Ілля ЛОСКУЧЕРЯВИЙ. Пакистанка. Оповідь про втому

18+

1
Поквапливо, розгонистими кроками — навпростець до смерті.
Ще хвилина — і вбивці не було б на місці. Однак Пакистанка вже підійшла до нього, осяяного вогнями супермаркету, і ті вогні випалили залишки вокзальної темряви на ній.
Вбивця посміхнувся: жертви самі його знаходили. Посмішку не було видно за високим коміром.
Пакистанка попросила цигарку.
Вбивця повагом занурив руку до кишені й дістав пачку та гроші, що там також лежали. Помітивши їх, Пакистанка зрозуміла, що слід «крутити» незнайомця на халявне пійло. Далі — залежно від ситуації: втекти або ж, як не вийде, розрахуватися натурою. 
Перш за все запропонувала випити:
— За рогом — аптека із «бояришнею».
Вбивця не був проти пиятики. Однак решта його аж ніяк не влаштовувала. Нащо імпотентові злягання? Тим паче втеча Пакистанки йому, палкому шанувальникові жіночих мук, була геть не до душі.
Ілюмінація супермаркету супроводжувала Пакистанку та її неквапливого кавалера, доки вони не розчинилися у провулковому мороку.

Молода втома — неврастенічка, істерична дурепа, яка регулярно зраджує тобі з темпераментним кавовим негром. Від її нісенітниць болить голова і на додачу ти підчіплюєш від неї невмотивовану ейфорію, з якою валандаєшся до пізньої ночі неначе хворий на пронос.
Андрій, тридцятирічний слідчий, знову прокинувся без будильника. Рівно шоста, ні хвилиною раніше чи пізніше — геть фантастика якась. Жодних позіхань, протирань очей чи потягань — точно, як його батько, який в армії навчився отак «виринати» зі сну потрібної миті.
Підхопивши мобільного, він прочитав кожен підсвічений знак на дисплеї: «06:00 27.02.2017. Пон.» і меншим шрифтом: «Будильник: 07.05».
Згадав, що «програмувався» прокинутися пізніше. А це вже насторожувало. Адже сьогодні у потилицю не штовхали — чого метушитися? Більш того — вночі ніхто не розбудив, зазиваючи на якийсь черговий обшук, навчальну тривогу чи іншу дурню. Та й лягти вчора він міг одразу ж по поверненню з роботи. Чи не рай для раба, що не мав жодного вихідного вже майже два місяці!
Але ж нема того, щоб виспатися — ейфорія, підхоплена від молодої втоми, робила свою справу. Тож провалявся до глибокої ночі з мобілкою, копирсаючись у шлаках глобальної мережі, а прокинувся коли ще на світ не займалося.
Тепер, під струменем душу, не міг викинути із зачумленої голови мелодію, знайдену на Ютюбі: «Что Вы плачете здесь, одинокая глупая деточка…».
Не рок-н-рол і не растаманські наспіви, як бувало раніше. Натомість декадентський початок 20-го сторіччя, П’єро Вертинський, «Кокаїнетка» в натхненному виконанні Тетяни Кабанової. У вухах — пронизливі переливи фортепіано, а в очах чітка картинка: метушливий люд у дорогому вбранні, напомаджені зачіски у кабінетах, пойнятих цигарковим димом. Всі з головою потонулі у споконвічних диявольських пристрастях, чорно-білі, понівечені потертостями ветхої кіноплівки. А ще зовсім юна наркоманка, полишена помирати на самоті самим світом, що раптом став для неї чужим. Спів Смерті заколисує її, проводжаючи у небуття: «Ваш сиреневый трупик окутает саваном тьма…».
Яйця, зварені, щоб жовток був ще м’яким, але вже не густим, дрібно порізане сало з морозилки, тверді тости з чорного хлібу та кава з однією ложкою цукру — прекрасний чоловічий сніданок, також звичка від батька.
У вікні проклюнулося сонце — додалося настрою. В голові ж, як і раніше: «Кокаином распятая…». Начищаючи черевики й вирішуючи, чи вже йти на роботу, чи все-таки побайдикувати іще з годину, Андрій увімкнув телевізора. Зробив тихіше — діти з дружиною мирно спали в сусідній кімнаті.
Настрою додалося ненадовго, адже його професійний вбивця ховається у кожному українському телевізорові: реклама, політика, реклама, політика. Вимкнув.
Тишу відразу обірвав хамський телефонний дзвін.
«Дідько!» — підхопивши мобільного, несамохіть став тицяти зменшення гучності, — «Дітей розбудять, виродки».
На дисплеї — начальниця слідства. Тепер вже не «дідько», а матюки.
— Прокинувся?
О, боги, Андрій зненавидів цей владний голосок з перших днів роботи!
— Так, щойно, — знав, що зараз гнатимуть на службу, тож брехнею виманював собі ще трохи часу.
— Тоді швиденько одягайся і дуй у центр. Біля вокзалу знайшли труп жінки. Зовсім нехороший — гола, кажуть, повністю.
— Ясно. Буду десь за годину.
— Прибудеш, подивишся, — і відразу набереш мене.
У закутку мозку, де зачаїлися схарапуджені залишки комфорту, все ще линуло: «Вашу тонкую шейку едва прикрывает горжеточка, облысевшая, мокрая вся и смешная, как Вы…». Більша ж частина Андрієвого «я» згрупувалася, передчуваючи черговий стрес.

2
На місце події Андрій прийшов швидше, ніж обіцяв.
Вокзал — улюблена місцина безхатченків, де в достатку лавок, кіосків із хот-догами, аптек із дешевим і надійним настоєм глоду та дрібних «наливайок» із теж доволі ліберальними цінами на паленку.
Метрів за сто від вокзалу в бік вулиці Шевченка — закапелок, клаптик асфальту між багатоповерхівкою з цілодобовою аптекою та продовгуватим одноповерховим приміщенням під оренду. Саме там, у смітті, серед недопалків, шприців та випорожнень лежало жіноче тіло.
На місці вже були не лише сонні патрульні, а й усе керівництво райвідділу, включно з Андрієвою начальницею. Остання, в охайному кремовому пальто, була несподівано спокійною, навіть дещо флегматичною.
— Ось, зайчику, приймай!
Андрій наблизився до тіла, хмурячись.
Немолода чорноволоса жінка, здавалося, була іще живою. Вона безтурботно лежала на боку, піджавши ноги. Дійсно — абсолютно гола. Лише злегка зблідла, жодних трупних плям. Відкриті очі та блаженна посмішка, що буває хіба у добряче п’яних, у тих, хто збирається впіймати дзен, і в небіжчиків.
— Точно мертва? — поцікавився Андрій.
— Була швидка, констатували смерть, — відповіла начальниця.
Довкола на асфальті, у сечі та калі, а також на невисокій прибудові, що з’єднувала обидві будівлі закутку, лежав одяг: куртка, джинси, кілька кофт та футболок — стандартний комплект жебрака на зимно-міжсезонний період. Чобітки акуратно стояли в метрі від тіла, з-під підошов виднілося розтерте по асфальту лайно.
Хоча ні, вона навряд чи зараз встане і піде геть, як попервах здалося Андрієві. Він помітив струмочок крові, що тік з-під неї. Подивився вгору швидше для самозаспокоєння — жодне вікно багатоповерхівки сюди не виходило. А дах зависоко, тож від падіння були б зовсім інші рани. Разом з тим, занадто набухлий живіт — може, таки кров зібралася в череві? Хоча і груди аж зовсім не малі, тож може бути просто статура.
Поруч добряче коптили тютюном поліцейські керманичі. Андрієва керівниця попросила у них цигарку й приєдналася.
Плутаючись у перших версіях, Андрій звернувся до керівниці:
— Можна когось із наших попросити, щоб привезли мого портфеля? Не маю навіть рукавичок, щоб оглянути.
— Ось — аптека, — тицьнула на багатоповерхівку, — вона працює. Візьми в ній рукавички.
— Ага. Але в мене ні ручки, ні бланків.
— Гаразд, зараз наберу чергову частину. Все одно ти не почнеш без експертів.
Поки чекали експертів та бланки протоколу, Андрій уважніше придивився до тіла: яскраве садно на грудях — добряче влупив хтось, губи розбиті, ніс теж. Але тої рани, з якої струменіла кров, не було видно.
Запитав у патрульних хто виявив тіло. Сказали, що першою побачила ось ця от бомжиха, Алка, а заявник — тутешній хлопчина, який залишив контакти й поїхав на роботу. Також узяли пояснення у лікарки, яка констатувала смерть.
Андрій похвально кивнув й наблизився до Алки.
Розпитавши її про основне, вмовив підійти до трупа. Щось явно театральне промайнуло в її очах, коли вона раптом упізнала вбиту.
— Божечко! — закрила рота дрижачими пальцями. — Я не наближалася і думала, що це — мужик…
Награність її жаху могла пояснюватися будь-чим: від намагання щось приховати до бажання виглядати в очах «цивілізованого» соціуму все ще здатною на сильні емоції. Не виключено, що це був і справжній жах, що лише здавався самовпевненому слідчому награним.
— Знаєте її? — запитав Андрій.
— Це Катька, наша Катька. Прізвисько — «Пакистанка». Вона сама просила так її називати. Ніхто не знає чому.
Це викликало хвилю нових питань. Ким вам доводиться — доброю знайомою; прізвище і по батькові Катьки — не знаю; де ночувала — десь поблизу; хто родичі — відомо лишень, що мала дорослу доньку; коли бачили востаннє — вчора близько 23-ої біля вокзалу, коли компанія безхатніх розходилася на ночівлю; хто був разом з вами — цілий список із іменами, прізвищами та прізвиськами; з ким вона пішла — сама; куди пішла — в напрямку супермаркету; чи мала конфлікти останнім часом — нічого не знаю, конфліктів не помічала, Пакистанка була доброю жінкою.
Андрій подякував і попросив відійти, але не полишати місця події.
В цей час приїхала слідчо-оперативна група, привезли портфеля. Микита, товариш Андрія ще з навчальної бази, виглядав кумедно з калашем на плечі. Ментівська логіка: за молодими іще не закріпили табельні пістолети? — що ж, нехай їздять на огляди з автоматами! Це щось на кшталт слідчого, офіцерської посади, яку Андрій займав у званні рядового, та безлічі інших оказій, породжених чи то неробством, чи то традиційною міліцейською нерозторопністю.
— Давай сюди! — Андрій наблизився до Микити, посміхаючись.
— Тримай, — Микита поручкався і передав портфеля.
— Як доба, дядьку?
— Норм: сім чи вісім виїздів усього було. Одні крадіжки, наркота і «некримінальні» трупи. Жодного «гоп-стопу» чи «підрізу». Зараз ще один виїзд, знову крадіжка, — і вільний. А ти як?
— Та теж норм. Ось, бач тіло? Вбита баба, гола — те, що я завжди хотів розслідувати. Однак, чомусь не дуже радію…
— Про таке кажуть, що збулася мрія ідіота, — усміхнувся Микита. — Тим паче тебе я знаю, ти ще той ідіот, тож у цьому випадку фраза справедлива двічі… Ну лади, я погнав. Швидше закінчу, бо майже не спав.
— Давай! — зітхнувши, Андрій повернувся до трупа.
Впродовж наступної години понаїхало вищого керівництва: начуправи поліції, обласний прокурор, їх зами, криміналісти, начальники слідства та оперів. І цікаво: що вище начальники, то менше затримуються біля тіла. Щось там кривляться, підморгують одне одному, смалячи цигарки, сміються, змахують руками на труп. Чому гребують тим видовищем? Невже настільки звикли до кабінетного комфорту? Невже гидко? Вона ж не розпанахана і свіжа — он лишень перші фіолетові плямки на шкірі проклюнулися.
«Ваш сиреневый трупик окутает саваном тьма…».
Пісню з голови поволі витісняла бентежність.

По прибуттю експертів-криміналістів, робота пожвавилася: обласні керманичі роз’їхалися, патрульні огородили місце. Щоправда, з дозволу начальника райвідділу сюди безцеремонно повлазили журналісти й узялися знімати тіло, мостячись до нього з різних ракурсів, наче самі провадили огляд.
З криміналістами, на Андрієве щастя, повезло — приїхав їх місцевий начальник, педант, який міг годинами примірятися до одного-єдиного малесенького сліду, та його досвідчена підлегла Ксюха. Вони із заповзяттям бджіл узялися за кропітку роботу, від якої відгонило аж ніяк не пилком і не медом: спочатку позначили номерками геть усе, на чому могли зберегтися сліди довкола трупа: кожну обгортку від снеків, кожну пляшку від горілки та глоду, весь одяг потерпілої. Далі — все це сфотографували декілька разів та перевірили наявність відбитків. До речі, відбитків, які, щоправда, допомагають лише кіношним детективам та укладачам підручників з криміналістики, знайшли немало: на пляшках, на трубі біля трупа, на металевому електролічильникові.
Кінологи привели двох славних німецьких вівчарок у жилетках «Police» з ремінцями, кишеньками та ліхтариками. Андрій вже бачив цих собачок у ділі й знав, що кращих спеців годі шукати. Проте цього разу не надто розраховував на них — центр, як не як, і всі нічні сліди вже затерті підошвами трудового люду.
Весь невеликий штат місцевих оперів також був на місці: шукали інших бомжів, опитували продавців, таксистів. А ще вивідали, де були відеокамери: на в’їзді до закутку, на нічному віконці ближньої аптеки, дві — на фасаді супермаркету — дивилися якраз у потрібний бік, ще дві — на ломбардах біля вокзалу. Ще одна значно далі — камера муніципальної охорони, її об’єктивом охоплювався тил закутку. Знову ж таки, центр, як не як, тож камер багато і опери пішли клянчити нічні записи у власників. Шкода лишень, що сам закуток не «писався».
Врешті прибув довгоочікуваний медексперт.
Тішся, Андрію, тими методичками, в яких написано, що суд-мед годинами трястиметься над тілом, на місці встановить приблизний час та вірогідну причину смерті, допоможе зібрати докази й дасть підказки щодо версій. Насправді ж він витратить на тіло не більше десяти хвилин. Та й те лишень щоб переконатися у його «кримінальності».
До слова про «кримінальність».
Андрій пригадав, як років зо п’ять тому, в часи свого першого походу в правоохоронці (точніше, за кілька днів до його закінчення), випадково потрапив на прокурорсько-міліцейську нараду з приводу двох дівчачих тіл, знайдених у лісосмузі поруч із трасою «Київ-Чоп». Вони, частково захоронені, довго пролежали просто неба, були пошматованими лісовою живністю, тож причину смерті медексперт не встановив. На тому й постановили — відмовити в порушенні кримінальних справ. Коли ж Андрій почав виступати, мовляв, це ж явний маніяк, чекаєте більшої кількості трупів чи що, то йому спочатку відповіли, що причина смерті невстановлена, а, отже, — це не кримінал. То просто дівки відходили зі своїми бойфрендами справляти амурні потреби подалі від людей, де у них траплялися серцеві напади. Бойфренди ж, побоюючись, що їм не повірять, тікали. «Ви серйозно?». Після цього Андрієві пояснили більш науково-популярно: «Ти післязавтра звільняєшся. Це раз. Не твоя підслідність взагалі. Це два. Ти — слідчий, а ми — керівники, нам і вирішувати. Це три. Бо саме нас, а не тебе, щомісяця область дрючитиме, якщо це будуть не відмовні матеріали, а «висячі» кримінальні справи про убивства, яких, може, й не було насправді». Були й інші аргументи-замінники фрази, якою зазвичай відсилають посидіти на статевому органі, й Андрій слабохарактерно змовчав.
Тож тепер, почувши в словах опера, котрий супроводжував медексперта, надію на «некримінальність» трупа, Андрій сам став трястися над тим тілом.
— Та це вона невдало срати сходила, — мовив експерт, одягнувши рукавички та зі стогоном схилившись над трупом.
Андрій не тямив, як реагувати на таке й плутався у двох думках: чи це жарт та наскільки придуркуватий вираз має зараз його обличчя.
— На морозі абсолютно голою? — все-таки запитав він, перевіряючи першу думку.
— Ну і що? — втрутився опер. — У стані сильного сп’яніння людині іноді здається, ніби їй навпаки душно на морозі, тож вона роздягається.
Цими словами було перевірено й другу думку Андрія, з якого тепер можна було змальовувати ілюстрацію до слова «придурок».
Медексперт тим часом підняв голову померлої та зустрівся поглядом з її мертвими очима. Став мацати її ніс, вилиці, відтяг нижню щелепу. На губах зсередини, немов випалені, чорніли рівні сліди від зубів.
— Від удару? — запитав Андрій одразу ж.
— Та це херня, — почулося знервоване від експерта, — п’яне повзало тут на колінах, лупилося об казна-що.
Кілька спалахів фотоапарату майже впритул до обличчя трупа.
— А на грудях — садно? — знову вліз Андрій, вказуючи на відбиток під лівим соском, що ставав усе виразнішим.
— Це теж херня, — так само нервово відповів чи то експерт, чи то опер.
Слідчий зовсім поникнув. Зніяковіло озираючись, побачив за спиною, як крізь вікно ближньої будівлі якийсь молодий джентльмен фільмує трупа та людей довкола на свій мобільний.
Андрій тихцем звернувся до більш притомного опера:
— Он — вафліст якийсь знімає.
Розлючений опер швидше, ніж за мить увірвався в те приміщення.
Поки Андрій спостерігав за приборканням поборника прав на вільне збирання інформації «грубою мусорською силою», почулося розчароване зітхання експерта:
— Ага, ось вона…
Він якраз розсунув ноги жертві. Біля піхви виднілася тоненька, але глибока рана. Раніше, прихована складками шкіри, вона сочилася тим самим ледь помітним джерельцем. Тепер же, розтягнута пальцями медексперта, вона стала справжнім краном з прекрасним напором крові.
Ще кілька спалахів.
Тіло перевернули долілиць. Стало видно смугу трупних плям на боці.
Пакистанка наче слухалася експерта, рухаючись у його руках як невагома, без заклякання, немов лялька, дозволяючи робити із собою будь-що. Спалахи.
Долоні експерта розтягнули сідниці жертви, наче велику округлу жувальну гумку. Анальний отвір без видимих ушкоджень. Кров із рани знову почала юшити. Ще один спалах фотоапарату. Сідниці неохоче поповзли одна до одної.
— Ну що, вітаю! — проскреготів експерт в Андрієве обличчя, знімаючи рукавички. — Труп — кримінальний.
— Дякую, — твердо відповів Андрій.

Потроху-троху на місці не лишилося жодного керівника, крім начальника криміналістів. Медексперт швидко надиктував Андрієві опис тіла для протоколу й поїхав теж.
Андрій уважно оглянув джинси потерпілої. Матня потерта до дірок, однак жодних порізів чи крові. Значить штрикнули, коли Пакистанка була вже голою. Її ноги мали бути розведені — скоріше за все, лежала горілиць. Або ж стояла рачки. Труп повезли на розтин — експертиза мала додати конкретики.
З’явилися результати у кінологів. Один службовий собака втратив слід на зупинці транспорту неподалік місця події. Другий провів вздовж житлових будинків метрів з двісті від тилу прибудови до під’їзду, де якраз базувалася «штаб-квартира» найбільш боєздатної когорти місцевих безхатьків. Опери вже озброювалися і планували облаву, перед якою доставили до Андрія першого фігуранта — Олежка, худорлявого бомжа років під п’ятдесят на вигляд (як зазвичай у таких випадках — набагато молодшого), члена компанії, що вчора ввечері засідала разом з Пакистанкою та Алкою на вокзальних лавах. Його джинси та куртка були просочені свіжою кров’ю, обличчя у подряпинах, з перенісся звисав клапоть шкіри.
— Звідки кров? — Андрій завмер, розглядаючи чудернацьку багряну пляму на масивному черевикові безхатченка.
— Побили мене, — теж опускаючи погляд, непевно відказав Олежко.
Він перелякано дрижав. Тож коли Андрій пішов ва-банк, розуміючи, що нічого не втрачає, і прямо запитав: «Ти Пакистанку замочив?», той навіть не зміг відповісти, готовий розридатися. Олежка повезли до райвідділу, де незабаром опиняться ще з два десятки безпритульних.
Під кінець огляду Андрій завважив ледь видний слід крові на окрайцеві прибудови. Експерти зробили змиви й, коли опинилися на даху, перерили все — кожну пляшечку, шприца, етикетку. Врешті знайшли ще один, просто пречудовий слід — чіткий кривавий відбиток на протилежному краєві даху — де тил. Його вирізали разом зі шматком метало-профілю. Враховуючи, що один із псів почав вести кінолога якраз звідтіля, Андрій отримав шлях відступу злочинця. Руки вбивці вочевидь були добряче покривавленими, тож, тікаючи дахом прибудови, він поставив «відмітку», деручись на нього, а потім і зістрибуючи.
Огляд тривав майже шість годин. Опісля Андрій, голодний наче вовк, мав їхати до бюро судмедекспертизи, щоб спостерігати за розтином. Він добре пам’ятав сморід, що панує в тій установі, й радів хоча б тому, що тимчасово перестане хотіти їсти.

До речі, історія про дівчачі трупи, згадані Андрієм, має закінчення. Варто було б тоді начальникам дослухатися або Андрієві різкіше протестувати. Адже ті матеріали врешті забрала прокуратура області. Від неї вони перекочували до Генеральної, де збирали відомості про невпізнані трупи вздовж «житомирської» траси.
Матеріали вивчили, скасували відмовні постанови, натомість порушили справи, а прокурорам та міліціонерам влупили по догані й взяли їх «під приціл». Маніяка ж незабаром знайшли. Ним виявився успішний киянин, керівний працівник відомого українського банку. Він убивав дівчат, відвозив їх трупи подалі від своєї дачі, а в пресі здобув прізвисько «поліетиленового убивці» — через клаптики пакетів на жертвах.
Андрій сподівався, що його «бандита» також знайдуть. І не лише сподівався, а й відчував нутром.

3
До відділу Андрій завітав всього на десяток хвилин: роздрукувати бланки для огляду трупа під час розтину та сходити до вбиральні. Коридорами зустрічав колег. Кожен зайнятий власними справами, але, разом з тим, щось про те убивство й запитає. Андрій відповідав коротко й різко. Колишній опер, а тепер слідчий Льова зарепетував своїм казенним грубіянським баритоном на весь коридор:
— Андрюхо, давай по каві!
Андрій зупинився біля власного кабінету, дістаючи ключі, й тихо відмовився.
— Чому? — так само вибухово прогучало Льовине.
В тому тоні й узагалі ситуації відверто відчувалося знущання, адже Льова прекрасно знав, наскільки зайнятий Андрій. Крім того, останнім часом Льова добряче діймав Андрія своїми «розборами польотів», мовляв, останній, як тільки став на лінію злочинів проти життя і здоров’я, задер носа. Андрій і справді зверхньо ставився до розслідування всіх інших злочинів, та все одно його чіпляли їдкі Льовині кпини. Тож він нервово гаркнув:
— Приколюєшся?
— Ти хоча б чуєш себе? — Льовина посмішка розтяглася від вуха до вуха. — «Приколюєшся»! Такий «важняк» став, що вже й запитати не можна.
— Пішов ти, — Андрій зник у кабінеті.
Зріла втома — це голодна сварлива дружина, цілодобовий пиляр, якого заспокоїть лише ласка, калорійний обід у комфортних умовах й абсолютна тиша. Якщо ж не заспокоїти, то доведеться притьмом утікати у себе, підпалювати гніт й чекати вибуху. Причому байдуже чи бабахне ззовні, чи всередині — буде однаково паскудно.

Коли він прибув до моргу, сонце все ще сяяло, хоч вже й не так бадьоро, як зранку. Перше, що кинулось в очі — це стадо товстенних котів, що обсіло сміттєві контейнери біля приміщення. Раніше Андрій помічав, що тут ошивається забагато чотириногих, але сьогодні це була справді якась зграя. Всі круглопикі, м’ясисті і, незважаючи на те, що в смітнику, з чистим і красивим хутром. І кожен, супроводжуючи поглядом Андрія, демонстрував загрозу: якби вміли розмовляти, то це були б не лише погляди, а й матюки і прокльони, не інакше. Немов п’яні жигани лягавого уздріли. Також зразу подумалося, що вони тому так люблять цю місцину і такі товсті, бо безперебійно харчуються тутешнім м’ясом, а в Андрієві вбачають тимчасово ходячу жертву.
Він зупинився і посміхнувся.
Перед очима вже були двері бюро СМЕ, що тіснилося у невеличкій одноповерхівці наполовину з патологоанатомічним відділенням місцевої лікарні. Андрій ще раз зиркнув на котів: «Якщо чесно, то я слабко уявляю, щоб всі біовідходи тут захоронювали, а не просто кидали у сміття… Ну і мать його туди — спробував би сам у тісній халабуді, як ця, розтинати стільки трупаків щодня!». Бюро СМЕ було розрахованим на обслуговування в рази меншої кількості мешканців. Якби хтось зверху врешті звернув увагу на те, що кількість населення тут зростає просто нереальними темпами, то була б набагато більша будівля, експертів з санітарами було б також у рази більше, трупи б не складали стосами…
Відчинив двері, зайшов. Сморід, в якому люди працюють з ранку до вечора, завше мучив Андрія. Розтини — це, звісно, дуже цікаво, справа філософська, наукова, дає відповіді на багато питань, причому не лише робочих, а й суто обивательських… якби ж не запах! І якщо з незвички, студентом, приміром, той запах переслідував його всього з тиждень після відвідин моргу, ввижаючись у метро, у смороді каналізації, в котлетах, розмороженому холодильникові, то після зачастілих сеансів аутопсії, він супроводжував Андрія майже постійно й вчувався, крім перерахованого, у зовсім несподіваних місцях — від щойно помитої підлоги до чиїхось різких парфумів. А винна в усьому мерзенна смердота нутра. Вона несильна, підступно, крадькома лине до носа, проте її набагато важче забути, ніж навіть їдкий запах гнилої або горілої плоті.
В кабінетах, де стіл з холодильником і комп’ютери, на яких експерти друкують висновки, було пусто. Андрій пройшов до секційної зали.
Його не дочекалися і вже почали розтин. Пакистанка, обмита, з обрізаними нігтями та «відкатаними» чорнилом долонями лежала на металевому столі, нутрощами назовні, та хиталася від умілих, напрацьованих рухів експерта. Точно так орудують, скажімо, пакувальники на заводах чи продавці шаурми — їх руки рухаються самі, без затримок на подумати, злагоджено і блискавично, ніби в майстра він-чун.
Довкола трупа, крім експерта, стовбичили районний прокурор, начальник обласного розшуку, начальник місцевої поліції та криміналістка Ксюха.
На сусідніх столах — пара некримінальних тіл, одне вже зашите. Андрій задивився на шви — ніби скручене тісто, готове до приготування. З кінчика нитки звисла майже прозора бусинка сукровиці. Похитнулася і впала на черево, звідтіля тоненькою рискою сповзла на стіл й розчинилася у маленькій, з грибну шапочку, жовтавій калюжці. З-під столу за Андрієм флегматично спостерігала пара підсушених очей мертвого в’язня, всього в наколках, худого, — одного із уже досліджених, складених щаблями на підлозі.
Андрій дістав ручку й, присівши, вчепив до планшетки бланк протоколу. Вписав дату, понятих, час початку. Веселий сміх присутніх відволікав його. Ці «трупні жартівники» — вони були і є у кожному райвідділі. Лише одиниці ставляться до тіл, як до «робочого матеріалу», інші ж завжди не проти перекинутися парою жартів і пореготати. До якої категорії відносився Андрій — важко сказати, але тоді йому менше за все кортіло смішок.
Подейкують, чорний гумор потрібен людям для того, щоб не боятися. Мовляв, краще сміятися над загрозою, а не тремтіти…
— Є ознаки статевого акту? — запитав Андрій.
— Та в неї такий «тунель», що поїзд запросто може проїхати, — очікувано «відмочив» поліцейський начальник.
Всі, крім Андрія, посміялися.
Експерт же, вочевидь, змилувавшись над слідчим, засунув до піхви Пакистанки продовгуватого ватного тампона і, діставши його, уважно оглянув на світлі. Одна кров.
— Ти щось бачиш? — показав Андрієві.
— Ні.
— Я теж ні. Відправимо на експертизу, але вже зараз ясно, що еякуляції всередину не було.
Андрій хмикнув і зробив помітку в протоколі.
Тут почав гудіти його мобільник. Прийнявши дзвінок, Андрій вийшов із зали.
То був якийсь прокурор із області. Йому теж, уже вдесяте за сьогодні, Андрій слухняно пояснив: коли і хто знайшов трупа, коли і в якому складі прибула група, хто потерпіла, які ушкодження, хто свідки, які версії, що вилучалося з місця, як, мать-перемать, далі будем жити, що знав у цьому житті, чого не знав.
Закінчивши, Андрій побачив, що за його відсутності оглянули всю грудну клітину і тепер досліджували голову загиблої. Експерт якраз відділяв мозок.
Раптом з черепа добряче бризнуло рідиною, прямо в начальника оперів. Знову смішки. Потім хтось вже м’якше пожартував, хтось іще.
Андрій теж посміхався, проте не через жарти, яких майже не чув. Його потішило обличчя прокурора, коли той погано приховуючи очманіння, фальшиво підсміювався разом з іншими. Бідолаха з блідою лисиною, він, вочевидь, подібно до своїх старших обласних колег, забув часи, коли сам розслідував убивства (був слідчим у горезвісні 90-і), і занадто звик до комфортного крісла. Одур прокурора помітили всі, проте ніхто чомусь не запропонував допомоги. Врешті він сказав, що змушений відлучитися у справах і вийшов. Андрій уявив, як гарячково прокурор відхекувався на свіжому повітрі й тут же забув про нього.
Експерт взяв металевого щупа з поділками, ще раз перевірив глибину рани, після чого філігранно вирізав для подальших досліджень рівний квадратний клапоть шкіри з паху Пакистанки. Повернувся з ним до вікна, розглядаючи чіткий колотий слід, крізь який мерехтіли бурштинові сонячні промені. Навряд чи комусь прийде на думку в такий спосіб милуватися сонцем, але Андрій не став би заперечувати, що не міг відвести погляд від того сяяння.
Сморід парного кишківника, видовище розпанаханого тіла — від цього нудило, але, якщо не думати, що то рана на людській шкірі з пучком лобкових волосин, то на сонце крізь неї можна дивитися і не з десяток секунд. Коли ж ловиш себе на думці, чим милуєшся, то і сяяння зникає, і сонце.
Черговий дзвінок якогось допитливого функціонера вивів Андрія з трансу.

4
— Як успіхи у тій справі про вбивство? Є вже «бандит»?
Занедбана втома — це опасисте, неакуратне й ледаче бабисько невизначеного віку. У неї груди висять до колін, складки жиру на животі баяном, а тягне лярву до одного — безпардонно хапає за руку й цуприкує в ліжко. І тобі байдуже, що від її запахів, масного тіла й заростів може знудити; молодчиком, підскакуючи, ти несешся у те пітне царство.
Сон, сон — це все, що насправді було потрібно Андрієві протягом наступного тижня. Проте він наївно переконував себе, що потребує лише одного — знайти вбивцю.
Перші пару днів він спав по дві-три години. Вчора — п’ять. Сьогодні — чотири.
З таким графіком Андрій став знервованим, неуважним, робив шалену купу помилок у документах, розмовах, оцінці власних та чужий дій, плануваннях та сподіваннях.
Він психував і водночас байдужів до всього, крім свого розслідування та сну. Їжу поглинав без смаку, пиво не пив (та й не було з ким — всі розходилися до того, як він закінчував працювати), музику під час друкування нудних постанов уже не вмикав. Більше не звертав уваги і на симпатичну дівочу дупцю, тісно обтягнуту спідницею. А таких було в достатку, далеко ходити не треба — навіть серед колежанок були задки просто божественних стандартів. Проте навіть якби якась із них зненацька зажадала близькості з Андрієм, то він би її, певно, нагнув, але лишень для того, щоб примоститися до тих пружних сідниць, як до подушок, і заснути.
Тож коли сьогодні хтось із слідчих запитав у нього про успіхи у справі Пакистанки, Андрій лишень витріщився на нього беззмістовно, запаленими очиськами.
А й справді, як успіхи?
Першим перевірили того жебрака Олежка. Він не брехав — справді побили і то не кров Пакистанки на ньому була, а власна. На місці його ночівлі дійсно все було в багряних патьоках. Для розбитого носа — саме воно. Тим не менше, кров відібрали на аналіз, як і відбитки його папілярних візерунків, змиви з долонь, зрізи з нігтів та покривавлений одяг. Допитали всіх його товаришів. Треба ж було, щоб якісь навіжені надумали побити саме тієї ночі!
І це була далеко не єдина випадковість у справі про вбивство Пакистанки. Більш дивовижними були збіги, що дозволяли оперативникам та Андрієві «впевнюватися» у причетності наступних підозрюваних. Приміром, четвертий, кого перевіряли, колишній чоловік убитої. Той лише нещодавно повернувся із зони, де відсидів за систематичні зґвалтування дванадцятирічної дівчинки, і по поверненню першим ділом привселюдно побив теперішнього коханця Пакистанки (дама була велелюбною). Зважаючи на його минуле, теперішню агресивність, а також на те, що у розумній книженції з криміналістики було написано, що проникаючий удар у статеві органи може вказувати на мотив помсти за зраду та ревнощі, за того субчика взялися по повній. Плюс — його упізнали на аптечному відео з ночі вбивства. Проте, як на ту злу біду, знову не він.
Кожне відпрацювання — це безліч допитів: самих фігурантів, їх співмешканок, дружин, батьків, дітей, друзів. Перевірки алібі, огляди відеозаписів, впізнання, вилучення відбитків папілярних візерунків, змивів із долонь та зрізів з нігтів, а також обшуки, під час яких вилучалося все ко́люче і весь одяг з кров’ю. Кожен вилучений предмет направлявся на експертизу із окремою постановою, а кожен обшук потрібно було якомога швидше «легалізувати» — підготувати клопотання, випросити у кисломордого прокурора резолюцію, зробити копії провадження і пару разів збігати з цим усім до суду.
Аромати допитуваних у кабінеті, дуті пакети з речовими доказами під ногами, на сейфі, між столами і навіть на стільцях для відвідувачів. Андрій відкрив для себе субкультуру безхатніх: всі ті маршрути до «прийомок», аптек та «наливайок», пошуки вторсировини зі сварками та бійками, безкоштовне прострочене їдло біля супермаркету, алки, олежки, ведевешники, «фанфурики», «бояришні», «флеки», «бібікання» та інші нісенітниці, якими живуть люди.
Майже всі опери та дільничні райвідділу також займалися цією справою: допити аптекарів та бомжів, перевірка версій про причетність Алки та коханця Пакистанки, пошук нових відеозаписів. Допитали сотню таксистів та волоцюг, тричі зробили побудинкові та поквартирні обходи довкола місця події — нічого. Перевірка майнової версії — діти Пакистанки абсолютно спокійно сприйняли її смерть, навіть відмовилися забирати тіло для поховання. Натомість були дані, що її доця — ще та садюга, яка зовсім нещодавно в присутності все тих же бомжів скакала по голові свого прихильника і що сама Пакистанка колись володіла ділянкою з будинком у центрі міста. Відпрацювання інших версій: вбивство тим, хто має знання і навички з анатомії, вбивство психічно хворим або раніше засудженим за аналогічні злочини.
Підключилися столичні оперативники — у них нерозкрите подібне вбивство. Нещодавно хтось так само роздягнув догола і вбив ножем бомжиху, на додачу запхнув у неї баклажана ззаду. Обмін інформацією, спільні відпрацювання з місцевими операми…
Після перевірки чоловіка Пакистанки оперативники, переглядаючи сотні годин відео, нарешті знайшли головну зачіпку. Потерпіла «засвітилася» на камерах у компанії невідомого високого чоловіка. Вони зустрілися біля супермаркету, після чого пішли до місця, де наступного ранку виявили її тіло.
Андрій роздрукував стоп-кадр, на якому більш-менш проглядалося обличчя вбивці, й почепив його на дверцята сейфу, щоб постійно миготіло перед очима.
— Хто це такий? — насмішкувато запитав Льова, зайшовши до кабінету.
— «Бандит» — гордо, хоч із запізненням, відповів Андрій.
Льова засміявся:
— Я коли ще опером прийшов працювати, то в мого наставника точно так само на сейфі висіло фото «бандюка». Я прийшов — воно висіло і звільнявся, а воно лишалося… Ти що, забув правило: якщо протягом перших двох-трьох днів не піймали — значить зась!
— Та не задовбуй чоловіка! — втрутився інший колега і став випроваджувати Льову з кабінету. — Не бачиш: він скоро взагалі відключиться, бідака.
Коли у кабінеті стихло, той колега пробуркотів:
— Це ж треба стільки шухеру через якусь бомжиху!
Андрій роззявив рота і розреготівся неначе навіжений.

5
Стара втома — запопадливий консьєрж. Він посміхається, прочиняючи перед тобою двері до морозної обителі нездоров’я. Його поблажливий погляд бісить, адже ти не псих. І взагалі-то не бажаєш входити. Але він, паскуда, дістає свистка й переривчасто дує, ніби злодюжку піймав.
Андрій вперше запізнювався на роботу. І робив це зумисне. Адже, дійшовши до парку, від якого рукою кинути до райвідділу, та маючи про запас ще з десяток хвилин, він раптом розвернувся й попрямував до ближнього кіоску. Взяв плитку молочного шоколаду — чомусь думав, що рекламна обіцянка спрацює і його настрій покращиться. Світило сонце, не менш яскраве та привітне, ніж того ранку, коли він взявся за цю справу. Проте сьогодні Андрій його не помічав. Руки в кишенях, ноги звично для останнього часу хитаються неначе з перепою, під ногами — асфальт, але він і його не бачив. Замість асфальту — клубище пошматованих думок.
Повернувся до парку, обрав лавку подалі від маршрутів своїх колег та набрав батька.
— Алло, привіт, бать.
— Привіт, синуль! Ти на службі? Щось сталося, чому голос зажурений?
— Та не знаю, якась дурня останнім часом коїться, настрою нема і бажання працювати…
Батько взявся заспокоювати Андрія. Розмова тривала недовго, але Андрій поволі став почуватися краще, особливо після слів про те, що він — вільна людина і нікому нічого не винен.
Минув десяток днів відтоді, як Пакистанку знайшли мертвою. Нервовість у місті зростала. Громадяни змагалися у хвацькості, ганячи поліцію у соцмережах, куди чи то журналісти чи ще яка зараза закинула фото трупа з місця події. Наймоднішою була версія про те, що у місті завівся маніяк, який полює на вагітних (це з огляду на великий живіт убитої та на те, що більшої концентрації мамок та вагітних на метр квадратний годі шукати — саме воно для паніки). Інші розуміли, що то підстаркувата жебрачка і зводили все до банальної «побутовухи».
Та як би там не було, а не скажеш, що нервовість у місті зростала прямо пропорційно Андрієвій байдужості. Адже, хоч він і добряче втратив запалу, та все ще звідкілясь живився оптимізмом, від якого нині віяло відвертою хворобливістю і якому більше не вірили ні його керівниця, ні колеги.
Андрій знав, що виглядає жалюгідно. Як зовні, так і поведінкою.
За останні півтора тижня він повноцінно спав лише раз — сім годин цієї ночі. Сам собі дивувався, адже, як виявилося, міг, приміром, пропрацювати дві доби підряд взагалі без сну, а третьої поспати всього три години. Начальниця вже й перестала обіцяти відгули — один біс не виконувала тих обіцянок.
Прикладання до запалених очей рушника з льодом більше не рятувало. Андрій погано бачив і ледве читав. Ба більше — його очей вже майже не було видно крізь мереживо болючих червоних жилок, неначе в персонажа мультфільмів про Спандж Боба. Дійсно, в такому стані він був більше схожим на мальованого доходягу, ніж на детектива.
А ще з’явилися галюцинації. Переважно, слухові — інколи здавалося, що хтось зненацька крикнув чи прошепотів і Андрій роззирався. Рідше бували зорові — ніби тінь промайнула чи товариш по кабінету встав, а насправді він сидів.
Апетит зник повністю. Тепер Андрій впихав у себе їжу через силу, як цю плитку шоколаду, що, цілком можливо, насправді мала смак.
Сьогодні мали перевіряти восьмого потенційного підозрюваного.
Маючи відео з убивцею, Андрій вчора, замість того, щоб привітати дружину з жіночим днем, до ночі бігав навколо вокзалу, опитуючи раніше не відпрацьованих жебраків. І не повірив власним очам, коли саме на місці події, де вже прибрали всі фекалії та шприці, а кров присипали піском, уздрів чоловіка, який сидів навколішки. Невже успіх, невже втілення відомої теорії про повернення убивці на місце злочину? Чоловік, до того ж, чолом уперся у пісок, себто у кров! Вимолював пробачення?
Дзуськи! Це був всього-на-всього столичний наркоман, який «вмазався» у цьому, неначе спеціально призначеному для подібних потреб, місці. Незаконно обшукавши його і так само незаконно сфотографувавши його паспорта, Андрій викликав швидку. І плювався ще довго, покидаючи те місце й чуючи істеричний вереск пробудженого наркомана: «Мужчино, мужчино, у мене сильно дзвенить у вухах!».
Ще більше знущання чекало на Андрія із сьогоднішнім фігурантом. По-перше, він проживав саме в тому парадному, до якого по сліду привів службовий собака під час огляду місця події. По-друге, у нього вдома, як і в інших фігурантів, знайдуть приховані ножі та покривавлені предмети (неначе все місто раптом стало зберігати вдома криваві плями!). По-третє, і що найголовніше, він буде як дві краплі води схожим на убивцю із відеозаписів. Навіть сам фігурант, дивлячись ті відео, промовить, чухаючи потилицю: «Мужики, це дійсно я. Але… я не був тоді в цьому супермаркеті та куртки такої ніколи не мав». Та навіть матір його, мать його, скаже, що то — її син, але… з іншою ходою, згорблений і худіший!
Сьогодні Андрій все-таки не піде на дурну нараду до начальниці, де обговорюватимуть, як завжди, скільки направляти до суду «палочних» злочинів — крадіжок та зберігання наркотиків.
Послухавши батька й ум’явши плитку шоколаду, Андрій справді став радіснішим. Очі начебто стали менше боліти і сил додалося.
Чвалаючи до відділу, він чув якісь слова з радіо, але не сприймав їх. Думав же він про фото Пакистанки з бази АРМОР, де та усміхнено вдивляється в об’єктив, думав про її дітей, чоловіка, про те, чому вона їх покинула й почала жебракувати, уявляв послідовність ударів по її тілу, занадто переймаючись такою дурницею, як modus operandi, і особливо замислювався над тим, що за останні дні чув вже декілька разів від різних людей: «І це стільки роботи через якусь бомжиху?».
Ця справа все стрімкіше скочувалася у смердючу яму фарсу, в якій Андрієва ефемерна впевненість у щасливому кінці геть не рятувала від бруду.
Раптом він зупинився і вдоволено посміхнувся. До біса всі ті роздуми, всіх тих людей з їх «клопотами через бомжиху», до біса керівництво з кретинськими пріоритетами, до біса майнові та немайнові версії, дітей і чоловіків Пакистанки, навіть саму її до біса! Важливо лишень, що до Андрія зненацька повернулася вона:
«И ступайте туда, где никто Вас не спросит, кто Вы…»

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *