людства серйозний досвід тотальної залежності від створених нами ж технологій. І можливо, це все через сонячне затемнення. Уявляєте? Банальне сонячне затемнення!

Адмін на мить перестав жувати:

– Може я щось пропустив, але яке сонячне затемнення вночі? 

– Повне затемнення! Ти пропустив усе, що тобі розповідали в школі, сидячи за своїми ігровими приставками. Сонце буває і з того боку землі! Липа, роби що-небудь, не сиди!

Звідусіль почулося ремствування, мовляв, треба пошту приймати-відправляти. А насправді практично всі дихали одним повітрям і відчували гостру потребу увійти до мереж та до корпоративного чату. Липа остаточно відклав яблуко і знову взявся дзвонити. За інерцією буркнув ще:

– Така розумна! Сонячне затемнення банальним не буває.

Пацієнт номер один тихо спала, схиливши голову на свою сумку на столі, і нічого цього не чула. Вночі марила геопатогенними зонами, горизонтами подій, антитілами та темними енергіями. А зранку помітила, що у ванній під стелею тріснула плитка, у мікрохвильовій печі загинули таргани, і що не задзвонив жоден із будильників.

І ось воно. Сталося. Тепер Ластівка знала – в пам’яті її диктофона є джин. Або щось на кшталт – такий собі дух-невільник. Так вона собі придумала, сформулювала, вивірила. Поталанило, що цей дільничний таки об’явився зі своїми переходами. Його записів і креслень було замало. Вже думала – вислизне. Але ж і кумедний!

Як таким джином користуватися вона ще не знала – ще не вигадала як слід. Спершу – гарненько виспатись, а вже потім розробити методику.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *